Незалежна Україна успадкувала від СРСР високий освітній потенціал: 93% зайнятого населення на початок 1990-х рр. мали середню або вищу освіту. 1991 р. Верховна Рада ухвалила Закон України «Про освіту», що визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави. Його реалізація була тісно пов’язана зі зміцненням матеріально-технічної бази освіти, урізноманітненням форм шкільної освіти, впровадженням у навчання новітніх досягнень економіки.
На основі закону «Про освіту» прийнято закони прямої дії, зокрема «Про загальну середню освіту», нормативно-правові акти про різні типи шкіл і форми навчання. Вперше в Україні було розроблено стандарти загальної середньої освіти.
На початку ХХІ ст. в Україні працювало 21,3 тис. денних загальноосвітніх навчальних закладів різних ступенів із контингентом 6,7 млн. учнів, 248 середніх вечірніх (заочних) шкіл (114,3 тис. учнів). Для розвитку здібностей обдарованих дітей відкрито 236 гімназій, 208 ліцеїв, 26 колегіумів тощо. Основи шкільних наук викладаються за 135 навчальними програмами.
На початку ХХІ ст. в Україні поглиблювалась політика розширення використання української мови як державної, задоволення потреб і прав молоді щодо вивчення рідної мови. Тільки в 1999/2000 н.р. додатково було відкрито 60 шкіл з українською мовою навчання, 166 російськомовних шкіл реорганізовано в українськомовні. У російськомовних закладах відкрито 2,7 тис. класів з українською мовою навчання. Всього на початку ХХІ ст. українською мовою навчалося 4,5 млн. учнів (67,4%) — проти 49,3% у 1991 р.
На початку ХХІ ст. зі зміцненням матеріально-технічної бази освітніх закладів розпочався досить тривалий поетапний перехід до 12-річної загальноосвітньої середньої школи. На початок 2006/2007 н.р. Міністерство освіти і науки України підготувало й запровадило державні стандарти загальної середньої освіти, які включали, зокрема, низку критеріїв дієвого механізму атестації та акредитації закладів освіти, системи тестування й моніторингу якості загальноосвітньої підготовки учнів. Щоб забезпечити рівні права випускників загальноосвітніх середніх шкіл при вступі до вузів, в Україні випускні іспити поступово замінюються на тестування за єдиним загальнодержавним зразком.
Важливою ланкою системи безперервної освіти є професійно-технічна, спрямована на формування кваліфікаційного рівня особистості, створення національного виробничого потенціалу, що бере участь у технологічному оновленні виробництва. Україна успадкувала досить розвинуту систему професійно-технічної освіти, яка відповідала потребам економіки країни на межі 1980–1990-х рр. Так, 1991 р. функціонувало 1246 професійно-технічних училищ із контингентом учнів понад 600 тис. осіб, але підготовку робітничих кадрів у той період було спрямовано здебільшого на задоволення потреб військово-промислового комплексу, машинобудування. Як наслідок, у 1990-ті рр. в Україні позначився дефіцит кваліфікованих фахівців соціальної сфери, готельного господарства, туризму, бізнесу побуту, комунальної служби.
З початку 1990-х рр. в Україні розпочалася власна політика щодо професійно-технічної освіти, спрямована на виведення її на рівень розвинутих країн світу. Указом Президента України від 8 травня 1996 р. було затверджено Основні напрями реформування професійно-технічної освіти України на 1996–2000 рр. На його виконання органи управління профтехосвітою на місцях, професійно-технічні навчальні заклади, науково-методичні установи вжили систему заходів, що дало змогу розпочати реформу цієї ланки освіти.
На початок ХХІ ст. система профтехосвіти України налічувала 977 державних професійно-технічних закладів, де понад 500 тис. випускників загальноосвітніх шкіл оволодівали більш як 500 робітничими професіями (70% учнів ПТУ одночасно з професією здобували повну середню освіту).
В подальшому мережа навчальних закладів та структури підготовки фахівців удосконалюється на підставі спеціалізації навчальних закладів за професійним спрямуванням відповідно до потреб ринку праці й суспільства, загальнодержавної й регіональної потреби в кваліфікованих кадрах. Проте у реформуванні професійно-технічної освіти здійснено лише частину запланованих кроків. Через недостатнє фінансування не вдається повністю реалізувати програму реформування професійно-технічної освіти.
