Філософія — особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу. Під об’єктом розуміється те, що у дослідженні протистоїть суб*єкту, тобто свідомості, внутрішньому світові людей, як реальність у її практично-перетворювальній та пізнавальній діяльності. Отже, об*єктом філософії є: природа та сутність світу; природа та сутність людини; взаємовідносини між світом та людиною. Предметом вважається певна цілісність, що виокремлюється з об’єкта, ті його аспекти, частини, властивості, які вивчаються. В одному об’єкті можуть мати свій предмет багато наук. Предмет філософії – історично рухливий і конкретний. Він постійно вдосконалюється, уточнюється і змінюється, Ці процеси відбувалися за двома основними взаємопов’язаними шляхами: відокремленням від різноманітних систем знань у міру їх накопичення, і самовизначенням.
Основні проблеми філософії. В філософії не існує однозначних і загальноприйнятих положень. Саме тому філософія є особливим видом знання; це "софійне" знання, зрозуміле як мудрість. Про це свідчить і значення терміну філософія - від грецьких слів філео - любов і Софія - мудрість (любов до мудрості).До найважливіших проблем філософії відносяться такі:-хто така людина і яке місце займає вона в світі?- яка природа світу, Космосу? В чому полягають причина і основа його існування? Чи є взагалі якісь зовнішні підстави існування Всесвіту, чи він, є самодостатнім і не потребує для свого буття ніяких зовнішніх сил?- в чому полягає сенс людського життя і людства в цілому? Ї чи існуї цей сенс взагалі?- в чому суть людського щастя? І як, якими шляхами і засобами людина може стати щасливою?- як слід розуміти добро і зло? Яка їх роль в житті індивіда і людських спільнот? - людина і доля. Чи вільна істота людина, чи над нею панує фатум, доля? Чи визначено її життєвий шлях заздалегідь, чи ні? Світогляд, його суть і структура Світогляд - це сукупність узагальнених уявлень про світ, переконань та ідеалів, знань і почуттів, оцінок, через призму яких людина відноситься до дійсності, до інших людей і самої себе. Світогляд людини має інтегративний, цілісний характер, а не є простою сумою його складових частин. Разом з тим світогляд не є чимось аморфним, безструктурним: в ньому виділяються відносно самостійні компоненти. До найважливіших з них відносяться:Знання- це ідеальне відображення дійсності в свідомості людини. Слід зауважити, що у світогляд входять не, всі і не будь-які знання, а лише ті, які є життєвоважливими для людини. Цінності - позитивне або негативне відношення до явищ оточуючого світу, яке грунтується на потребах та інтересах людей, культурі певного соціуму.Почуття - емоційно-чуттєве переживання людиною явищ природи, дій і вчинків інших людей і своїх власних дій.Переконання - інтелектуально-емоційна позитивна оцінка певних ідеалів, норм, дій і вчинків, на які людина орієнтується у своєму житті.Воля - психологічна здатність людини підпорядковувати свою діяльність, вчинки свідомо поставленим цілям; є серцевиною особистості, те, що робить людину особистістю.Оцінка минулого і віра в майбутнє теж входять в структуру світогляду. Людина живе не лише в "тепер", яке є миттєвістю, а й проектує своє майбутнє, а також оцінює минуле. В структуру світогляду варто включити і самосвідомість - один із найістотніших компонентів свідомості, який полягає в усвідомленні себе в якості суб'єкта практичної і пізнавальної діяльності, в оцінці своїх дій, потреб і інтересів, своїх почуттів, думок, мотивів поведінки та ідеалів, свого становища в природному і соціальному середовищі. Всі структурні елементи взаєпопов*язані між собою і взаємовпливають один на одного. Основні історичні типи світогляду Світогляд має історичний характер. Це означає, що індивідуальний світогляд змінюється на протязі життя окремої людини, а суспільний світогляд еволюціонує з поступом людства. На протязі історії людської цивілізації сформувалися три типи світогляду: Міфологія (від грецького "міф" - переказ, оповідь і "логос" - вчення) - це такий спосіб розуміння природних і суспільних явищ, що полягає в одухотворенні і персоніфікації цих явищ, наділенні їх людськими за характером, але фантастично розвиненими і спотвореними властивостями. Міфологія є універсальним типом світогляду первісних суспільств; всі етноси своїм першим світоглядом мають міфологію. Для філософського осмислення міфологічного світогляду важливо звернути увагу на: тематику міфів, яка охоплює світоглядні проблеми; на ідентичність цієї тематики у різних народів.Релігія (від. лат. це - набожність, святиня) - така форма світогляду, в якій присвоєння людиною світу здійснюється через його подвоєння на земний і небесний, потойбічний і поцейбічний, грішний і сакральний. Принципово важливо уяснити, що найважливішою ознакою релігії є існування надприродної істоти - Бога. Тому суттю релігійного світогляду є віра в Бога. При вивченні особливостей зазначеного типу світогляду варто мати на увазі, що сучасні світові релігії виникають внаслідок тривалого розвитку попередніх релігійних уявлень (тотемізму, анімізму, язичництва).Основна відмінність філософського світогляду від міфологічного і релігійного полягає в тому, що він складає лише ядро світогляду, тоді як релігія і міфологія повністю співпадають з відповідним світоглядом. Формування вищого типу світогляду не приводить до повного зникнення попередніх його форм: вони співіснують, хоча попередній тип світогляду й відсувається на задній плані виконує підпорядковуючу роль. Роль філософії у формуванні культури сучасного спеціаліста Розглядаючи місце філософії у культурі, необхідно виявити сутність самої культури. “Культурне” розуміється як “штучне”, а культура виступає штучним (неприродним), створеним самою людиною, середовищем її життя. У сучасній філософській літературі під культурою розуміють систему надбіологічних форм людської життєдіяльності, іншими словами можна сказати, що культура – це процес виробництва, споживання, передачі від покоління до покоління матеріальних та духовних цінностей, який характеризує поступальність суспільного розвитку. З розвитком людства термін “культура” змінював своє значення. У розширеному значенні термін вперше вжив римський філософ Марк Туллій Цицерон, застосувавши слово “обробіток” у переносному значенні – як обробіток людського розуму у процесі виховання та навчання. Культура – це не просто набір, сукупність матеріальних і духовних цінностей. Культура є цілісною системою, в якій кожен її елемент тісно зв’язаний з іншими. Світоглядні універсалії – це категорії, які акумулюють історично накопичений суспільний досвід. Саме через них людина переживає, осмислює та оцінює світ і своє місце в ньому. Будучи одним з елементів культури, філософія разом з тим здійснює рефлексію над ними і над світоглядними універсаліями, що їх репрезентують. Як уже зазначалося, філософія виробляє власні категорії, через які й осмислює всі елементи культури. Так, наприклад, філософська система Гегеля включала в себе філософію природи, філософію історії, філософію політики, філософію права, філософію моралі, філософію мистецтва, філософію релігії, тобто охоплювала світ людського життя, культури в їхній багатогранності, різноманітності. Сучасна філософія по-новому осмислює традиційні феномени культури, а також нові її прояви, які породжені сучасним рівнем виробництва, науки та техніки. Зокрема, це стосується таких феноменів, як глобальні проблеми людства, інформатизація й комп’ютеризація суспільства, глобалізаційні процеси та їх наслідки тощо. Філософія відіграє інтегруючу роль у системі культури. З цієї ролі випливають функції, які філософія виконує у суспільстві. Основні функції філософії та їх роль у суспільствіФілософія як сфера духовної культури виконує певні соціальні функції. Найважливішими з них є світоглядна і методологічна. Світоглядна функція філософії виявляється в тому, що вона осмислює й обґрунтовує світоглядні ідеали, накреслює стратегію їх досягнення. У філософії відбувається рефлексія світоглядних проблем, виробляється понятійний інструментарій для аналізу і порівняння різних світоглядів, для обгрунтування переваг одного світогляду над іншим. Прагнення обгрунтувати різні концепції, ідеали ставлення до світу потребує різних філософських підходів. Припустимо, релігійне і матеріалістичне відношення до світу виходять з принципово протилежних засад. Проте порівняння і обгрунтування неоднакових підходів до світу здійснюється за допомогою загальних законів мислення, що й дає філософії можливість виконувати світоглядну функцію. Методологічна функція - виявляється передусім в тому, що філософія виробляє загальні принципи і норми пізнавальної діяльності. Однак методологічна функція не зводиться до методології пізнання: у ній йдеться про стратегічний рівень методології людської діяльності в цілому. Філософія повинна зіставити й оцінити різні засоби цієї діяльності, вказати найбільш оптимальні з них. ортедооксальні філософські школи давньої індії.Вчення Йога являло собою систему практичних дій. Філософська концепція йоги визначає йога як шлях, метод звільнення, що може статися за допомогою зосередження (самадхі), що розмежовує духовне (свідомість) і матерію (Пракриті).Веданта - буквально «Завершення вед» - релігійно-філософське вчення, що виникло на ґрунті Упанішад. Веданта і тепер займає важливе місце у філософії індуїзму. Веданти, ґрунтуються на двох простих реченнях:Людина має божественну природу. Мета людського життя в тому, щоб збагнути свою божественну природу. Веданта ставить перед людиною мету досягнути стану самоусвідомлення або космічної свідомості. Вважається, що цього стану може досягнути кожен, але його неможливо пояснити жодними словами)В основі Міманси також лежить авторитет священних текстів. У цій школі зосереджуються на правильному тлумаченні Вед, а також важливості описаних в них ритуалів. Міманса виходить з того, що остаточне звільнення індивіда від перевтілень (мокші) не можна раціонально пояснити. Але до мокші індивід може прийти і незалежно від своїх прагнень – завдяки беззастережному дотриманню громадських і релігійних обов’язків – дхарми. Міманса визнавала й матеріальне начало у Всесвіті.До ортодоксальним школам відноситься ньяя. Згідно розумінню, світ - матеріальний. Вважали, що він складається з вічних дрібних частинок «ану»: води, землі, повітря і вогню. Пізнання людини здійснювалося за допомогою п’яти органів чуття. Філософія Стародавньої Індії в цій школі вчила: що все вийшло за рамки почуттів – не існує. Визнавалися чотири джерела знань: умовивід, сприйняття, порівняння, слово авторитету.Ще однією ортодоксальної школою була Вайшешика. У цій школі філософія Стародавньої Індії визнавала існування двох світів: чуттєвого і надчуттєвого. Вайшешика визнає дев'ять субстанцій - землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і розум. В основі всього лежали неподільні частки (атоми). Між ними простір заповнений ефіром (акаша). Життєвою силою атомів був Брахман. Також ця філософія визнавала два джерела знань: умовивід і сприйняття.Особливості філософії Стародавньої Індії школи Санкхья у тому, що основою світу вважається матерія(пракриті) і духовного(пуруша). Пракріті роздвоюється на живе та неживе. З другого боку, пуруша розпадається на безліч індивідуальних одиниць свідомості джива, що зливаються з тілами й розумом живої частини пракріті. Найважливішим досягненням філософії санкх'я стала онтологія -учення про буття, всі речі у світі, включаючи і свідомість, мають три загальних властивості: здатність викликати задоволення, страждання і байдужість. Неортодоксальні філософські школи Давньої ІндіїЧарвака-Локаята – єдина матеріалістична школа в Давній Індії. Вірили у 5 стихій: воду, землю, повітря, вогонь, ефір(іноді). Кожному з цих елементів відповідає свій специфічний різновид атомів, вічних та незмінних. Свідомість, розум і чуття - теж наслідок поєднання вказаних первинних елементів.Безжально заперечує релігію і все що нею пов*язане.Будди́зм—релігійно-філософське. Одним з центральних понять цієї доктрини є драхма, яке можна перекласти словом елемент. До драхми відносять взаємодію матерії, духу і сил. Основною думкою є те, що причиною страждань людини є сама людина. Основні положення буддизму викладені в 4 благородних істинах: 1. існує страждання; 2. Є причина страждання; 3. чи можна припинити страждання?; 4. є шлях який веде до звільнення від страждання.Буддизм заперечує існування абсолютного Бога-творця, який зокрема вшановується в християнстві. Натомість буддисти допускають існування багатьох божеств або богів, які є частиною світу і залежні від його законів. Ці божества так само як люди, прагнуть стати буддами — істотами, що вийшли з кола перероджень(сансара) і смертей, досягнувши пробудження.Джайні́зм— релігійно-філософське вчення. Представники вважають, що крім такого джерела знань як відчуття є ще такі поняття як логічний висновок і свідотства авторитетних людей. згідно з цим вченням існує лише нежива матерія і душі. Основним принципом було неспричинять шкоди живому.Джайнізм відкинув авторитет Вед, відкрив доступ в свою громаду представникам усіх варн. Новим у джайнізмі є принцип власних зусиль, власного праведного життя, власної аскези — ці умови в брахманізмі не були вирішальними і наближують джайнізм до буддизму. Але на відміну від буддизму джайнізм стверджує, що не всяке життя є злом і стражданням — таким є лише погане життя. Звідси нірвана в джайнізмі — це досягнення душею вічного блаженства, в якому джайни бачать сенс людського існування. З метою досягнення нірвани прихильники джайнізму зобов'язані вірити у своїх пророків і суворо дотримуватися їхніх приписів. Філософія Конфуціанства Конфуціа́нство — філософське вчення, яке у відношеннях людини і світу проголошує верховенство добра, захищає непорушність установлених небом суспільних понять. Китайська етично-філософська школа, основа китайського способу життя, принцип організації суспільства, засновником якої був китайський філософ Кунфу-цзи, відомий на Заході як Конфуцій. Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні усі найкращі людські якості не руйнуючи старих укладів; виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства, кожен має своє ім*я(хлібороб, раб) і межу ніж ористократами і простим народом не стерти. Велика увага приділялась моральному самовдосконаленню індивіда й дотриманню норм етикету. Для кожної ланки суспільства свої норми та правила поведінки. Державу мають очолювати мудрі люди, щоб особистим прикладом виховувати підлеглих. Конфуціанство є складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів, особливим способом життя, основу якого становить солідарність. Загалом конфуціанство було спрямоване на стабілізацію китайського суспільства, якому дошкуляли різноманітні міжусобиці та смути. Філософія Даосизму Даоси́зм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані не волі неба, а загальному божественному законові Дао. Китайське традиційне вчення, в якому присутні елементи релігії, містики, гадань, шаманізму, медитацій, а також традиційна філософія і наука. Даосизм є цілісний соціокультурний феномен, що робить значний вплив на життя сучасного китайського суспільства. Наголошують на: Медитації - За твердженням даосів, під час медитації людина прагне до злиття мікрокосму (її) з макрокосмом (всесвіт). З цією метою людина повинна позбавитися від дуалістичного сприйняття дійсності; іншими словами, вона прагне ототожнити своє Его зі всім всесвітом. Таким чином, затверджується фундаментальне положення даосизму, згідно з яким розказане Дао не є достеменне Дао. Те, що пізнається під час медитації не піддається словесному вираженню. Ідеалом даосів є існування, вільне від проявів пристрастей і амбіцій. Проте серйозною перешкодою на шляху до звільнення від мирських бажань є освіта, бо знання збільшує прихильність до бажань і амбітні прагнення. Саме тому даоси розробили теорію мислення, що перешкоджає підвищенню інтелектуального і освітнього рівнів. Як релігія, даосизм наголошує на алхімічних відносинах між макрокосмосом і мікрокосмосом, шукаючи формулу безсмертя за допомогою:контролю дихання, дієти, вправ, сексуальної стриманості, хімічних еліксирів. Філософія легістів та моїстів Моїстська школа отримала назву по імені засновника Мо Ді (479–391 до н. е.). Головна увага в ній насамперед приділяється проблемам соціальної етики, що зв'язується за допомогою суворої організації з деспотичною владою глави. Фізична праця в школі була основою прожитку її послушників. Весь зміст полягав в ідеях загальної любові (цзянь ай) і успішності, взаємної користі. Обов'язковою для всіх людей у суспільстві повинна бути загальна міра взаємної людяності, усі повинні хвилюватись про взаємну користь. Вони цікавляться і самим процесом пізнання, і передумовами сили і достовірності знання. Пізнання відбувається за допомогою чуттєвого зіткнення з дійсністю, а також шляхом розуміння сприйнятого почуттями. Моїсти критично ставилися до конфуціанства. Вважали, що марно сподіватися на долю. Праця, а не доля визначає зміст і сенс життя. Головним об”єктом клоніння вони вважали Небо. Небо для моїстів-бог. Небо хоче щоб всі любили один одного. Якщо одна людина любить іншу, то Небо зробить їх щасливими, а тих, хто не люблять інших, покарає. Небо створило все, що існує на землі, воно захищає жителів Піднебесся, не вимагаючи за це винагороди. Любить справедливість і не визнає війни. Легізм формується майже виключно як вчення, яке зосередило головну увагу на питаннях соціально-політичних змін в епоху «воюючих держав». Його представники займалися проблемами соціальної теорії (в сфері інтересів старої деспотичної аграрної держави) і проблемами, пов'язаними з державним управлінням. Патріархом легістів вважається Шень Бухай (400–337 до н е..). Його теорія державного управління використовувалася в епоху династії Хань і включена у зміст конфуціанства. Головним предметом філософських роздумів легістів стало питання ефективного управління державою. Управляти державою не можна лише на основі доброчинності. Домінування доброчинності може спричинити до розвалу держави й виникнення анархії. Тому в управлінні треба поєднувати як принципи ненасильства на основі моральності, так і методи примусу (за допомогою армії). Армія та сила необхідні для того, щоб управляти „нерозумною” частиною жителів Піднебесся. Закони мали бути однакові для всіх, і покарання в разі їх порушень мали застосовуватись як до звичайних людей, так і до найвищих державних чиновників. Антична філософія: основні риси Антична філософія, тобто філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у VI ст. до н.е. у Греції і проіснувала до VI н.е. Саме тут виробляється той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському континенті. Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття «логос» як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає в таку рису менталітету західноєвропейського етносу як раціоналізм. Можна виділити такі найбільш загальні риси: – теоретичне ставлення до світу (замість образного міфологічного світогляду); – натурфілософія (не віддиференційована від конкретно-емпіричного знання); – відсутнє, в основному, свідоме протиставлення мислення і буття (вперше питання про відношення мислення і буття поставив Парменід (VI– V ст. до н. е.) у зв'язку з розподілом буття на чуттєво даний та на світ, що осягається розумом); – наївний матеріалізм (все загальне в речах (субстанція) розглядається як певна конкретна речова структура); – стихійна діалектика. — наявність в ній значної кількості міфологічних та епічних образів; — присутність елементів антропоморфізму; — наївний пантеїзм тобто ототожнення богів з силами природи; — пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх в категоріях «добра», «зла», «справедливості», «блага» і т.п^ — в цій філософії основна увага звертається на пошуки першоначала всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції. Філософія античного світу виростає із міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси філософії цього періоду такі: Антична філософія, таким чином, жила близько 1200 років і у своєму розвитку налічує чотири основних періоди: 1.Досократовскій період (Геракліт, Демокріт та ін), 2. Класичний період (Сократ, Платон, Арістотель та ін); 3. Період еллінізму (Епікур та ін), 4. Римська філософія. Філософія Сократа У центрі філософії Сократа — людина, але вона ним розглядається насамперед як моральна істота, тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Головним предметом бесід Сократа були питання етики — питання про те, як треба жити. Його мета — виховати в своїх учнях філософів. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і в цьому полягає основне завдання філософії. Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Головним завданням філософії він вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду. Вважав зайвим і неможливим вивчення природи і пояснення природних явищ. За Сократом, світ — творіння божества. На відміну від попередніх йому матеріалістів, які шукали відповіді на питання, що стосуються людини, перш за все, в її ставленні до природи, Сократ підкреслював значення совісті, внутрішнього голосу, який він називав даймоніон і який був гарантією осягнення людиною істини. Даймоніон — не суб'єктивний елемент, він має божественне походження. Згідно з Сократом, за допомогою даймоніону боги виділяють людину і повідомляють сенс всьому у всесвіті. Сократ вважає людину метою всього у світі. Він відкидає натурфілософію з її причинно-наслідковими зв'язками. Сократ протиставляє їй телеологію (концепція доцільності), яка тісно пов'язана з йогоетичними принципами. У своїх соціальних поглядах Сократ орієнтувався на ідеал давніх цивілізацій, котрі опиралися перш за все на землеробство та воєнні дії. Учнем і послідовником Сократа став Платон, завдяки кому до нас і дійшла більша частина Сократового вчення. Атомізм Левкіпа – Демокріта - Епікура Атомі́стика, або Атомі́зм — в історії філософії — принцип пояснення єдності і різноманітності світу вічним рухом і взаємодією атомів, вчення про дискретну будову матерії. Започатковули атомістичну філософію в античності Левкіп (бл. 500-440 рр. до н.е.) і Демокріт (бл. 460-370 рр. до н.е.). Безперечним є те, що філософські тлумачення Левкіпа і Демокріта близькі за духом і проблематикою, хоча в їх діяльності, житті було немало відмінностей. По-перше, Левкіп — досократик, а Демокріт трохи старший Сократа. По-друге, якщо Левкіп більше уваги звертав на світобудову, то Демокріт зосереджував своє вчення на людині. Левкіп і Демокріт, обґрунтовуючи першоначала, вважали, що ними є — атоми (буття) і пустота (небуття). Атомісти розглядають буття як антипод пустоти. І Левкіп і Демокріт стверджують, що атоми — це неподільна, гранично тверда, непроникна, без будь-якої пустоти^ не здатна сприйматися відчуттям (через малу величину) самостійна частинка речовини. Атом вічний, незмінний, тотожний самому собі; всередині його не відбувається ніяких змін; він не має частин і т.п. Та це тільки внутрішня суть атома, а є і зовнішні властивості атомів. І це передусім форма. Атомісти вважали, що число форм атомів нескінченне. Окрім форм, атоми розрізняються також за порядком і положенням. Кожен атом оточений порожнечею. Атоми Левкіпа і Демокріта цілковито без'якісні. Якості виникають у суб'єкта в результаті взаємодії атомів і органів чуття. Оригінальне пояснюють атомісти виникнення життя. Демокріт стверджує, що живе виникло із неживого за межами природи без ніякого творця і розумної мети. Розглядаючи душу, атомісти вважають її сукупністю атомів. Впливовою в елліністсько-римський період була школа послідовника філософії Демокріта Епікура (бл. 342-270 рр. до н.е.). Натурфілософія Епікура спирається на такі універсальні принципи: по-перше, ніщо не виникає з нічого і в ніщо не перетворюється; по-друге, всесвіт завжди був таким, яким він є тепер, тому що немає нічого такого, у що він міг би перетворитись; по-третє, всесвіт складається з тіл і порожнечі, і про існування тіл свідчать відчуття, а існування порожнечі підтверджується рухом, який у ній реалізується; по-четверте, тіла або неділимі і незмінні (атоми), або складені з атомів* по-п'яте, всесвіт безмежний як за обсягом порожнього простору так і за кількістю своїх складових — як атомів, так і їх поєднань. Зазначені принципи показують, що тут Епікур фактично повторює Демокріта, а оригінальність натурфілософії Епікура проявляється в тому, що якщо Демокріт розрізняє атоми за формою, порядком і положенням, то Епікур говорить про їх форму, величину і вагу. Основне ж, чим відрізняється Епікурове розуміння атомів від попереднього атомізму, — приписування атомам властивості ваги як причини руху. Філософія Платона Платон народився в 427 році до н.е. на острові Егіна, що недалеко від Афін. Він прожив 80 років до 347г. до н.е. Платон був учнем Сократа. Спираючись на досягнення піфагорійців і сучасних йому математиків,Платон будує свою філософську систему, створюючи три світи: світ речей, який постійно змінюється, світ ідей (ейдосів);— вічний та незмінний і, у проміжку між ними — математичні об'єкти. Будучи прибічником гераклітівської натурфілософії й сприйнявши її постійну мінливість, Платон вважав, що, все у природі виникає й знищується — отже, не може бути дійсного знання, бо чуттєвий світ мінливий. Тому він висуває теорію «ідей» (ейдосів), які є граничним станом речей, пізнаваних лише за допомогою математичних об'єктів при прагненні отримання дійсного знання. «Ідея» за Платоном - це причина, джерело буття, зразок, дивлячись на який творять світ речей, мета, до якої, як до верховного блага, прагне все існуюче. «Ідея» - це не саме буття, а відповідне буття поняття про нього, думка про нього. Він називав такі ознаки ідеї -об'єктивність, безвідносно, незалежність від усіх чуттєвих визначень, від усіх умов і обмежень простору,часу і т.д. Платон виходить з думки про те, що види знання повинні відповідати видам або сфер буття. Для справжнього розуміння буття Платон вважав необхідним вирішити протиріччя між двома протилежними концепціями: елейскої, що затверджує незмінність, тотожність, нерухомість істинного буття, і гераклитовської, що визнає його вічну плинність, мінливість і рухливість. За Платоном знання можливо не для всякого. Філософія неможлива ні для того, хто вже володіє істинним знанням, ні для того, хто зовсім нічого не знає. При розгляді вчення Платона про знання необхідно, перш за все, мати на увазі, що питання про знання аж ніяк не ставиться у Платона як окрема, ізольована проблема філософії. Діалектика Платона - перш за все вчення про буття або про ідеї. Ідеалізм Платона, також як і його теорія пізнання і діалектика, має явно виражений онтологічний характер. Діалектика - це не тільки логіка, хоча в ній є і логічний аспект, це не тільки вчення про пізнання, хоча в ній є і гносеологічний аспект; це не тільки вчення про метод, хоча в ній є аспект методу. Філософія Аристотеля Аристотель – один із найвидатніших старогрецьких філософів. (384-322 рр. до н.е.). Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом. Аристотель залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі. Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє "першу" і "другу" філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але "друга". Предметом "першої" філософії є не природа, а те, що існує за нею. "Перша філософія, за Аристотелем, – наука "найбільш Божа" у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є "божественні предмети". Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога. Матерія у Аристотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма – два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі, а форма – реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ. Особливої уваги заслуговує вчення Аристотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Аристотель називає душею. Аристотель розрізняє три види душі.. Філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливе уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру. Мілетська іфілософська школа Мілетська школа - філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Вона булла першою філософської школою Еллади (тобто Стародавньої Греції), а тим самим і Європи. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.Фалес (близько 640/625 - близько 547/545 до н.е.) - давньогрецький філософ і політичний діяч (з Мілета), один із «семи мудреців». У фокусі уваги Фалес були проблеми природи. Імовірно, зводив все різноманіття явищ і речей до єдиної первшостихії - воді. Робить перший крок на шляху формування в античній філософії ідеї arche як субстрату світу, заклавши основи переходу від властивого для міфології генетізма до субстратне мислення. Згідно Фальоса:1) все суще виникло з води, 2) всі постійно виникає з води, 3) все стане, все стає водою, але також все є вода.Анаксимандр (610-540 до н.е.) - іонійський (з Мілета) натурфілософа, учень і послідовник Фалеса. Анаксимандр приписують перша письмова прозовий твір («Про природу»). Анаксімандр був першим серед філософів, що проголосив як першооснови Апейрон - Як щось матеріальне, якісно невизначене і нескінченне, що стало значним кроком вперед у порівнянні з іншими мислителями, що говорили про якомусь одному і обов'язково конкретному, якісному первоначалі. З Апейрон шляхом виділення, за Анаксімандром виникає все, що було, є і буде в цьому світі. Сам Апейрон, як те, з чого все виникає і в що все перетворюється, є щось постійно перебуває і незнищенне, безмежне і нескінченна в часі.Анаксімен (585-525 до н.е.) - натурфілософ, учень Анаксімандра. Анаксімен можна розглядати і як продовжувача лінії останнього, і як прямого послідовника Фалеса. В якості матеріальної першооснови Анаксімен запропонував таке, що одночасно відповідає і ідеї Фалеса (уподобань як конкретна природна стихія) і поданнями Анаксімандра (безякісний початок - Апейрон).З повітря, згідно Анаксімену, завдяки розрідженню виникає вогонь, завдяки загущення - вітер, хмари, вода, земля і каміння. На принципі паралелізму мікрокосму і макрокосму заснований вибір Анаксіменом повітря як космогонічного первопринципа і актуальної життєвої основи космосу. Постулюванні «згущення» і «розрідження» єдиної праматері передбачало крок до розробки перших навчань про якісні зміни у світі. Піфагорська філософська школа Школа була заснована Піфагором в Кротоні і проіснувала до початку IV століття до н. е., хоча гоніння на неї почалися практично відразу після смерті Піфагора в 500 р. По суті, це була перша філософська школа, релігійно-філософське аристократичне братство. Спосіб життя піфагорійців увійшов в історію. " Піфагорійська школа поклала початокматематичних наук. Числа розумілися як суть всього існуючого, їм надавався містичний зміст. Основу піфагорейської математики складає вчення про декаді: 1 +2 +3 +4 = 10. Ці чотири числа описують всі процеси, що відбуваються у світі. Піфагорійцям належить вчення про музику сфер і про музичний звукоряді, що відображає гармонію Сонячної системи, де кожній планеті відповідає певна нота, а всі разом вони створюють інтервали музичної гами. Ними ж належить і початок музичної психології: музика використовувалася як засіб виховання і зцілення душі і тіла. В піфагорійській школі почали розвиватися астрономія та медицина. Нею створено безліч алегоричних коментарів Гомера, а також граматика грецької мови. Таким чином, піфагорійців можна вважати родоначальниками гуманітарної, природничої, точної і систематичної наук. В основі піфагорійської етики лежало вчення про «належне», яке означало перемогу над почуттями, підкорення молодших старшим, культ дружби і товариськості, шанування Піфагора. У вченні Піфагора знайшов відображення складний, суперечливий процес народження філософської думки, що пробивалася через пережитки міфології, магії, інші культурні напластування зовсім іншого, ніж філософія, рівня. Філософія Софістів Софісти — давньогрецькі мудреці 5-4 століть до н. е., які були мандрівними експертами з різних предметів, включаючи ораторське мистецтво, граматику, етику,літературу, математику, та елементарну фізику. Вони не формували якусь певну школу, але мали певні спільні інтереси. Найвідомішими серед них були Протагор, Горгій, Антифонт,Продік, Гіппій, Лікофрон. У давньогрецькій натурфілософії людина ніяк якісно не виділялася із природи, що не могло задовольнити софістів, які поклали саме людину, а не атом, у якості початку всіх речей. Проте софісти були спадкоємцями прадавньої філософії, багато хто з них були учнями натурфілософів. Софісти були суб'єктивістами, скептиками, раціоналістами, сенсуалістами, індивідуалістами. Основою їхнього світогляду був вислів Протагора «Людина є міра всіх речей». Їхній суб'єктивізм проявлявся в тому, що істина не мислилася ними як щось єдине для всіх. Софісти вважали, якщо всі думають по-різному, то й істина в кожного своя, і уявлення про прекрасне й потворне в кожного своє, і взагалі всі поняття як філософії, так і моральності відносні. Факт відносності всього — головна засада всього світогляду софізму. Якщо все відносно й залежить від суб'єктивного смаку, що розуміється як єдиний критерій істинності, то виходить, що геть усе істинне. Вони прагнули перевести об'єктивні цінності на мову відчуттів, що приводило їх до сенсуалізму. Для софістів те, що не підпадає під відчуття, було примарою. Софістам був також властивий скепсис щодо можливостей людини пізнати буття. Разом з тим неможна назвати софістів атеїстами. Вони переборювали абстрактну мудрість натурфілософії скептично, деструктивно, не бачили у бутті ніяких об'єктивних опор для людських культурних цінностей, для моральності, а просто перетворили його в об'єкт довільної, суб'єктивно-ігрової активності свідомості. Добро є те, вважали софісти, що корисно людям. Душа є почуття і більше нічого. Але, попри цей свій сенсуалізм, софісти віддавали пріоритет внутрішньої моральності перед законом, передбачивши в цьому філософію Сократа. Спираючись на своє переконання про важливість мови для впливу на людей, вони здійснили головний крок на шляху виникнення філології. Філософія Геракліта та Кратіла Вчення Геракліта – не лише один зі зразківдревньогрецької філософії, а й також чудовий зразок давньогрецької діалектики. Геракліт народився приблизно в середині 40-ч років VI ст. до н.е., помер у 480 р. до н.е. Основною наукою Геракліт вважав – логос. Саме Геракліт вперше вводить в філософську мову слово «логос», яке у нього означаєзагльний закон буття, основа світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом , який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання – це пізнання логоса, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості. Розуміння логосу, як об′єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття субстанційно-генетичного начала всього існуючого у вогні. У його розумінні вогонь, з одного боку, подібний праматерії в представників мїлетської школи і є як першоосновою світу («архе»), так і основним елементом («стойхейрон»). З іншого боку, вогонь є для нього найбільш адекватним символом динаміки розвитку, поступовості постійних змін. В інтуїтивному розумінні розвитку як єдності і боротьби протилежностей із усіх досократівських мислителів Геракліт просунувся найбільше далеко. Зрозуміло, діалектика тут не викладається в ясних і упорядкованих поняттях, це скоріше окремі геніальні спостереження. Центральним мотивом навчання Геракліта був принцип усе тече. Постійний хід розвитку він порівнював із плином ріки, у яку не можна ввійти двічі. Дуже важливе значення в поглядах Геракліта надається, використовуючи сучасний термін, детермінізму, тобто загальної обумовленості всіх подій і явищ. Усі, відповідно до нього, правиться долею необхідністю (ніке). З поняттям необхідності дуже тісно зв'язане розуміння закономірності - закону (логос). Гераклітова філософія являє собою не цільну теоретичну систему діалектичного походу до світу, але, принаймні, тут можна говорити про інтуїтивне пояснення сутнісних рис діалектики. Найбільш видним з учнів Геракліта був Кратил. Кратил - давньогрецький філософ - досократики, послідовникГеракліта (гераклітовец), афінянин. Він до межі посилив вчення Геракліта про загальну "плинність" речей. Він вважав, що про абсолютно мінливому (текучому) і позбавленому якісної визначеності не можна зробити ніякого певного висловлювання. Ні про яку річ взагалі нічого не можна сказати, її не можна позначити, і про неї не можна винести судження (або ж можна говорити все що завгодно). Оскільки про речі не можна висловлюватися, про на них можна тільки вказувати жестами. Філософія Парменіда та ЗенонаПарменід народився в Елеї, тому приналежність його до елейської школи безперечна. Його «акме» припадає на V ст.. до н.е. Він теж є автором філософської поеми «Про природу» (від грецького «Пері Фюзіз»). Там розповідається про зустріч філософа з богинею Гіхе (богиня справедливості), яка розповіла йому таємниці всесвіту. Отож, філософія Парменіда: Пропонує єдність мислення і буття: «Мислити означає те ж саме, що й бути»; Пропонує концепцію: «Буття є, а небуття немає». Намагався знайти гармонію між ними; Говорить про безперервність буття та його постійність: «Не може бути більше буття, чи менше, воно просто Є!»; Відкриває закон виключення третього: «або є, або немає, третього не дано»; Започатковує Онтологію – вчення про буття (з грецького «онтос» – суще, «логос» – буття); Розглядав світ, як єдність видимого та невидимого, що сполучаються «еросом» (з грецького – «сполучення»); Апорії Зенона Елейського Ще один представник елейської школи - Зенон – супроводжував свої думки аргументами і зважав на можливі контраргументи. Був учнем Парменіда. Філософія Зенона: Повністю заперечує рух; Намагався з’ясувати природу та значення мислення; Займається гносеологічною проблематикою Гносеологія – наука про знання, пізнання. Вивчаючи питання механіки, чимало уваги звертав саме на проблему пізнання; Започатковує логічний аналіз філософських проблем Епікуреїзм дістав назву по імені свого засновника Эпикура (з41 - 270 рр. до н.е.). Представниками напряму були Лукреций Кар і Горацій. Школа розташовувалася в передмісті Афін, в сільській глушині, будова знаходилася в саду. Звідси і назва - "філософи з Саду".Основні положення епікурейської філософії : - реальність піддається осмисленню людським розумом; - в реальності є місце для щастя; - щастя - це витіснення страждання і занепокоєння;- для досягнення щастя і спокою людина не потребує ні чого, окрім самого себе; - для цього також зайві держава, багатство і навіть боги. Представники епікуреїзму виходять з того, що будь-якому відчуттю, почуттю повинна передувати відчутність як деяке первосвойство. Цими первосвойством являються атоми, які були розумовими конструкціями, що утілюють відчутність буття. Джерело руху атомів знаходилося в них самих. Такою ж відчутністю були і боги, на думку епікурейців. Вони ні від чого не могли залежати, і нічого не залежало від них. Звідси витікає знаменитий принцип свободи епікурейства, який насправді виступає як вираження самого устрою світу. Таким чином, головним принципом епікурейства виступає наступний: те, що сприяє насолоді, є добром, а то, що приносить страждання, злом. Теорія пізнання служить підставою гедоністичної етики Эпикура. Філософія ж призначена для пізнання шляхів до насолоди і щастя. Знання звільняє людину від страху перед природою, богами і смертю. Людина повинна мати переконання, цінувати любов і дружбу, всіляко уникати негативних пристрастей ненависті. Скептицизм :філософські погляди У повсякденному використанні скептицизм (грец. σκέπτομαι — замічати, зауважувати, розглядати) може означати таке: сумніви щодо певного явища чи існування або властивостей певного об'єкту, метод судження, що засновується на неприйнятті передвчасних висновків.У філософії, скептицизм означає одну з наступних позицій: (принципову) обмеженість знання, отримання інформації про дійсність через сумніви та постійні перевірки чи експерименти, брак певності в існуванні позитивних мотивів для людських вчинків (цинізм).