1.Одним з виявів високого рівня розвитку культури Київської Русі була поява оригінальних літературних творів: історичних, філософсько-публіцистичних, юридичних, художніх та церковних.
Виникнення і розквіт літератури Київської Русі тісно пов'язані з соціально-економічним розвитком країни, поширенням писемності та усною народною творчістю — фольклором. Головним спрямуванням фольклору, що відбивав народну ідеологію, було звеличення простої людини. Ще задовго до виникнення писемності у східних слов'ян існувала багата усна творчість: обрядові пісні, легенди, загадки, приказки, заговори, заклинання, епічні та ліричні пісні. Пізніше особливо поширилися епічні пісні — билини, які присвячувалися важливим подіям у житті народу, боротьбі Київської Русі з ворогами, різним соціально-побутовим явищам. Відомі билини так званих київського та новгородського циклів. Серед них найраннішими вважаються билини про богатиря Святогора.
Популярний герой народного епосу — селянин-орач Микула Селянинович, в образі якого оспівувалася велич селянської праці. До найбільш відомих і поширених билин належали: «Ілля Муромець і Соловей-розбійник», «Ілля Муромець та Ідолище», «Добриня і Змій», «Добриня і Василь Казимирович», «Альоша Попович і Тугарін Змієвич», «Добриня Микитич і Альоша Попович», «Ілля Муромець і Калін-цар» та ін.
У 1093—1095 pp. ігумен Іоанн написав звід, названий дослідниками Початковим. У ньому знайшло своє відбиття посилення князівських усобиць та боротьба Русі з половцями.
1113 р. написана «Повість временних літ» — найбільш видатний історичний твір Русі. Її автором був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. «Повість временних літ», якою починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу, краще збереглася у двох пізніших списках.
Справжнім шедевром художньої літератури Київської Русі XII ст. є «Слово о полку Ігоревім». «Слово» написане у тяжкий час, позначений посиленням нападів на Русь кочовиків. У ньому розповідається про один з трагічних епізодів боротьби з кочовиками — невдалий похід проти половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича у 1185 р. Мета походу — розгромити кочовиків та «поискати града Тьмутороканя либо испить шеломом Дону». Цей сміливий план заздалегідь був приречений на невдачу через нерівність сил.
Багато літературних творів містить «Києво-Печерський патерик», складений в кінці XII — на початку XIII ст. До збірника ввійшли житія святих, повчання, різні оповідання тощо. «Патерик» створений ченцями Києво-Печерського монастиря. У складі його є кілька творів, написаних значно раніше відомими давньоруськими письменниками.
Література Київської Русі досягла значних успіхів у своєму розвитку. В XI—XII ст. творили видатні письменники, що написали талановиті історичні, публіцистичні та художні літературні твори. «Слово о законі і благодаті...» Іларіона, «Повість временних літ» Нестора, «Слово о полку Ігоревім» — найвизначніші шедеври літературної спадщини Київської Русі, що дійшла до нас
2.
Новаторська драматургія Лесі Українки, В. Винниченка та Олександра Олеся не знаходила гідного втілення у побутово-етнографічній традиції українського театру. Першим кроком до майбутнього, не побутового, театру було створення драматичної української школи у 1904 році, при музичній школі ім. Лисенка, під керівництвом М.Старицької – старшої дочки драматурга. Надзвичайно талановитими акторами та режисерами могла пишатися трупа Садовського, що виступала у Київському народному домі з 1907 р., але спроби використання репертуару нового, непобутового успіху не мали.
Революція 1917 року, захопивши у круговерть всі прошарки населення тодішньої України, не обминула і театральну справу.
Рада ухвалила створити новий літературно-драматичний театр і, взявши в оренду Народний дім[2], приступила до формування трупи національного театру. Одночасно у Києві працювали трупа Садовського і новостворений «Молодий театр», під проводом Леся Курбаса.
Державний драматичний театр, очолений Б. Кривецьким – директором та режисером; серед акторів були Замичковський, Левицький, Кречетов, Коханенко та ін., актриси – Н.Дорошенко, Борисоглібська, а режисер-постановник О.Загарова
У 1920 році в Києві формується історично-побутовий театр, який у 1922 році отримує назву Театр імені Заньковецької – на честь великої актриси, що тоді святкувала 40-карічний ювілей праці на сцені.
Театр ім. Франка було створено у Вінниці 1920 р. Головним режисером став Г. Юра, запросивши у трупу деяких акторів «Молодого театру», у якому й сам розпочинавсвійтворчийшлях.
У 1920 р. в Києві створюється театр ім. Г.Михайличенка, який очолив М.Терещенко, що працював до того у «Молодому театрі». Система театральної гри була обрана експериментальна – колективне театральне дійство, яке створюється виключно акторами.
Підводячи підсумки огляду українських театрів у Києві, вважаємо за потрібне додати: крім вищезгаданих театрів, тодішній центр культурного життя України міг похвалитися діяльністю російськомовних або музичних театральних установ.
Український театр після революції докорінно змінюється – від побутово-етнографічного та народницько-історичного до психологічно-реалістичного або навіть принципово новаторського. Активно збагачується репертуар: до традиційних українських п’єс долучаються твори європейських драматургів, як класичні, так і тогочасні, що надає різноманітності режисерським пошукам та акторській виразності.