Систему вищої освіти України на початку 1990-х рр. утворювало 910 навчальних закладів: 735 технікумів і училищ, 15 коледжів, 156 університетів, академій та інститутів. Ці заклади були нерівномірно розподілені по території України, концентрувалися переважно в індустріальних центрах. Зокрема, бракувало навчальних закладів у Житомирській, Івано-Франківській, Кіровоградській, Чернігівській та Закарпатській обл. Систему освіти країни визначав відомчий, а не загальнодержавний підхід. Саме на цій основі в першій половині 1990-х рр. формувався основний зміст освіти, перелік спеціальностей, обсяг держзамовлення за кожною з них. Звідси випливали суттєві диспропорції обсягів підготовки спеціалістів за основними галузями знань. Досить зазначити, що частка природничих та інженерних спеціальностей в Україні у той час становила 52%, тоді як у Канаді — 16%, США — 17%, Франції — 19%. Тільки 7% загального обсягу становила підготовка з права та інших соціальних наук (Канада і Франція — 21%, США — 30%).
Відомча розпорошеність навчальних закладів призводила до дублювання підготовки, зниження економічної ефективності управління системою освіти. Це, в свою чергу, загострювало проблему працевлаштування працівників вузів за фахом. За таких обставин держава була змушена започаткувати реформи, для пристосування ефективної в минулому системи до задоволення потреб ринкової економіки та відкритого суспільства. Це завдання розв’язувалося в умовах, коли, крім фінансових труднощів, існувало чимало об’єктивних і суб’єктивних проблем: брак науково обґрунтованої методики визначення потреб у фахівцях відповідного профілю; несформованість ринку праці як основи для прогностичних оцінок потреби в тих чи інших спеціалістах; брак фінансування та інші.
Перехід від закритого до відкритого суспільства, коли з’явилися можливості використати потенціал, накопичений у світовому співтоваристві, потребував перегляду окремих стандартів освіти й утворення ефективної системи контролю її якості, щоб забезпечити визнання українських документів про освіту світовою спільнотою.
Більшість проблем вищої освіти було зумовлено процесами поза її сферою. Однак вища школа України, де сконцентрувалося близько 50% науковців країни, мала досить високий потенціал. Тому суть реформ, що розпочалися у вищій освіті, визначалася такою метою:
– збереження досягнень минулого й одночасне приведення системи освіти у відповідність до нових соціально-економічних вимог;
– забезпечення умов для перспективного розвитку вищої освіти в процесі входження України в систему міжнародної співпраці.
За мету ставилося зберегти основні стратегічні показники: кількість студентів на 10 тис. населення, відповідність термінів навчання на кожному освітньо-кваліфікаційному рівні й стандартів, прийнятих у європейському співтоваристві, визнаних у світі університетських, природничих та інженерних, гуманітарних, наукових і педагогічних шкіл України.
Початок реформування освіти в країні припадає на період упровадження закону «Про освіту» (1991). Було введено нові структури освітньо-кваліфікаційних рівнів, перелік напрямів підготовки та спеціальностей, за якими вона велася; визначено статуси вищих навчальних закладів нового типу — галузевих університетів, академій, коледжів. Розроблялися та впроваджувалися нові навчальні програми, формувалися нові принципи й цілі освіти. Це, в свою чергу, дало можливість створити вищі навчальні заклади недержавної форми власності.
Але швидка зміна принципів господарювання, економічна нестабільність принципово змінили застосування положень закону «Про освіту». Це, в свою чергу, зумовило повільне просування реформ, несприйняття в частині науково-педагогічної громадськості їхніх основних положень та перспектив. Тому ще однією метою реформування вищої освіти було створити законодавчу та нормативну базу з урахуванням соціально-економічної ситуації в державі. Було врегульовано такі важливі питання, як порядок створення, ліквідації, ліцензування, атестації та акредитації навчальних закладів; структура закладу та управління ним; порядок прийняття на роботу й звільнення керівників і працівників; порядок організації навчання, забезпечення студентів стипендіями, працевлаштування випускників.
В умовах реформування вищої освіти було створено Державну акредитаційну комісіу, запроваджено структуру освітньо-кваліфікаційних рівнів, переглянуто порядок створення закладів освіти. Тепер незалежно від форм власності, потребу в них визначає Кабінет Міністрів України. Вищі навчальні заклади країни отримали дозвіл приймати студентів понад план державного замовлення з частковою або повною оплатою свого навчання.