У класичній філософії, скептицизм означає вчення '(Οι Σκεπτικοί), філософіської школи, представники якої стверджували, що вони не «заявляють нічого, але лише висловлюють власну думку». У цьому сенсі, філософський скептицизм — філософська позиція уникнення того, щоб постулювати остаточну істину. Застосований до себе, скептицизм поставив би під сумнів, чи є скептицизм прийнятною позицією взагалі. Стоїцизм - напрям у античній філософії, який вимагав свідомого підкорення людини пануючій у світі необхідності й приборкання своїх пристрастей. Етика стоїків заснована на визнанні щастя головною метою життя людини. Щастя, згідно із стоїками, є наслідування природи, внутрішньо розумний спокій, раціональне пристосування до довкілля заради самозбереження. Благо - те, що спрямовано на збереження людської істоти, зло - те, що спрямовано на його знищення. Але не всяке благо однаковою мірою цінно. Благо, спрямоване на збереження фізичного життя, за своєю суттю є нейтральним, а благо, спрямоване на збереження і розвиток логосу, розуму, є справжньою доброчесністю і може бути оцінене як моральна якість - добро. Все те, що сприяє самозбереженню двоєдиної суті людини, є цінним. Відповідно до цього у стоїків з'являється найважливіші поняття - борг, під яким вони розуміють морально здійснену поведінку, що спирає на раціональне наслідування природи, розуміння її пристрою, знання її законів. Ми усі рівні перед природою, тому вимоги самозбереження поширюється на усіх. Прагнення ж до власного збереження кожною є умова не завдання шкоди іншому. Пізній стоїцизм пов'язаний з іменами Сенеки, Эпиктета і Марка Аврелия. Наприкінці IV ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи — Зенон з Кітіону (бл. 336—264 рр. до н. є.). Ця школа була логічним продовженням школи софістів, але мала свої особливості. Подальший розлад суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії висунули перед філософами завдання створення більш жорстких норм морально-етичного виховання громадян у су¬спільстві. Замість теорії «вільного поводження», досягнення повся¬кденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було розробити основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання розумних потреб. Звичайно, що така теорія має велику цінність у сьогоденних умовах. Замість колективних форм відповідальності людей має місце індивідуалізація людини, піднесення її відпові¬дальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм. У світі панує невблаганна необхідність (фаталізм), вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, приро¬ді. І мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного ж — волочить». Мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для цього, згідно з ученням стоїків, слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, неви¬багливість, невблаганність, мужність і таким чином можна вироби¬ти ідеальний спосіб ставлення до світу — апатію (відсутність пе¬реживань, безпристрасність, загальне блаженство)Основним принципом етики стоїків є усвідомлення пануючої в світі необхідності і підкорення їй, не втрачаючи при цьому почуття власної гідності. Цей принцип має різні форми вираження: жити в злагоді із природою; жити доброчесно; жити розумно. Стоїки проповідують відчуженість від пристрастей і зовнішніх благ як умову внутрішньої моральної свободи. Загальна характеристика філософії середньовіччя. Особливості філософії середньовіччя. На відміну від грецької філософії, яка була зв'язана з язичницьким багатобожжям політеїзмом філософська думка середніх віків грунтується на вірі в єдиного бога монотеїзм В основі християнського монотеїзму лежать два важливі принципи: ідея божественного творення та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно пов'язані між собою і передбачають єдиного бога, вираженого в людській особі. Ідея творення лежить в основі середньовічної антології, а ідея одкровення сосновою теорії пізнання через бога . Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів – від церкви. Середньовічне мислення за суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а бог. Світогляд в середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова "creatio" що означає творити. Виникненню середньовічної філософії передував ряд змін не тільки у сфері економічно-політичних відносин, а передусім у світоглядній орієнтації тодішнього суспільства. Розвиток монотеїстичної релігійності призвів до перемоги християнства, яке й стало пануючою ідеологією в Європі. Християнство, як і будь-яка інша ідеологія, прагнуло знайти філософське обгрунтування своїх основних ідей. Філософія апологетиків Розпочинається становлення філософії Середніх віків періодом так званої апологетики (від грец. apologia - захист). За умов, коли християнство становило переслідувану меншість Римської імперії, коли з нового вчення глузували, представники апологетики зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання.Від самого початку апологетика розділилася на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і негативний.Прихильники позитивного ставлення - Юс тин Мученик (бл. 100-165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150-215), Оріген (бл. 185-254) - вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини, але не могли досягти її, бо вона ще не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнський світогляд більш істинний, ніж попередній.Прихильники негативного ставлення до античної філософії - найвидатнішим їх представником був Квінт Тертулліан (бл. 155-220 pp.) - не лише засуджували античну філософію, а й вважали, що греко-римська культура взагалі зіпсувала й спотворила людину, задавила її природні нахили, вибудувала у свідомості цілий світ штучних цінностей. Серед таких цінностей, на думку Тертулліана, є і безплідна у своїй витонченості наука, і занадто розніжене мистецтво, і до краю розбещена мораль, і аморальна релігія. Єдиний вихід зі скрути полягає у спрощенні і поверненні до природного - християнського стану. Мудрування ж учених і філософів на цьому шляху не тільки зайві, а й шкідливі. Досягти мети можна через аскезу, самопізнання і, найголовніше, через віру в Ісуса Христа. Патристика На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики (від ті. pater - отець). Одним з найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Блаженний (354-430). У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення про божественне приречення). Подібним чином Августин розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.Августин дав принципово нове, лінійне тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного античному світогляду. Поняття про час, як рух від минулого до майбутнього, а не як постійне повторення того, що вже колись було, стало основою формування історичної свідомості. Але для Августина історія - це ще коротший проміжок між двома "вічностями" - створенням світу Богом і "тисячолітнім" Царством Божим на Землі. Таке розуміння часу було характерним для всієї середньовічної культури.Суттєву роль в утвердженні християнського світомислення відіграли Ієронім Блаженний (345-420), що переклав Біблію латиною; римський письменник V ст. Марціал Капелла, що висунув ідею "семи вільних мистецтв", серед яких основою всіх знань виступають перші три - граматика, риторика та діалектика; Аніцій Матій Северин Боецій (480-524), твори якого "Про музику", "Про Святу Тройцю", "Про католицьку віру", "Розрада філософією" доволі органічно поєднували грецьку філософію із християнським світобаченням; Флавій Магн Касіодр (477-570), який у своєму мастку на півдні Італії заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для християнської освіченості. Філософія схоластики Погляди Августина Блаженного і його послідовників стали основою для середньовічної філософії, яка дістала назву схоластики.Що це за філософія?Саме слово "схоластика" походить від грец. schole - школа. Річ у тім, що на межі V і VI ст. почала складатися система середньовічної освіти. Деякі з перших монастирських і приходських шкіл стали провідними центрами середньовічної культури й освіти, теоретичних досліджень свого часу. У цих школах уперше почали викладати філософію. Вона і дістала назву схоластики. Пізніше так почали іменувати всю середньовічну філософію.У розвитку західноєвропейської середньовічної схоластики визначаються два періоди:1) рання схоластика IX-XІІ ст.: У перший період всі вчення були пов'язані переважно з інтерпретацією Августином Блаженним неоплатонізму. Видатним представником схоластики цього часу був Ансельм Кентерберійський (1033-1109), який з 1093 р. обіймав посаду архієпископа в Англії. "Я вірую, щоб розуміти, а не прагну розуміти, щоб вірити" - так Ансельм сформулював своє кредо у сфері пізнання. Втілюючи його у своїх міркуваннях, він побудував відоме "онтологічне доведення" буття Бога. Воно полягає ось у чому. Віруюча людина має самоочевидне поняття про Господа, істоту найдовершенішу.2) зріла, класична схоластика XII-XIV ст.: рунтується на пристосованому до потреб християнської догматики аристотелізмі. Систематизатором класичної схоластики був Фома Аквінський (1225 або 1226-1274). Свою теологічно-філософську систему він виклав у численних працях (останнє Ватиканське видання його творів становить 28 томів), найвідомішими серед яких є "Сума проти язичників" (1264), "Сума теології" (1274). У цих творах Аквінський розробив свою систему "покатоличеного" аристотелізму - томізм, як стали називати це вчення за іменем його творця (за латинською транскрипцією ім'я Фома вимовляється, як Томас, звідси "томізм"). За життя Фоми Аквінського його філософія недуже схвально підтримувалася теологами. Загальне визнання і слава прийшли до нього лише після смерті, йому було присвоєно почесне звання "ангельський доктор", а в 1323 р. його причислили до лику святих. Вчення ж Фоми фактично стає офіційною філософською доктриною католицької церкви. Проблема універсалій. Боротьба між реалізмом та номіналізмом. Поряд з доказом буття Бога, іншою найважливішою проблемою є проблема універсалій (загальних понять); обумовлена осмисленням християнського віровчення догмату про трійцю. Найважливішою рисою середньовічної філософії є боротьба номіналізму та реалізму. Номіналізм фундаментальний напрямок гносеологічної думки, що заперечує онтологічний зміст загальних понять (з’являється в античності (Антисфен, стоїки)). Прибічники номіналізму (Росцелін, Абеляр, Уільям Оккам та ін.) вважають, що існують одиничні, конкретні речі, а поняття “загальне” існує тільки у людській свідомості. Росцелін Іоанн (1050-1123) представник крайнього номіналізму, оголосив універсалії лише “звуками голосу”, тим самим заперечуючи об’єктивність загального не тільки у бутті, але й у розумі пізнаючого суб’єкта. Стосовно догмату трійці, він прийшов до висновку, що нема єдиної божественної субстанції, що об’єднує існування одночасно трьох божественних облич, а є тільки три різні боги. “Тритеїзм” Росцеліна, що підривав підвалини християнської теології, засуджений церквою.Учень Росцеліна Абеляр П’єр (1079-1142) заклав підвалини помірного номіналізму (загальне існує в розумі), який внаслідок стали іменувати – концептуалізм (отримав своє завершення у філософії Нового часу).Прибічники реалізму вважають, що справжньою реальністю володіють універсалії (загальне), а не одиничні речі чуттєвого світу. В реалізмі виділяють два види: крайній реалізм (Ансельм Кентерберійський), що вважає універсалії існуючими незалежно від речей, і помірний, що вважає, що універсалії реальні та існують в одиничних речах. Реалізм, у крайньому своєму виразі, через пантеїстичні тенденції увійшов у конфлікт з церквою, тому у середні віки панував помірний реалізм. Проблема універсалій історично сходить до вчення Платона про ідеї, які, перебуваючи поза конкретних речей, складають особливий ідеальний світ; а також до вчення Аристотеля, згідно якому загальне існує у нерозривному зв’язку з одиничним, являючись його формою.Ф.Аквинський, спираючись на Аристотеля, стоїть на позиціях помірного реалізму. Він виділяє три способи існування універсалій:1) до речей (ante rem) у розумі Бога;2) у речах (in rem) як їх сутнісні смисли;3) після речей (post rem) як поняття про них у розумі пізнаючого суб’єкта. Філософія Августина Аврелія Філософія Августина виникає як симбіоз християнських і древніх доктрин. З древніх античних філософських доктрин головним джерелом для нього був платонізм, що він знав по перевазі у викладі неоплатоников. Ідеалізм Платона в метафізиці, абсолютизм у теорії пізнання, визнання розходження духовних принципів у структурі світу (добра і погана душа, існування окремих душ), упор на ірраціональні фактори духовного життя - усе це вплинуло на формування його власних поглядів.Навчання Августина стало визначальним духовним фактором середньовічного мислення, вплинуло на всю християнську Західну Європу. Ніхто з авторів періоду патристики не досяг тієї глибини думки, що характеризувала Августина. Він і його послідовники в релігійній філософії вважали пізнання бога і божественної любові єдиною метою, єдиної повної змісту цінністю людського духу. Дуже мало місця він відводив мистецтву, культурі і природничим наукам. Філософія Т. Аквінського. Неотомізм неотомізм – це сучасний томізм вчення Фоми Аквінського, яке його послідовники прагнуть модернізувати і пристосувати до сучасності.Так, одним з основних принципів філософії Фоми Аквінського є ідея гармонічної єдності віри і знання, релігії і науки. Сучасні його послідовники стверджують, що віра і знання, релігія і наука перебувають у беззаперечному синтезі. Причому, це поєднання базується на догматичному твердженні, що обов'язковим, органічним для філософії є божественне одкровення. Звідси неотомістська філософія є служницею богослов'я. Вважається, що основним завданням філософії має бути раціональне розкриття і виправдання істин теології.Неотомісти, продовжуючи розвивати традиційні тлумачення Фоми Аквінського, стверджуючи, що теологія превалює над філософією, віра домінує над розумом, використовують сучасну наукову термінологію. Це робиться задля того, щоб уникнути конфліктів між прихильниками науки і релігії. Неотомісти прагнуть представити цей конфлікт як наслідок лише "непорозуміння", неправильного тлумачення текстів священних книг. Останні немовби не можна розуміти буквально. Так, про "дні" творення слід говорити в алегоричній формі, розуміючи під ними мільярди і мільйони років творення та розвитку сучасного світу. Основні риси філософії Відродження. Філософія Відродження ./15-16 ст. н.е../ - це посередня ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням нового часу. За своїм змістом вона є подвійною і супереч-ливою У філософії відбувається зміна у її предметності. Поряд з вивченням природи, природних явищ, в центр вивчення ставиться людина, особистість, її творчість, гідність, свобода. Цей новий напрямок одержав назву гуманізму У філософії відроджується античний матеріалізм і стихійна діалектика; відбувається гостра критика схоластики, софістики, релігії; створюється нова картина світу на основі геліоцентризму – заперечення геоцентричної системи Птоломея. Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження – це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки – Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження – людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентристським. Отже основні риси філософії епохи :1. Гуманізм 2. Геліоцентриз3. Критика схоластики;4. Відродження античної діалектики;5. Пантеїзм;6. Повернення до матеріалізму;7. Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу до буржуазних суспільних відносин. Природничо-наукові погляди Кузанського Микола Кузанський виходячи з принципу пантеїзму (Бог у всьому) висуває ідею нескінченності не тільки Бога , але і природи , Всесвіту , оскільки Бог в ній незримо присутній. Тому Бог - нескінченний максимум , а природа хоч і обмежений , але теж максимум. А оскільки природа складається з окремих предметів , кінцевих величин , то між нескінченністю і кінцівкою немає прірви , вони сторони однієї і тієї ж сутності світу . Природі властива діалектика нескінченного і кінцевого , нескінченне складається з кінцевого , а кінцеве переходить в нескінченне . Це мимоволі приводить до висновку про вічність самої природи і нескінченності окремих речей . Вічний не тільки Бог , але і Природа як така. Дотримуючись точки зору творення світу досконалим Богом , Кузанський стверджує , що і природа досконала і прекрасна, оскільки творець не створює недосконалого . Глибокі ідеї були висловлені ним в теорії пізнання. Він обгрунтував поняття наукового методу , проблему творчості - безмежність можливостей людини , особливо в сфері пізнання . Разом з тим і в пізнанні проявляється його пантеїзм : Бог заздалегідь є все, що тільки може бути. Початок просвічує у всьому , а людина здатна мислити нескінченно , долаючи будь протилежності. Філософські погляди Бруно У філософії Бруно. ідеї неоплатонізма перехрещувалися з сильним впливом переконань античних матеріалістів, а також піфагорійців. Бруно вважав метою філософії пізнання не надприродного бога, а природи, що є «богом в речах». Розвиваючи геліоцентричну теорію Н. Коперника, Бруно висловлював ідеї про нескінченність природи і безконечну безліч світів Всесвіту, затверджував фізичну однорідність світу (вчення про 5 елементів, з яких складаються всі тіла, — земля, вода, вогонь, повітря і ефір). Уявлення про єдину безконечну просту субстанцію, з якої виникає безліч речей, зв'язувалося в Б. з ідеєю внутрішньої спорідненості і збігу протилежностей . У нескінченності, ототожнюючись, зливаються пряма і коло, центр і периферія, форма і матерія і тому подібне Основною одиницею буття є монада, в діяльності якої зливається тілесне і духовне, об'єкт і суб'єкт Ці ідеї зробили великий вплив на розвиток філософії нового часу. В космології Б. висловив ряд припущень, що випередили його епоху і виправданих лише подальшими астрономічними відкриттями: про існування невідомих в його час планет в межах нашої Сонячної системи, про обертання Сонця і зірок довкола осі, про те, що у Всесвіті існує незліченна кількість тіл, подібних до нашого Сонця, і ін. Би. спростував середньовічні уявлення про протилежність між Землею і піднебінням і виступав проти антропоцентризму, кажучи про населеність ін. світів. Філософські погляди Фічіно. Марсіліо Фічіно (1433–1499) - більшість дослідників вважає справжнім початківцем ренесансного платонізму. 7 листопада 1467 р. він відкрив флорентійську платонівську академію. Він також уперше переклав латинською мовою кодекс праць Платона. Його погляди коротко можна викласти такими положеннями:– Бог пронизує увесь світ як ієрархію форм буття (“не Бог – у речах, а усе у Богові”); – у центрі світобудови перебуває душа, яка є єдиним внутрішнім зв’язком усіх речей та явищ світу; вона постає в єдності єдиного і множинного;– усе у Всесвіті відчуває взаємний потяг Любові, яка є найбільшою силою світу; – людина вінчає собою усі сутності нижчого порядку і здатна керувати ними та собою;– проявом сутності людини постає прагнення до свободи та високе її цінування;– потенційно у своїх діях людина здатна зрівнятися з Богом;– усі релігії є лише проявом “всезагальної релігії” і кожна лише частково виражає одну єдину істину. Філософські погляди Франческо Патриція. Виступав проти середньовічної авторитетів, схоластики, в т. ч. аверроізма, вважав, що філософія повинна носити практич. характер.У 1571 році виходить його книга «Нова форма Універсуму ». Прихильник платонічної лінії у філософії . Існує деяке єдине , воно тотожне з Благом ( Плотін ) , воно бестетесно і вище триєдиного християнського Бога. Потім - все більш певні , конкретні сутності , душі , природи , якості і форми . Відповідає плотіновской процесу еманацій (хоча ступенів більше , ніж чотири). Є субстанція сходження - світло ( Плотін , Олександр Гальський , Бонавентура , Гроссетест ) . Світло з'єднує вища безтілесне божественне єдність з тілесною множинністю речей. Зір особливо важливо , це функція розуму або розуму. Платонівська традиція - натхненність всього світу і всього , що в світі існує. Цілісність кожного одушевленого істоти , є світова душа (мир одушевлений ) . Все живе , позиція називається гилозоизм . Особливість етичної позиції - етика філавтіі , любові до самого себе. Тільки така людина може любити і інших. Соціальний утопізм Т. Мора і Т. Кампанелли У своїх творах Т. Мор і Т. Кампанелла проповідують ідеї соціальної рівності, братерства і взаємодопомоги, можливих на основі суспільної власності. Соціальні утопії Мора і Кампанелли розділяє час, триваліший за століття. Вони різняться формою і логікою викладу, багатьма деталями, та дуже схожі між собою змістом — у зображенні суспільного устрою, побудованого на загальнонародній власності, на основі якої здійснюються надії людей на рівність, справедливість, загальне щастя та братерство. У Т. Мора і Т. Кампанелли, як і у пізніших утопістів, не виникало сумніву, що цей справедливий устрій забезпечить усіх громадян умовами для нормального людського існування. Виборні посади, мудре колективне керівництво, виконання громадянами норм суспільного співжиття були додатковими гарантами в забезпеченні справедливості та добробуту. Ці утопії були революційним викликом індивідуалізмові, приватній власності, лицемірній релігії, жорстокій державі, яким протиставлялися колективізм, общинність, державна народна власність, істинна віра і справедлива держава. Проте домінанта загального, колективного породжувала не менш складні проблеми, що залишалися поза увагою утопістів. Т. Мор і Т. Кампанелла всупереч своїм демократичним переконанням підсвідомо закладали ідеологічні елементи культу особистості, відзначеної особливим талантом, розумом, доброчесністю і т. п. Наївні і гуманні уявлення про життя утопічних комун, деталі побуту, праці, зображених Т. Мором та Т. Кампанел-лою, зворушували своїх читачів соціальними ідиліями майбутнього до того часу, доки споконвічні соціалістичні мрії не стали давати свої паростки і матеріалізуватися практично.Приватна власність вимагала незалежності особистості, а остання пов'язана з проблемами свободи і вибору, які гарантували б держава чи суспільство. Характерні риси філософії Нового часу Доба Нового часу - основа становлення нового філософського напряму - раціоналізму. З ХУІ ст. по ХІХ ст в Європі закладаються підвалини раціоналістичної (класичної філософії) в основі якої лежить розум та впевненість в його всесильності. Необхідність появи раціоналістичної філософії - це заперечення релігійної віри як засобу пізнання дійсності, заперечення феодальної ідеології, як засобу осмислення світобудови та життєдіяльності людини. У кiнцi ХУ1-ХУП ст.у Захiднiй Європi настає епоха раннiх буржуазних революцiй. Буржуазiя була зацiкавлена в розвитку продуктивних сил суспiльства, а отже, в розвитку науки i технiки. Філософія Нового часу-це філософія короткого (XVII - ХУШ ст.), але насиченого глибокими ідеями та видатними іменами періоду європейської філософії. На протязі цього періоду відбулись істотні зміни в баченні проблемного поля філософії. Схематично їх можна окреслити так - філософія Нового часу зосереджена на вияві та осмисленні умов можливості зміни статусу людини в світі, тобто перетворення її на володаря, господаря, майстра буття. Філософія Нового часу, завдяки рішучій діяльності її видатних творців, остаточно підірвала вплив на суспільне життя реакційної церковно-феодальної ідеології, розчистила шлях для встановлення нових буржуазних відносин, сприяла подальшому розвитку матеріалістичного світорозуміння.Основні риси філософії Нового часу (ХVІІ – ХVІІІ ст.). На завершення теми, слід визначити основні риси, що притаманні філософії Нового часу. Ними є, принаймні, такі основні риси:1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики;2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження;3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу;5. Розробка вчення про людину і її невід’ємні права;6. Просвітництво;7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження. Проблема методу пізнання у філософії Ф.Бекона. Бекон дійшов висновку, що в ній чітко простежуються два методи дослідження: догматичний та емпіричний (так він їх називав). На думку філософа, вчений, який дотримується догматичного методу, починає роботу із загальних умоглядних положень і прагне підвести під них усі окремі випадки. Вчений, який дотримується емпіричного методу, прагне до максимального накопичення фактів. Проте обидва методи не дають істинного знання. Таке знання можна здобути лише методом, який полягає в осмисленні матеріалів, набутих із досвіду або шляхом експерименту. Пізнання, доводив Бекон, має йти від вивчення окремих фактів до загальних висновків, а не навпаки. Такий метод називається індукцією (наведенням). Бекон розрізняв повну і неповну індукцію. За повної індукції науковий висновок є результатом дослідження всіх предметів певного класу. За неповної індукції такий висновок робиться на основі дослідження тільки частини предметів, а тому може вважатися лише ймовірним. Для підвищення ефективності неповної індукції необхідно вивчати не тільки факти, що підтверджують зроблений висновок, а й ті, що заперечують його. У зв'язку з цим філософ висунув "концепцію ідолів", або "примар". Так він називав перекручені образи дійсності, яких, перш ніж перейти до пізнання, необхідно позбутись. "Примари роду" кореняться в самій природі людського роду, в обмеженості людського розуму і недосконалості органів чуття, за допомогою і під впливом яких людина прагне вивчати природу."Примари печери" виникають завдяки індивідуальним властивостям і специфічним умовам виховання окремих людей, які звикли у зв'язку з цим спостерігати за природою немовби зі своєї печери."Примари площі" породжені формами співжиття і союзу між людьми. Тут велику роль відіграють мова, застарілі поняття, неправильні слововживання, що сприяють виникненню софізмів."Примари театру" ґрунтуються на сліпій вірі в авторитет, зокрема, у традиційні філософські системи, які своїми штучними декораціями нагадують дійства, розіграні в театрі. Дотримуючись думки давніх авторитетів, людина сприймає явища і речі упереджено, а не такими, якими вони є насправді."Примари роду і печери" Бекон відносив до природних властивостей розуму, "примари площі та театру" — до набутих. Усі вони розцінювались ним як велика перешкода на шляху наукового пізнання, а їх подолання — як головна умова утвердження нового методу і перетворення наук.Ф. Бекона ще називають засновником емпіризму у філософії — напряму, який будує гносеологічні посилання переважно на чуттєвому пізнанні та досвіді (емпірія — досвід, що спирається на експеримент). Основний принцип цієї філософської орієнтації в теорії пізнання виражений тезою: "Немає нічого в розумі, чого б не було у відчуттях". Проблема методу пізнання у філософії Р. Декарта Основна риса філософського світогляду Декарта – дуалізм. Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його двоїстість, дуалізм У теорії пізнання Декарт виступав як реформатор, автор нового наукового методу пізнання – дедукції, котра означає виведення пошукових істин на основі інших істин, що вже відомі і встановленіДекарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:1. Перше правило – не визнавати істинним нічого, окрім того, що не підлягає сумніву.2. Друге правило – ділити кожну складну проблему на більш прості і зрозумілі частини для подальшого пізнання.3. Третє правило – послідовно переходити в пізнанні від простого, відомого і доведеного до складного, невідомого і недослідженого.4. Четверте правило – необхідно проводити повний огляд всіх правил , фактів, систем, гіпотез, предметів їх властивостей – того, що, вивчається, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено.На думку Декарта, дотримання цих правил – гарантія того, що достовірні начала філософії будуть знайдені.Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є оманливими. Єдиним, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція.Він був засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум.Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи чуттів.Філософські погляди Декарта, його наукові здобутки мали великий вплив на подальший розвиток науки і філософії Проблема методу пізнання у філософії Б. СпінотиВажливе місце посідає вчення про субстанцію також у творчості Б.Спінози, яке має пантеїстичний характер. Субстанція, на його думку, єдина, вона є Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та мислення. Субстанція — це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог — це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Природа є причиною самої себе (causa sui). Визначивши як основну властивість субстанціїприроди самопричинність (causa sui), Спіноза на цій основі виводить усі інші її властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д. Субстанція єдина, проте вона виявляє свою єдність через атрибути, тобто необхідні прояви, яких, на думку Спінози, безкінечна кількість, але ми знаємо самоочевидно два — протяжність і мислення. Крім атрибутів, субстанція має також модуси, які, на відміну від атрибутів, характеризуються не необхідністю, а тільки можливістю існування. Той чи інший модус субстанції може існувати, а може і не існувати. Основними модусами субстанції, на його думку, є рух і спокій, які визначають багатоманітність світу. Субстанцію та її атрибути Спіноза називає природою, що творить, природою творчою, продуктивною, а модуси — природою створеною. Продуктивна природа є причиною окремих речей, джерелом безкінечної дії і творчості, виражає єдність речей, а створена — джерелом багатоманітності. Але і єдність, і багатоманітність є невід'ємними характеристиками єдиної природи — субстанції, тотожної Богові. Проблема методу пізнання у філософії Г. Лейбния. Ядро філософської системи Лейбніца складає вчення про «монади», безтілесні «прості субстанції», «істинні атоми природи», «речові елементи». . «Монада» в перекладі з грецької означає «єдине» або«одиниця». Лейбніц заперечує вчення Спінози про єдину субстанцію, яке , на його думку, призводить до того, що із світу вилучаються рух, активність.