Радянська влада в Україні також приділяла увагу розвитку освіти. Народне секретарство освіти у грудні 1917 р. очолив В. Затонський. Протягом наступних 2–3-х місяців у тих регіонах України, де існувала радянська влада, замість старих адміністративних органів освіти створювалися відділи й комісаріати народної освіти, культурно-освітні комісії ревкомів. Ці органи на початку 1918 р. зустрілися з гострими кадровими проблемами, оскільки абсолютна більшість адміністрації й учителів 480 гімназій та 356 неповних середніх шкіл поставилися до неї різко негативно й практично не брали участі в перших спробах запровадження обов’язкової та безкоштовної освіти.
25 січня 1919 р. було ухвалено Декрет Раднаркому УСРР про єдину трудову школу. Передбачалося створити єдиний тип навчальних закладів – трудову школу, яка складалася з двох ступенів: першого (5 класів) і другого (4 класи) з безкоштовним навчанням та викладанням предметів рідною мовою. Щоб якнайшвидше підготувати спеціалістів для зруйнованої економіки України, в 1920 р. державні, громадські й приватні початкові та середні школи було тимчасово ліквідовано, а їхні класи реорганізовано в 7-річну школу. Молодь мала продовжувати освіту в професійно-технічних школах і технікумах. Наприкінці 1920 р. в Україні налічувалося 21887 шкіл.
Радянська влада вжила заходів для ліквідації станової вищої освіти. З 1919 р. було запроваджено нові правила вступу до вищих навчальних закладів, які створювали пільгові умови вихідцям з робітників і селян: не складалися вступні іспити, не вимагалося свідоцтво про середню освіту, відкривалися тримісячні підготовчі курси. Замість ректорів і проректорів призначалися спеціальні комісари.
З 1920 р. почали організовуватися робітничі факультети (робітфаки). Університети ліквідовувались, а на базі окремих факультетів створювались відповідні інститути. На початку 1920 р. поновив діяльність Київський політехнічний інститут, закритий у роки війни.
Було відкрито інститути народної освіти, міжнародних відносин, зовнішньої торгівлі тощо. З урахуванням воєнного часу, термін навчання скорочувався, державні іспити скасовувались, а складалися лише іспити з предметів, які вивчались на окремих факультетах. Наприкінці 1920 р. в Україні вже діяло 38 інститутів, де навчалися 57 тис. студентів, а також 13 тис. робітфаків і 665 професійних шкіл. Попит на освіту був дуже великий. Так, у Одеський інститут народного господарства потрібно було набрати кілька сот студентів, а заяв подали 13 тис.
З літа 1920 р. радянська влада розпочала ліквідацію неписьменності, оскільки 72% населення Україні не вміли читати і писати. В травні 1921 р. Раднарком України ухвалив Декрет про ліквідацію неписьменності. Для його виконання 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність!» на чолі з головою ВУЦВК Г. Петровським. Вже наприкінці 1920-х рр. рівень письменності виріс з 24% до 57%. Найбільша кількість слухачів у школах грамотності в Україні навчалась 1934 р. (870 тис.). Згодом учнів у них ставало все менше, й 1936 р. товариство припинило діяльність як таке, що виконало свої функції.
У роки непу система освіти теж розвивалася. 1925 р. в Україні – першій з союзних республік – було запроваджено обов’язкове чотирирічне навчання дітей 8–9 років. На початку 1930-х рр. загальнообов’язковою початковою освітою було охоплено 98% дітей до 10 років, а 95% випускників початкових шкіл навчалися в семирічній школі.
Велику увагу радянська влада приділяла підготовці вчителів. 1920 р. було відкрито 48 педагогічних технікумів і близько 100 учительських курсів. Крім того, відбувся поворот учительської маси до радянської влади. За 1926–1932 рр. мережа педагогічних інститутів у республіці зросла з 12 до 46, а технікумів – з 59 до 84. Вдвоє було підвищено заробітну плату вчителям початкової школи; на 80% – старших класів. Разом з тим, держава посилила адміністративне керівництво та ідеологічний тиск на освіту. У травні 1934 р. керівництво республіки приймає спеціальну постанову, яка ставила під жорсткий ідеологічний контроль викладання історії та географії.
З 1931 р. відбувається відхід від так званої комплексної системи освіти, яка не давала учням достатнього обсягу знань, і перехід до поєднання політехнічного навчання з ґрунтовним засвоєнням наук.
З 25 серпня 1932 р. в СРСР запроваджувалася єдина загальноосвітня школа з десятирічним навчанням, а з 1934 р. – єдині типи школи: початкова (І–ІV класи), неповна середня (І–VІІ класи) і середня (І–Х класи). Протягом 1930-х рр. значно розширилася мережа неповних середніх і середніх шкіл при зменшенні кількості початкових.
Через відмову від політики коренізації на вересень 1938 р. в УРСР було переведено на російську або українську мови викладаня всі школи з мовами національних меншин. Всього ж в Україні на травень 1941 р. працювала 30881 загальноосвітня денна школа, з яких 4435 – середніх (2264 – на селі).
Економіка потребувала постійного збільшення кількості закладів професійно-технічної освіти. На початку 1920-х рр. було створено школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), куди приймали підлітків з чотирикласною освітою, та перебудовано спеціальну освіту. На базі колишніх ремісничих і реальних шкіл організовано професійно-технічні школи для юнаків (на базі семирічної освіти) для підготовки кваліфікованих робітників. Замість учительських семінарій, інститутів і відповідних факультетів університетів створювались інститути соціального виховання або профосвіти; відкрилися інститут народного господарства, сільськогосподарські, зооветеринарні інститути; широкопрофільні медичні (Київ, Харків, Одеса) та хіміко-фармацевтичні (Харків, Одеса) інститути. Розширювалася мережа робітфаків, які готували робітничу молодь до вступу в інститути.
З 1929 р. розпочинається уніфікація вищої та середньої спеціальної освіти і реорганізація її за галузевою ознакою. Вищим навчальним закладом став інститут, а середнім спеціальним – технікум. Усі технікуми передавалися з Нарокомату освіти галузевим наркоматам. Їхня кількість зросла до 576 (1938 р.). Було створено галузеві вищі навчальні заклади. З 1932 р. розпочалось укрупнення 203 вузів України, з яких на 1938 р. залишилося 123.
За рішенням уряду УСРР від 10 березня 1933 р., в республіці було відновлено університетську освіту. Почали працювати університети у Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську.
Після включення західноукраїнських земель до складу УРСР освіту в краї було реорганізовано відповідно до чинної в СРСР системи. Вона стала загальнообов’язковою. У середині 1940 р. тут діяло 6918 шкіл, зокрема 6000 – з українською мовою навчання. Розгорнулася ліквідація неписьменності дорослих. Усі вищі й середні навчальні заклади перейшли на державний бюджет. У 1940/41 навчальному році в західноукраїнських земелях діяло 15 вузів (7 – у Львові), 23 технікуми і 2 робітфаки.
«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 46—49.
