В УРСР у повоєнні роки першочергова увага приділялася відновленню й удосконаленню мережі навчальних закладів. Вже в першому після визволення 1943/44 навчальному році в усіх містах і селах республіки школи відновили роботу. До навчання залучалась молодь, яка змушена була припинити його в зв’язку з війною. З вересня 1943 р. в Україні було створено школи робітничої молоді, а у вересні 1944 р. – школи сільської молоді з навчанням без відриву від виробництва.
Заходи, спрямовані на охоплення всіх дітей навчанням у школі, створення й розширення мережі вечірніх та заочних шкіл, сприяли розгортанню обов’язкової семирічної освіти. До 1953 р. в основному було забезпечено загальне семирічне навчання для дітей шкільного віку, у другій половині 1950-х рр. майже всі учні мали можливість закінчити десятирічку, адже у 1958 р. в Україні діяли 11 тис. середніх шкіл – у 2,5 рази більше, ніж у 1940 р.
З 1958 р. замість семирічної обов’язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні й технічні знання. Повну середню освіту молодь здобувала в школах робітничої та сільської молоді або в загальноосвітній середній політехнічній школі (9–10-ті класи). Наприкінці 1950-х рр. у країні почалась організація шкіл-інтернатів, де навчалися сироти, діти інвалідів Великої Вітчизняної війни та праці, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. На кінець 1950-х рр. в Україні діяло понад 90 шкіл-інтернатів.
У 1960–1970-х рр. система народної освіти розвивалась і вдосконалювалась. У 1960-ті рр. було запроваджено загальнообов’язкове восьмирічне навчання, а в 1970-ті – завершено перехід до загальної середньої освіти, яка запроваджувалася не тільки через загальноосвітню школу, але й через середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання. Водночас було внесено зміни до структури школи. Навчання в початковій школі тепер завершувалося за три роки замість чотирьох. У 1980-х рр. значно скоротилася кількість початкових і неповних шкіл і водночас зросла кількість середніх, що стали основною ланкою шкільної освіти.
На 1990/91 навчальний рік в Україні налічувалося 20819 шкіл, у яких навчалося 6,8 млн. учнів. У 15316 школах (3,3 млн. учнів) навчання велося українською мовою. Російською навчалися в 1303 школах республіки. Змішаних українсько-російських шкіл у республіці налічувалося в цей період 981. У 93 школах України навчання велося румунською мовою, в 59 – угорською, в 14 – молдавською, у двох – польською. Однак не існувало жодної української школи за межами республіки.
Швидке зростання в повоєнні роки технічного рівня виробництва висувало дедалі вищі вимоги до підготовки кадрів для всіх галузей народного господарства. Досвід показав, що однією з найефективніших форм підготовки поповнення робітничих лав є професійно-технічні учалища, які поряд з професією дають молодим робітникам і середню освіту. Крім того, існувала система виробничого навчання: виробничо-технічні курси, вечірні та заочні школи, технікуми, інститути. На 1987 р. в Україні функціонувало понад 1200 професійно-технічних училищ усіх видів, де навчалося 710 тис. учнів.
У повоєнне сорокаріччя розширювалася підготовка спеціалістів у системі вищої та середньої спеціальної освіти. 1954 р. було об’єднано дрібні вузи й споріднені факультети, організовано низку нових вищих навчальних закладів і збільшено прийом на інженерні спеціальності. На 1960 р. кількість вузів в Україні скоротилася з 160 до 135, але контингент студентів збільшився з 201 тис. до 417 тис. Значно розширилися заочні та вечірні відділення при університетах та інститутах. У 1960–1980-х рр. зміцнювалася матеріально-технічна база вузів, будувалися навчальні корпуси, гуртожитки, спортивні комплекси. На основі Донецького, Сімферопольського й Запорізького педінститутів було створено університети. У 1986/87 навчальному році в Україні працювали 146 вищих навчальних закладів, де навчалося 850 тис. студентів. 1969 р. в деяких вузах республіки було створено підготовчі відділення, слухачів яких після складання іспитів зараховували на І курс.
Розширилась підготовка спеціалістів з середньою спеціальною освітою. У 1986/87 навчальному році в Україні налічувалося 733 середніх спеціальних навчальних заклади, де навчалося 805 тис. учнів, які отримували 370 професій.
Розвиток освіти в повоєнний період забезпечив високий освітній рівень мешканців України. На 1987 р. кількість населення з вищою та середньою (повною й неповною) освітою становила 28 млн. чоловік при загальній кількості 52 млн. В цілому, вища й середня спеціальна школи виконували покладені на них завдання підготовки кадрів для економіки, науки та культури. Але в цей період не обійшлося без помилок і порушень у освіті. Політика «злиття націй» призвела до того, що в Україні залишилося менше, ніж половина шкіл з українською мовою навчання, а в деяких великих містах вони зовсім зникли. Крім того, з 1983 р., на виконання постанови керівних партійних органів, у системі середньої школи республіки почалося посилене викладання російської мови, що полягало в збільшенні кількості годин, поділу класів на групи в школах з українською мовою викладання тощо. Вузи та середні спеціальні навчальні заклади майже повністю перейшли на російську мову.
Загалом радянська школа забезпечила всім громадянам республіки доступ до освіти, дала змогу в історично короткий строк ліквідувати масову неписьменність і запровадити загальну середню освіту, створити значний науковий та культурний потенціал. Але в умовах командно-адміністративної системи в Україні не існувало такої школи, де учням дають не тільки знання, а й виховують їх патріотами. При цьому за основу беруть рідну мову, історію, культуру свого народу. Створення національної школи розпочалося в Україні після здобуття незалежності.
«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 49—52.