Монади не змінюють своєї внутрішньої структури під впливом інших монад. Кожна монада виступає як певний світ, відображаючи в собі весь світовий порядок, і має свою власну визначеність ( є носієм певних якостей), якою вона відрізняється від інших. Кожна монада є те, що існує само по собі і не залежить ні від чого іншого, крім Бога, який створив весь світ монад. І водночас, будь – яка монада сприймає, переживає в собі весь Космос у всьому його багатстві і багатогранності, хоча не всі монади мають світло розуму, щоб усвідомлювати це.Монади не мають ніяких просторових, ні будь – яких інших характеристик. Їх , таким чином не можна пізнати чуттєво. Вони є суто ідеальними, духовними елементами буття. Ми можемо пізнати їх тільки за допомогою розуму, щоб усвідомлювати це. Чуттєві речі, тобто поєднання монад, відрізняються залежно від монад, з яких вони складаються.З основними ідеями монадології зв’язана і теорія пізнання Лейбніца. Всі знання, які доступні людині, Лейбніц ділить на два види: «істини розуму» та «істини факту». До перших належать знання, одержані тільки за допомогою розуму, без звернення до досвіду: аксіоми математики, закон тотожності і суперечності. «Істини факту» ми здобуваємо емпіричним шляхом; до них належать більша частина наших уявлень про світ. «Істини розуму» завжди мають необхідний і визначальний характер, тоді як «істини факту» - тільки ймовірний. Сенсуалізм Дж. Локка Джон Локк на перший план виносить проблематику пізнання, вважаючи, що все багатство знань людина отримує через почуття, завдяки досвіду, в яких подано об'єктивну природу. Відчуття - єдиний пов'язаний зі світом канал одержання знань, інших шляхів немає. Така позиція отримала назву сенсуалізму (від лат. sensus - відчуття).Сенсуалізм у галузі теорії пізнання у Локка тісно стикається з методологічним емпіризмом. Критикуючи Декарта, Локк вказує, що немає вроджених ідей і принципів - ні теоретичних, ні практичних (моральних), у тому числі ідеї Бога, а все людське знання виходить з досвіду - зовнішнього (відчуття) і внутрішнього (рефлексії). Людська думка (душа) - це чистий аркуш паперу ( «табула раса»). Лише досвід (завдяки чуттєвому пізнанню) заповнює цей чистий аркуш літерами.В основі знання лежать прості ідеї, осягнуті розумом завдяки різним якостям тіл: первинним, з якими ці ідеї схожі (протяжність, фігура, рух); або вторинним, з якими ці ідеї несхожі (колір, звук, запах, смак). Завдяки поєднанню, зіставленню і абстрагуванню розум з простих ідей створює складні та загальні ідеї (модуси, субстанції, відношення тощо).Дж. Локк - представник матеріалістичного сенсуалізму, тому«Якості, що породжують у нас прості ідеї, тобто цільність, протяжність, форму, рух або спокій, число, я називаю початковими або первинними. Вторинні ж якості несуть не що інше, як тільки сили. Бо колір і смак опіуму, як і його снодійна, болезаспокійлива властивість, -це тільки сили, що залежать від його первинних якостей, якими він здатний виробляти різні впливи на різні частини нашого тіла... Вторинні якості тіл зникли б, якби ми могли виявити первинні якості їх найдрібніших частинок». Дж. Локк для нього пізнання істинне лише настільки, наскільки ідеї відповідають дійсності. Воно буває трьох видів: інтуїтивне - розуміння самоочевидних істин, нашого власного існування; демонстративне - розуміння положень математики, етики, буття Бога; сенситивне - розуміння існування речей, воно найменш ясне і достовірне.У сфері суспільно-політичних уявлень Локк захищає конституційну монархію. Його вихідними положеннями є природний стан суспільства, але це не «війна всіх проти всіх», як у Гоббса, а рівність, свобода, проте не сваволя. Свобода не абсолютна, а обмежена природним законом, так само, як і влада правителя, одержана ним на основі «договору». Цими поглядами Локк виражає інтереси буржуа, які проголошують особисту свободу, свободу підприємництва. Частину роздумів Локка про впорядкування суспільства становлять ідеї про розподіл влади на законодавчу, виконавчу і федеративну. Теорія «договірної держави» Т. Гоббса Гоббс вважав, що природний стан людства, це стан "війни всіх проти всіх". І щоб припинити цю війну, необхідно домовитися, і бути не поодинці, а об'єднатися. Проте це домовленість не припиняє війну, навіть в тому сенсі, в якому її розумів Гоббс. Люди, навіть об'єднані в державу, під владою, наприклад монарха, продовжують терпіти позбавлення. У наявності соціальна расслоенность суспільства, і як наслідок, злочини проти особи і власності. Гоббс, навпаки, доводив, що якщо влада добровільно передана правителеві, наприклад, князеві, то він – князь – віднині володіє необмеженими повноваженнями. Гоббсзвеличив роль держави, яку він визнає абсолютним сувереном. В питанні про формах держави симпатії Гоббса — на стороні монархії. Люди, ведені страхом, об'єдналися в співтовариство, відмовившись від "права" необмеженого самоствердження на користь суверена і уповноваживши його діяти від їх імені. Якщо люди, піклуючись про свою безпеку, погодилися на такий "суспільний договір", то влада суверена має бути абсолютною; інакше, що роздираються суперечливими домаганнями, вони завжди знаходитимуться під загрозою анархії, властивої бездоговірному природному стану.Гоббс також відомий концепцією закону як заповіді суверена. Він також добре розумів відмінність між питаннями: "Що є закон?" і чи "Справедливий закон?", які люди – і в той давній час, і сьогодні – мають схильність змішувати. Теорія Гоббса виправдовує тільки ділення суспільства на класи і необхідність "верхів" містити армію, або, кажучи сучасною мовою, "апарат примусу", щоб не бути поваленими "низами". Загал хар-ка філософії Просвітництва Просвітництво (кінець XVII – XVIII ст.) – філософія та політична ідеологія епохи загибелі феодалізму та ствердження буржуазного суспільства. сутність якої складається у широкому використанні людського розуму для реалізації ідеї соціального прогресу. Тобто основними гаслами просвітників стали наука і прогрес. Філософи Просвітництва особливу увагу приділяли популяризації позитивних, практично корисних знань серед широких кіл освічених людей. При цьому вони вважали, що необхідно залучати до наукових знань правителів, які й сприятимуть втіленню принципу розуму в повсякденному житті конкретних країн. Одним із головних завдань філософи-просвітителі вбачали боротьбу з релігією, оскільки нові знання про природу і суспільство, отримані шляхом обробки дослідних даних, суперечать твердженням релігії.Крім того, філософи Просвітництва виступали одночасно і проти схоластичних, метафізичних методів мислення філософів Нового часу. Зокрема, велася боротьба проти метафізичних учень Р. Декарта і Г. Лейбніца, які прагнули обґрунтувати можливість буття Бога, тобто стверджувалася узгодженість розуму з основами релігійної віри. Основними проблемами, над якими працювали філософи французького Просвітництва, були природа людини і суспільства. Видатним мислителем французького Просвітництва по праву вважається Франсуа Вольтер. Він піддав гострій критиці релігію і феодальну ідеологію.Шарль Луї Монтеск'є. На його думку, визначальними причинами життя людства є географічне середовище. Жан-Жак Руссо пропагував необхідність встановлення соціальної та майнової рівності. Д. Дідро та інші видатні представники французького Просвітництва, наприклад, Ж. Ламетрі, К. Гельвецій, П. Гольбах, дотримувалися матеріалістичного світогляду. Центральною проблемою у їхніх поглядах була людина, її вони розглядали як частину природи, що пов'язана з іншою частиною природи реальними фізичними відносинами. Філософія Шарля Луї де Монтеск’є Один з перших філософів — просвітників деїстичного напрямку Шарль Луї Монтеск'є робить спробу пояснити виникнення і розвиток суспільства як природно зумовлений процес. У своїй праці «Дух Законів» намагається пояснити буття людини і суспільства, виходячи з природного буття, відмежовуючись від будь-яких релігійно-схоластичних побудов, традиційної «божественної зумовлені». Шарль Монтеск'є в дусі деїзму визначає Бога лише творцем та охоронцем природи, який, створивши світ, більше не втручається в його справи, підкреслює, що людина є часткою природи і підкоряється її об'єктивним законам, тому досягнення гідного і щасливого життя, справедливого і розумного суспільного ладу залежить від пізнання природи світу і природи людини та від ефективності просвітництва. Філософія Франсуа Марі Аруе Вольтер Французький філософ-просвітник Вольтер Франсуа-Марі Аруе. Завдання своєї філософії Вольтер вбачає в розвінчуванні релігійної догматики, що заважає людям будувати щасливе життя. Християнство, на його думку, це сітка, якою шахраї протягом багатьох віків обплутують дурнів. Всю історію релігії та церкви він подає як ланцюг шахрайств, злочинів, пограбувань та вбивств, а джерело цього вбачає в самій сутності офіційної релігії та церкви як основи старих феодальних порядків.Проте релігію Вольтер розглядав також і як засіб мирного вирішення суспільних суперечностей, стримування бідняків проти зазіхань на власність багатих. Важливе місце в філософії Вольтера посідають роздуми про людину як суспільну істоту. Він стверджує, що суспільні моральні норми, юридично-політичні закони, які регулюють відносини між людьми, створюються самими людьми, а не Богом. Вольтер підкреслює земні, людські мотивації моральної та правової поведінки людей, вважаючи їх достатніми та ефективними, що не потребують ніяких надприродних причин та спонукань для свого функціонування. Вольтер дає філософське осмислення історії людства підкреслюючи, що історію творять самі люди на основі своїх поглядів, гадок, прагнень, які виникають на підставі життєвого досвіду людей. Ці погляди, думки великих мас людей Вольтер ділить на істинні та хибні. Істинні ведуть до щасливого устрою людського життя, а хибні – до біди та нещастя. Проте він бачив в історії і світлі моменти, свідчення того, що розум та істину неможливо знищити. Він вважав, що розум, вищим втіленням якого стала філософія дедалі більше і значніше впливатиме на організацію людського життя. Головну ж надію Вольтер покладав на те, що висновки філософського розуму про сутність та завдання державної влади стануть надбанням правителів. Філософія Жан Жак Руссо Видатним представником просвітництва був французький мислитель Жан-Жак Руссо. Центральною проблемою у творчості Руссо була проблема нерівності між людьми та шляхів її подолання. Він критикує сучасну йому цивілізацію нерівності і відстоює тезу про те, що розвиток науки не сприяв удосконаленню моральності, звичаїв, життя людей в цілому. Основою суспільного життя Руссо вважав матеріальні, "тілесні" потреби людей, а духовні – їхнім наслідком, що лише опосередковано можуть впливати на суспільне буття. Джерело суспільних проблем та конфліктів він вбачав у сфері суспільного розвитку, в соціальній нерівності, яку розумів передусім як нерівність майнову. Руссо вважав, що нерівність між людьми існувала не завжди, а виникла лише на певному рівні історичного розвитку людства з майнових відносин між людьми. Майнова нерівність, поділ на бідних та багатих, на думку Руссо, є першим щаблем нерівності. Другий щабель нерівності він пов'язує з виникненням держави. На певному етапі суспільного розвитку, багаті та бідні уклали договір, що привів до встановлення державної влади. Нерівність між багатими і бідними, піднімається на новий щабель, перетворюється в нерівність між пануючими, володарями та підлеглими, підвладними. Третій щабель нерівності в суспільстві є результатом перетворення законної влади на деспотизм. Якщо раніше народ був одурений державою та законом, то деспот обманює і закони, і народ. Основну увагу він зосереджує на критиці цивілізації. Природним станом людського життя він вважає такий стан, коли людина є самодостатньою, незалежною від інших людей. В цьому природному стані всі люди були рівними. Основною рисою цього природного стану була моральна досконалість, бо там, де немає приватної власності, не може бути і несправедливості. І прямим наслідком приватної власності є ворожнеча між людьми. Людину Руссо розуміє як природну істоту, всі здібності та здатності якої обумовлені природою. Перевагу серед них він віддає почуттям, а не розуму, підкреслюючи, що міркування не звеличує душу, а лише втомлює. Людину звеличує моральна гідність, яка походить не від розуму, а від серця. Цивілізація, технічний прогрес є причиною руйнування природної цілісності та гармонійності людського буття, заснованого на безпосередності почуттів Філософія Жюльєна Офре де Ламетрі Визначним представником просвітництва був французький мислитель Жюльєн Офре де Ламетрі. Першим кроком філософ досліджень Ламетрі було створення матеріалістичного вчення про душу людини. Матеріальною основою душі людини Ламетрі вважає мозок, проте підкреслює, що мозок необхідна, але не достатня передумова людської свідомості. Щоб свідомість сформувалась у своїх змістовних проявах, необхідне виховання та спілкування з іншими людьми. Людина – це особлива машина, яка здатна почувати, мислити, розрізняти добро і зло, людське тіло продовжує функціонувати і після серйозних пошкоджень. Ламетрі першим у філософії Нового часу будував свої філософські узагальнення про природу не лише на основі механіки, а й осмислюючи результати біологічних та частково хімічних досліджень. Ламетрі намагається поєднати досягнення емпіризму та раціоналізму XVII ст., вирішити основні суперечності цих протилежних методологій наукового пізнання. Він підкреслює, що пізнання починається з чуттєвого сприймання, продовжується його подальшим досвідно-експериментальним дослідженням і завершується раціональним узагальненням дослідних даних. Ламетрі вважав, що розум є надійним керівником у пошуках істини, коли спирається на дані чуттєвого досвіду та перевіряється ним. Філософія Дені Дідро Видатним філософом-матеріалістом був французький мислитель Дені Дідро. Понад двадцять років Дідро присвятив праці над "Енциклопедією", яка стала одним з величних культурних звершень. У проспекті "Енциклопедії" Дідро проводить думку, що в історії людства, особливо починаючи з епохи Відродження, спостерігається певний прогрес у пізнанні природи. У майбутньому він стане ще значнішим, набуде неперервного характеру. Внаслідок безкінечності Всесвіту вичерпне пізнання природи неможливе. Проте ніяких конкретних меж розвитку людського пізнання Дідро не ставив. В теорії пізнання Дідро поєднує переваги емпіризму і раціоналізму, підкреслюючи необхідність нової раціональності, яка б функціонувала в органічній єдності з чуттєвим пізнанням.