Для прискорення реформ було запроваджено низку стратегічних заходів: новий перелік напрямів підготовки та спеціальностей, нові механізми формування державного замовлення на підготовку фахівців із вищою освітою, з урахуванням державно-регіонального підходу. Було ліквідовано 7 малопотужних навчальних закладів, а натомість створено вищі та професійно-технічні навчальні заклади через об’єднання та перепрофілювання малопотужних і однопрофільних; на базі окремих закладів створено філії, застосовано принципово новий підхід: включення до складу вищих навчальних закладів ІІІ–ІV рівнів акредитації технікумів та коледжів з правами структурного підрозділу.
Як наслідок, мережа професійно-технічних училищ на початок 2000 р. в Україні скоротилася на 151 одиницю й нараховувала 995 закладів. Мережу вищих навчальних закладів І та ІІ рівнів акредитації скорочено на 179 одиниць, і вона становила 658 навчальних закладів (592 — державної форми власності). На початку ХХІ ст. в Україні діяло 298 університетів, академій, інститутів, 206 із них — державної форми власності.
Чинний перелік напрямів підготовки спеціалістів було приведено у відповідність до вимог Міжнародної стандартної класифікації освіти. Це сприяло входженню України в міжнародну систему обліку й статистики. Враховувався також попит населення та ринку праці на ту чи іншу спеціальність і необхідність зберігати визнані в Україні та в усьому світі наукові школи, які забезпечують пріоритетність нашої держави в певних галузях науки й техніки. Новий перелік містить 275 спеціальностей молодшого спеціаліста (замість 525) та 268 спеціальностей рівня «спеціаліст», «магістр» (замість 514 попереднього переліку).
Крім того, було переглянуто структуру державного замовлення на підготовку фахівців із вищою освітою, щоб привести обсяги підготовки для кожного з профілів у відповідність до запитів і можливостей держави, потреб ринку праці та окремих громадян. При цьому залишилися незмінними обсяги підготовки зі спеціальностей, необхідних для виконання загальнодержавних та регіональних цільових програм, враховано замовлення галузевих міністерств і відомств.
В умовах фінансових негараздів вдалося зберегти обсяги підготовки спеціалістів з фундаментальних природничих наук, у яких Україна мала визнання в світі, та кадровий потенціал для розв’язання стратегічних завдань розвитку держави. Загалом комплекс заходів системного реформування вищої освіти України дав змогу зберегти її потенціал на рівні розвинених країн Європи.
Вдалося повніше задовольнити попит населення на ринку праці, перепрофілювати освітні установи на підготовку фахівців для ринкової економіки та управління. За рахунок скорочення підготовки фахівців інженерно-технічного профілю на 17% збільшено план прийому на спеціальності «Правознавство», «Менеджмент», «Економіка», «Міжнародні відносини», «Українська мова і література». Вдалося усунути дублювання підготовки для впровадження ступеневої освіти й інтегрованих навчальних планів, що скоротило для певної частини студентів термін отримання повної вищої освіти на 1–1,5 роки.
Органічною складовою освітньої діяльності є науково-дослідна робота в системі вищої освіти. Її ведуть викладачі в другій половині робочого дня та працівники наукових підрозділів вищих закладів освіти ІІІ–ІV рівнів акредитації. У 97% вищих навчальних закладів ведеться підготовка аспірантів, у 67% — докторантів. Тут захищається понад 60% докторських і кандидатських дисертацій, більш як половина Державних премій України з науки й техніки присуджується за роботи, виконані за участю науковців вищої школи.
Вища освіта України активно інтегрується в європейський освітній простір завдяки залученню до Болонського процесу. Він спрямований на формування єдиного відкритого європейського простору освіти, стимулювання мобільності й створення умов для вільного пересування студентів, викладачів, науковців у межах Європи, впровадження кредитних технологій на базі європейської системи трансферу кредитів. У зв’язку з тим, що Україна проголосила намір приєднатися до Європейського Союзу, система вищої освіти потребує докорінного реформування.
Історія Болонського процесу офіційно почалася з підписання Болонської декларації у 1999 р., проте її передісторія сягає 1954 р., коли було підписано Європейську культурну конвенцію, в якій наголошується на необхідності заохочення громадян усіх держав до вивчення мов, історії та культури інших країн. Ідеї освітньо-культурного об’єднання європейських країн загалом, та університетів зокрема, отримали продовження у Великій Хартії університетів. Велику Хартію підписали всі ректори, що зібралися в Болоньї 18 вересня 1988 р. Вона спирається на фундаментальні цінності європейських університетських традицій.