Важливим досягненням Дідро було вчення про універсальну внутрішню активність матерії. Рух не зводиться ним лише до механічного переміщення у просторі, а розуміється як будь-яка зміна, як активність взагалі.Дідро велику увагу приділяє критиці релігії: вона не веде людину до справжніх істин, а підкоряє її свідомість забобонам. Лише розум, підкреслює Дідро, є єдиним дороговказом людині в пошуках благодатної істини. Він був прибічником повної ліквідації релігії і перетворення суспільства на атеїстичне. Проте атеїзм, на його думку, має базуватись на високих духовних цінностях. Філософія Поля Гольбаха.Поль Анрі Гольбах - французький філософ німецького походження, письменник, просвітитель, енциклопедист. Головна праця філософа — «Система природи» (її ще називають «Біблією матеріалізму») — є узагальненим викладом ідей епохи Просвітництва. Гольбах підходить до осмислення проблеми матерії та духу як центральної філософської проблеми Нового часу і виділяє два протилежні напрямки натуралістичний та спіритуалістичний. Він також конкретизує та обґрунтовує вчення про субстанцію, наголошуючи, що субстанцією може бути лише матерія — вічна, безкінечна і самопричинна.У Гольбаха ми знаходимо одне з перших визначень матерії: матерія — це те, що, діючи на наші органи чуття, викликає відчуття. Гольбах також наголошує на єдності матерії і руху. Рух є способом існування матерії, який не зводиться до простого механічного переміщення, а включає також фізико-хімічні та біологічні зміни, що виявляються в народженні, зростанні, розквіті, старінні та вмиранні живих істот. Гольбах розрізняє зовнішній рух, що чуттєво сприймається як певна зміна у просторі та часі, і внутрішній, прихований рух, залежний від притаманної тілам енергії, тобто від їх сутності, від комбінації, дії та протидії невидимих молекул матерії, з яких складаються тіла. Цей «молекулярний» рух він розглядає як процес, що відбувається постійно і неперервно і викликає якісні перетворення в тілах. Завдяки органічній єдності матерії і руху Всесвіт, на думку Гольбаха, постає як неосяжний, безмежний та неперервний ланцюг причин та наслідків. Причина, з його точки зору, це тіло чи істота природи, що спонукає до руху інше тіло чи здійснює в ньому якісні зміни, а наслідок — це самі зміни, що здійснюються яким-небудь тілом в іншому за допомогою руху.Основою закономірностей природи Гольбах вважає детермінізм, зведений ним до причинно-наслідкових взаємозв'язків. Універсальну природну причинність він розумів як процес взаємодії між причиною та наслідком. На його думку, в природі всі зміни, всі дії підкоряються лише необхідності, випадковість же виключається. У природі діє вічний, неминучий, необхідний порядок або неминучий зв'язок причин дії з похідними від них діями. Людина теж, будучи частиною природи, підкоряється цим універсальним необхідним закономірностям. Усі її вчинки підпорядковані фатальності, ніщо в ній, як і в природі в цілому, не є випадковим. Щоб бути щасливою, людина має пізнати свою природу і діяти відповідно до неї. Незнання ж своєї природи і природи світу веде до рабства та нещастя. Філософія Клода Адріана Гельвеція.Суть протистояння мислителя з духовною і світською владою визначають три взаємопов'язані напрями філософських роздумів Гельвеція:— по-перше, заперечення положення про безсмертя душі й обґрунтування висновку про залежність психічного життя людини від її природної організації;— по-друге, утвердження чуттєвого пізнання як основи й вихідної підвалини будь-якого пізнання взагалі;— по-третє, обґрунтування ідеї залежності людини від умов соціального середовища, вирішальної ролі середовища у розвиткові психічних, моральних і ін. характеристик людини.Філософські погляди Гельвеція розгортались в загальному річищі ідей Просвітництва. Природу він розумів як сукупність матеріальних тіл, що створюються шляхом об'єднання-роз'єднання атомів; природі притаманні просторово-часові характеристики, а також рух і причинність.Духовний світ людини, за Гельвецієм, підпорядкований законові інтересу. Люди за своєю природою — егоїсти. Але в їх особистих інтересах — рахуватися з суспільними інтересами, дотримуватись принципу розумного егоїзму, діяти в інтересах держави, народу. Люди не народжуються ні злими, ні добрими. Такими їх роблять соціальне середовище і виховання. На жаль, міркував філософ, релігійне виховання суперечить природі людини, а тому й спотворює її. Гельвецій розвінчував святість служителів культу, показував їх безпринципність, моральну розбещеність. Моральні недоліки мають своєю причиною порочне законодавство. Кінцевим висновком такого пояснення людського суспільства було положення: «думки правлять світом». Ідеалом Гельвеція був благоденствуючий буржуа з його принципом особистої користі. Гельвецій обстоював принцип приватної власності, він був лише проти занадто різкої майнової нерівності. Філософія І. Канта докритичного періоду.В «докритичний» період (до 1770 р.) Кант виступав як впливовий вчений, теоретик, природодослідник. У цей період він визнавав можливість об'єктивного існування речей поза свідомістю людини.У «докритичний період» Кант опублікував свою визначну роботу «Загальна природна історія і теорія неба», в якій обґрунтував гіпотезу про природне походження сонячної системи.У «докритичний період» вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним об'єктивного, реального існування природи (концепція природної історії сонячної системи); наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнення обертання Землі внаслідок приливів; дії відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань. Визначальним для цього періоду є робота над проблемами природознавства та математики, викладання природничо-наукових дисциплін.У своїх природонаукових дослідженнях Кант перебував під впливом ньютонівської концепції всесвітнього тяжіння та еволюційної концепції Ж. Бюффона, його ідеї закономірної зміни природних тіл та явищ у часі. Кант виступає як натураліст-спостерігач, обґрунтовує необхідність того, щоб в природознавстві все було пояснено природним чином. У роботах цього періоду було поставлене питання про розвиток у природі. Зокрема, в роботі «Всезагальна природна історія та теорія неба» була розвинена космогонічна гіпотеза, в якій на основі законів механіки пояснювалось, яким чином виникла сонячна система, які етапи вона пройшла. Надалі ця гіпотеза отримала назву теорія Канта-Лапласа, яка сприяла становленню історичного підходу в природознавстві.У працях «докритичного» періоду Кант перебуває під впливом раціоналістичної філософії Лейбніца. Він дотримується погляду, згідно з яким зв'язок між причинами і наслідками подій не відрізняється від логічного зв'язку між підставою та наслідком. Однак поступово Кант відмовляється від такої позиції під впливом філософії Юма. Для пояснення явищ природи Кант впроваджує телеологічний принцип. Кант починає визнавати, що зв'язок між причиною і дією має емпіричний характер (факт буття), а не характер логічного висновку. Тому логіки недостатньо для обґрунтування природознавства. Разом з цим Кант залишається на позиціях раціоналізму і наголошує, що наука, яка складається з положень загальних і необхідних, не може мати своїм джерелом досвід, який завжди є обмеженим, а тому не може бути підставою для універсальних узагальнень. Водночас джерелом для таких знань не може бути і розум сам по собі. А такі знання існують незалежно від того, що ми не здатні пояснити їхнє виникнення.У своїх працях «Про хибні тонкощі чотирьох фігур силогізмів», «Досвід залучення до філософії поняття від'ємних величин» Кант узагальнив свої міркування висновком, що джерелом незалежних від досвіду достовірних знань може бути форма чуттєвості та розсуду, апріорна форма. Філософія І. Канта критичного періоду.У «критичний період» творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їхньої сутності. В цей період Кант публікує ряд праць таких, як «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» , «Критика здатності суджень».Головна ідея цих творів — це «критика» теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з'ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе.Це — перший елемент агностицизму (вчення, яке повністю чи частково заперечує можливість пізнання світу). Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності.Другий елемент агностицизму Канта — це розміркування про несхожість, неідентичність самого предмету і його образу. Предмети природи, за Кантом, розташовані поза нашою свідомістю, незалежно від неї. Але образи їх, що виникають у нашій свідомості, не схожі, не ідентичні з предметами, так само як дим не схожий на вогонь.Третій елемент агностицизму Канта — це уявлення про категорії мислення як «чисті», апріорні, дані до досвіду форми пізнання. Так, Кант стверджував, що такі категорії, як простір і час є апріорними формами пізнання. Більше того, за вченням Канта, всі категорії трансцендентальної логіки є «чистими», апріорними, позбавленими «домішок» досвіду, практики. Трансцендентальним є все те, що виходить, переступає за межі чуттєвого досвіду, не дається в ньому, тобто є апріорним.Четвертий елемент агностицизму Канта — це розрив діалектичного зв'язку між сутністю і явищем, встановлення принципової відмінності між ними. Кант вважав, що сутність є «річчю в собі» і її пізнати неможливо, що людина здатна пізнати лише явища. Однак з точки зору діалектики, між явищем і сутністю немає принципової межі, а є лише відмінність між тим, що пізнано і тим, що ще не пізнано. Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно пізнаємо і його сутність. Сутність таким чином з'являється, а явище дає уявлення про сутність. Інакше бути не може.Кант у своїй праці «Критика чистого розуму» розглядає чотири такі антиномії (нездоланна суперечність, утруднення):1. Світ має початок в часі і просторі. Світ не має початку і в часі, і в просторі.2. Будь-яка складна річ складається з простих частин. У світі немає нічого простого.3. Все у світі відбувається за необхідністю. Однак цього не досить для пояснення усіх явищ. Бо у світі є дії, які здійснюються без необхідності, вільно.4. У світі є необхідна сутність як його причина. Немає ніякої абсолютно необхідної сутності у світі, ні поза ним.Тобто, Кант звернув увагу на суперечності «чистого розуму», які, на його думку, є нерозв'язними, антиномічними. Іншими словами «чистий розум» може довести першу частину антиномії і спростувати другу та навпаки, може довести другу і спростувати першу.Це вчення Канта про антиномії «чистого розуму» відіграло важливу роль у розвитку діалектики. Позитивним у вченні Канта було уявлення про роль антагонізмів у суспільному розвитку і про необхідність вічного миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між народами, міжнародну торгівлю, співробітництво, врахування взаємних інтересів, невтручання в внутрішні справи держав, статус-кво кордонів тощо.Інтерес представляють і розміркування Канта про моральний закон (категоричний імператив), про людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою. Ці думки Канта, безперечно, є одним з досягнень німецької класичної філософії.Кант — дуаліст. З одного боку, він визнавав, що матеріальні речі існують самі по собі, об'єктивно і відображаються нашими відчуттями. З іншого боку, він вважав, що вони є «речами в собі», тобто непізнаванними.Основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення Канта — це невідповідність між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю людини і запереченням їхнього пізнання (речі — об'єктивні, але непізнаванні). Філософська система Г. В. Ф. Гегеля.Філософія Г. Гегеля увінчує справу, розпочату І. Кантом і продовжену Й. Фіхте та Ф. Шеллінгом: вона постає як завершена система «абсолютного ідеалу» з діалектичним підходом практично до всіх явищ об'єктивної дійсності, пізнання та мислення. «Абсолютна ідея», за Гегелем, є поясненням сутності Бога. Вона втілюється в Природу, суспільне життя і сферу пізнання, приходить до самопізнання, завершуючи таким чином коло свого творчого саморозвитку. Найвеличнішим здобутком гегелівської філософії є діалектика. Розроблені Г. Гегелем принципи, закони, категорії та елементи діалектичного способу мислення є безсумнівним надбанням світової філософської культури.Г. Гегель першим у світовій філософській практиці теоретично відтворив реальну архітектоніку суспільного життя, визначив фундаментальні чинники його динаміки, створив універсально-діалектичну концепцію соціального. Він першим теоретично описав суспільство як систему, що розвивається.