У 1997 р. під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій вищої освіти Європи, яку підписали 43 країни (Україна в тому числі). 25 травня 1998 р. міністри освіти Франції, Італії, Великої Британії та Німеччини підписали Сорбонську декларацію «Про гармонізацію європейської системи вищої освіти», завдання якої – створення відкритого європейського простору вищої освіти. Основна ідея цих документів – двоступенева структура вищої освіти, використання системи кредитів (ECTS), міжнародне визнання бакалавра як рівня вищої освіти, що надає особі кваліфікацію та право навчатися за програмами магістра відповідно до положень Лісабонської угоди. Таким чином, поступово створювалися умови для інтеграційних процесів у вищій освіті європейських країн. Україна була і є активним учасником цих процесів.
19 червня 1999 р. міністри освіти 29 європейських країн підписали Болонську декларацію, головною метою якої проголошувалась побудова до 2010 р. загальноєвропейського простору вищої освіти, в якому викладачі та студенти зможуть безперешкодно пересуватися, а їхні кваліфікації будуть визнаватися.
З метою досягнення цілей загальноєвропейського освітнього простору заплановано:
1. Введення дворівневого навчання у вищих навчальних закладах. Перший рівень – 3–4 роки, завершується отриманням студентами ступеня «бакалавр». Другий – один-два роки, передбачає отримання ступеня «магістр». Після завершення другого циклу навчання передбачено можливість отримання ступеня «доктор».
2. У системах вищої освіти країн-учасниць Болонської декларації заплановано впровадження технології кредитно-трансферної акумулюючої системи (ECTS). Передбачається введення уніфікованої системи обліку трудомісткості різних видів навчальної роботи студентів у кредитах.
3. Якість підготовки фахівців має контролюватися шляхом об’єктивної оцінки професійних умінь відповідно до стандартів транснаціональної освіти.
4. Результатом процесів модифікації освітнього середовища має стати зростання професійної та соціальної мобільності випускників вищих навчальних закладів у межах Європи.
5. За рахунок уніфікації підготовки фахівців академічні ступені та кваліфікаційні рівні будуть єдиними для європейських країн.
6. Із запровадженням нововведень передбачається зростання привабливості європейської освіти та інтересу до вищої освіти в цілому.
Вища школа України для входження до Болонського процесу потребує певних реформ. В Європі вищу освіту здобувають приблизно один з 10 випускників школи, а магістерську ступінь отримують не більше, ніж 10–15% випускників бакалаврату. Вищі навчальні заклади України сьогодні приймають на навчання до 70% випускників шкіл.
Сьогодні вітчизняний диплом не визнається в Європі, наші фахівці без додаткового перенавчання не можуть влаштуватися на роботу за фахом. Найбільше не влаштовує закордонних працедавців низька дієвість знань наших фахівців, тобто низька здатність використовувати набуті знання на практиці. Річ у тім, що вітчизняні навчальні заклади забезпечують 4 рівні підготовки фахівців з вищою освітою: заклади І–ІІ рівнів акредитації готують молодших спеціалістів і бакалаврів; заклади ІІІ–ІV рівнів — бакалаврів, спеціалістів і магістрів. За кордоном цього не розуміють. Отже, існує потреба уніфікувати освітньо-кваліфікаційні рівні для переходу на двоступеневу систему освіти відповідно до європейських стандартів.
Рішенням Колегії Міністерства освіти і науки України від 28 лютого 2003 р. та від 24 квітня 2003 р. з 2003/2004 н.р. в українських вузах розпочався педагогічний експеримент щодо впровадження кредитно-модульної системи у вищих навчальних закладах ІІІ–ІV рівнів акредитації. Другий етап експерименту (2005–2008 рр.) передбачає внесення змін до експериментальних матеріалів та їхню апробацію на більшому масиві учасників.
Ще однією перешкодою на шляху входження України до Болонського процесу є недостатній рівень автономії вітчизняних університетів. Тому дуже важливо надати провідним університетам України автономію та академічні свободи на рівні європейських критеріїв і стандартів, звичайно, підвищивши рівень відповідальності цих закладів перед суспільством.
Отже, система освіти України перебуває на етапі глибокого реформування. Цей процес відбувається в умовах розвитку ринкової економіки, децентралізації управління, боротьби за утвердження цінностей демократичного суспільства.
«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 78—82.