Центральним та опорним поняттям філософської системи Г. Гегеля є поняття «абсолютної ідеї» як такої, що існує незалежно від людини та людства, духовної субстанції, деміурга, творця світу в його становленні та діяльному саморозвиткові. Соціальне, як і природне, у Г. Гегеля виявляється продуктом абсолютної ідеї. Суспільне життя філософ тлумачить як саморозвиток абсолютної ідеї, яка, користуючись власною «хитрістю», засобами людської діяльності, створює весь життєвий світ — духовний та предметний світ людської культури.Евристична сила гегелівської «абсолютної ідеї» полягає у залученні до пояснення соціального конструктивно-творчої сутті (та функції) людської духовності. Філософ виходив із того, що «соціальне» є безпосереднім продовженням «природного», що одними лише «природними» чинниками охопити його таїнство неможливо. Не менш ґрунтовно розумів він і обмеження, що їх накладає на «соціум» витлумачення останнього в категоріях теологічної традиції. Г. Гегель розглядав соціальне як результат «одухотворення» природного. «Одухотворення» не в розумінні «обожнення», а в розумінні «олюднення», тобто перетворення природи «духом» та «працею» людини. Соціально-творчу роль праці Г. Гегель відтворив оригінальним вченням про «хитрість розуму».Вчення про суспільство є завершальною частиною гегелівської філософської системи. У Г. Гегеля воно дістало назву «філософії духу». «Ідея», згідно з Г. Гегелем, відчужує себе в природу, тобто переходить у своє інобуття, яке, у свою чергу, прагне повернутися в «рідну стихію» й пізнати себе в адекватній формі. «Природне» згодом переходить у «дух», що «виходить з природи», повертається «до себе» із свого інобуття. «Соціальне» є засобом зазначеного «переходу — повернення» й водночас результатом творчої діяльності духу, полем реалізації його свободи, яка виявляється через самопізнання. Останнє має три щаблі: суб'єктивний дух, об'єктивний дух, абсолютний дух. Ці модифікації духу відтворюють різні підрозділи та рівні організації соціального, особливості його функціонування та розвитку. «Філософія духу» Г. Гегеля охоплює суспільне буття загалом, його архітектоніку, взаємозв'язки, історію, розвиток. Філософія Й. Фіхте.Одним із перших серед видатних учнів, послідовників та критиків І. Канта був німецький мислитель і громадсько-політичний діяч Йоганн Фіхте. Філософська спадщина Й. Фіхте досить велика. Провідне місце у ній належить працям «Про поняття науковчення, або так звану філософію», «Основи загального науковчення», «Нариси особливостей науковчення стосовно теоретичної здатності», «Основи природного права», «Призначення людини», «Закрита торговельна держава», «Ясне, мов Сонце, повідомлення широкому загалові про дійсну сутність найновішої філософії».Й. Фіхте відкидав Кантову «річ-у-собі» і вихідним пунктом своєї філософії оголосив абсолютне «Я», яке саме із себе творить світ з усіма його законами та формовиявами. Він «конструює світ» засобами вольового та діяльно-активного духовного первня (діяльністю думки як процесом самосвідомості), визнає Бога, свободу волі, безсмертя душі. На цих самих засадах Й. Фіхте вибудовує свою філософську теорію пізнанняЗгідно з Й. Фіхте, вся реальність є витвором духовної діяльності безособового та надособового «Я». Зазначена діяльність здійснюється завдяки «продуктивній уяві» — здатності «Я» осмислювати свою протилежність «не-Я». «Я» творить «не-Я» із себе самого. Логіка творення, отже, розгортається згідно із схемою «Я покладає Я», «Я покладає не-Я», «Я обмежує не-Я». Фіхтове «Я» безконечно діє та споглядає себе в своїй дії. Це знімає будь-які обмеження діяльності. Парадигма розгортання цієї діяльності визначена лише внутрішнім світом суб'єкта та його власною активністю.Нічим (крім власної духовності) не обмежена діяльність «Я» розгортається у широкому полі свободи. Вчення філософа про свободу, її еволюцію в історії є наступним величним внеском Й. Фіхте у розвиток соціально-філософської думки. Є різні рівні свободи, підкреслював Й. Фіхте. Всі вони залежать від рівня розвитку суспільства. На першому рівні свобода виявляє себе естетично, тобто як мистецтво. Далі — як світова ідея, як джерело героїзму та правового порядку. Згодом свобода постає у вигляді наукової ідеї, спрямованої на реконструкцію мислення Всесвіту, та у вигляді релігії, що підпорядковує індивідуальне буття абсолютному божеству. Художник, герой, вчений та святий послідовно виявляються суб'єктами та носіями дедалі вищого рівня свободи. Дійсна ж (абсолютна) свобода належить не їм, а світові «чистого розуму». Ідея «світового розуму» у Й. Фіхте багато в чому перегукується з ідеєю «духовної субстанції»Держава Й. Фіхте багато в чому нагадує «ідеальну» державу Платона. Громадяни в ній поділяються на три відносно самостійні верстви: добувачі матеріалу; майстри — художники, що його обробляють; купці, зусиллями яких здійснюється обмін продуктами. При цьому придатність людини до тієї чи іншої сфери діяльності, згідно з Й. Фіхте, визначає держава. Вона ж контролює споживання, встановлює ціни, володіє монопольним правом на зовнішні торговельні зв'язки, регламентує громадський порядок, виховує людей згідно із заздалегідь визначеними громадянськими нормами. Така держава, вважав філософ, перетворюється на «державу розуму». Дійсним у ній є те, що відповідає розумові, праву, законодавству. З розвитком розуму, самовідданості громадян «торговельна держава» переростає на «моральне об'єднання» людей. Зовнішні чинники регуляції суспільного життя відмирають, тобто поступаються місцем моральним регулятивам, які дедалі активніше нагадують про себе з піднесенням морального духу людини. Філософія Шеллінга.Філософ вибудував оригінальну концепцію соціального й залишався вірним її головним положенням упродовж усього свого творчого життя. Сутність цієї концепції полягає в тлумаченні історичного процесу як «прозріння абсолюту» (абсолютною тотожного, тобто Бога), що втілює в соціальну дійсність свій головний задум — створення всезагально-правового устрою, досягнення царства розуму, моралі та художньої гармонії як людини з природою, так і людини з людиною. Шеллінгіанська соціально-філософська концепція дістала назву «філософії прозріння». Підставою для цього є інтерпретація Ф. Шеллінгом історії як поля діяльності творчого прозріння — Абсолюту. «Абсолютне» у Ф. Шеллінга постало у вигляді єдності, абсолютної тотожності суб'єктивного (розуму) та об'єктивного (природи), свідомого та несвідомого, суб'єкта та об'єкта - неосяжного розумом діяльного первня. Діяльність Абсолютного, підкреслював Ф. Шеллінг, охоплює природу, людський розум та історію.Ідеалом історії, на думку Ф. Шеллінга, є досягнення всезагального правового устрою — побудова міжнародної інституції, своєрідної «держави держав», спроможної забезпечити гармонійні міждержавні зв'язки, міжнародну злагоду, дотримання загальних законів на всіх рівнях міжнародного спілкування. Створенню «держави держав», писав Ф. Шеллінг, передують дві необхідні умови: по-перше, всезагальне поширення принципів правової держави та однакової зацікавленості у збереженні устрою всіх держав; по-друге, підпорядкованість усіх держав єдиному (спільному) законові.Філософ періодизував загальну історію на три відносно самостійні доби. У першому періоді історії господарює лише доля, тобто сліпа сила, що холодно й несвідомо руйнує все прекрасне та велике. Цю добу Ф. Шеллінг назвав «трагічною». Впродовж неї зникають великі імперії, руйнуються культури, гинуть найшляхетніші представники людського роду, повернення яких на землю залишається для людства загальною одвічною мрією. Другий період історичної драми характеризує реалізація загального задуму природи. Він розпочинається, на думку вченого, з установлення кордонів Римської імперії, інтеграції народів та держав у ті чи інші спільноти, обмеження руйнаційних тенденцій тощо. Третій період розпочинається з приходом Бога, з прозріння людини у співвідношення свободи та необхідності. Місце сліпої долі чи веління природи заступає провидіння. Настає доба реалізації Абсолюту, тобто повної та цілковитої свободи. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.Дослідженням «До критики гегелівської філософії» Л. Фейєрбах започаткував «матеріалістичний похід» проти Г. Гегеля. Центром цього походу стало питання про співвідношення мислення та буття, логіки та природи. Г. Гегель, як відомо, виходив з принципу животворної сили «абсолютної ідеї». Л. Фейербах назвав цей принцип спекуляцією. Єдиним, універсальним і найвищим предметом філософії він проголосив людину та природу як її підґрунтя. Розвінчавши Г. Гегеля, він піднісся до антропологізму — філософського пояснення всіх явищ суспільного буття через вивчення властивостей людської природи.Загальна еволюція філософських поглядів Л. Фейєрбаха проходить, за його власною характеристикою, за схемою: «Бог» — «розум» — «людина». Першою його думкою, говорив філософ, був Бог, але невдовзі він зрозумів свою похибку; другою його думкою був розум — деміург гегелівської філософії; третьою ж і останньою його думкою була людина — головний об'єкт його антропологічного матеріалізму.Людину Л. Фейєрбах тлумачить як природно-споглядальну істоту з глибоко розвиненими чуттєвими властивостями. Підґрунтя її буття в світі він вбачає в природі. Споглядання природи й наслідування її Л. Фейєрбах розглядає як головне правило самовизначення людини у світі. Л. Фейербах продовжує й поглиблює традиційний античний погляд на людину як природну, тілесну, фізичну, просторово-часову істоту, яка лише в такій іпостасі спроможна споглядати й мислити. Людина, вважав філософ, є істота цілісна, її душа (розум, мислення) невіддільна від тіла. Відрив мислення від тілесності, тлумачення «духу» як «первинно-творчої субстанції» є витвором спекулятивної філософії та релігії.У побудові антропологічної концепції Л. Фейєрбах заперечує, з одного боку, І. Канта, а з іншого — Г. Гегеля. Людина, на думку Л. Фейєрбаха, керується не абстрактним категоричним імперативом, як гадав І. Кант, а власним прагненням до щастя. Свобода — це не абстрактна категорія мислення, як навчав Г. Гегель, а реальний порух людини до щастя. Щасливою людина може бути лише за певних умов. Умови для щастя треба створити. Отже, головна засада соціальної філософії Л. Фейєрбаха полягає у створенні умов життя, які відповідали б людській природі, в обґрунтуванні необхідності зробити умови людяними. Сутність людини при цьому Л. Фейербах бачив незмінною. Почуття та пристрасті, що визначають поведінку людини, філософ розглядав як головні чинники історичного процесу.Передумовою створення умов історичного буття людини, що відповідають її природі, вважав Л. Фейєрбах є викорінення релігії як дурману та життя у реальному світі. Багатоманітні суспільні зв'язки, що виникають між людьми, філософ розглядав як міжособистісні. Мораль, підкреслював Л. Фейербах, виникає там, де людина у своїх вчинках орієнтується на іншу людину. Розбіжності інтересів, що виникають у процесі суспільної діяльності та спілкування людей між собою, долаються всезагальним почуттям любові людини до людини. Любов у соціальній концепції Л. Фейєрбаха постає як найвищий вияв дійсно людської чуттєвої природи, як принцип організації соціального, як найдосконаліший механізм регулювання суспільних відносин.Одинична людина, на думку Л. Фейєрбаха, є вихідним пунктом соціального як у теорії, так і на практиці. Суспільство природного стану — це розпорошена, байдужа маса індивідів. З часом шляхом угоди виникає держава, яка впорядковує відносини між людьми, контролює й регулює їхню суспільну поведінку. Проте навіть у державі Л. Фейербах розглядає індивіда як «ізольований атом», що, по суті, має ту ж саму міру свободи, що й у природному стані. Держава, вважав філософ, якісно не відрізняється від природного стану. Дійсна людяність виникає лише на засадах глибинного, внутрішнього, шанобливого почуття людини до людини. Епіцентром цього почуття, підкреслював Л. Фейербах, є любов. Просвітництво -антифеодальна ідеологія періоду становлення капіталізму, згідно з якою подолання феодальних відносин і встановлення нового суспільного устрою можливо за допомогою реформи і освіти.Раннє Просвітництво в Україні зародилося як синтез двох суспільно-політичних рухів: гуманізму та Реформації. Поступово формуються його специфічні риси: розмежування сфери духовного впливу філософії і релігії, посилений інтерес до природознавства, відхід від спекулятивного осмислення природи. Зароджується і міцніє одна з основних ідей Просвітництва - ідея залежності суспільного прогресу від розповсюдження освіти.У II половині XVIII ст., в епоху зрілого Просвітництва, яскраво виділяються такі його риси, як ідея цінності людини, концепція просвітницького абсолютизму, співчування за долю Вітчизни, бажання підвищити самосвідомість та самоствердження особи. Києво-Могилянська академія функціонувала як загальноосвітня вища школа до 1817 р. - до реформи в Росії, яка полягала у відокремленні світської освіти від церковної. У 1819 р. вона була реорганізована в Київську духовну академію, а світською вищою школою в Києві з 1834 р. став університет.У другій половині XVII ст. Києво-Могилянська академія стає головним центром культури й освіти в Україні, центром основних наукових сил, що ідейно боролися проти католицизму, уніатської церкви. У філософії неподільно панували ідеї Арістотеля, який вважався найвищим авторитетом в усій класичній західноєвропейській філософській літературі. Увівши до своїх курсів філософії як ідеалістичні, так і матеріалістичні елементи вчення Арістотеля, київські вчені доповнювали, узгоджували, а іноді просто підмінювали-його погляди християнською теологією. Певну матеріалістичну тенденцію, що пробивалася крізь ідеалізм київських курсів філософії, можна пояснити як відбиття боротьби між номіналізмом і реалізмом.Найбільш визначними діячами колегії, які читали курс філософії в різні роки XVII ст., були Йосиф Кононович - Горбацький, Інокентій Гізель, Йоасаф Кроковський, Лазар Баранович та Стефан Яворський. Курс філософії в Києво-Могилянській колегії поділявся, як і в Арістотеля, на три частини:логіку, фізику й метафізику. Проте читали переважно логіку й натурфілософію, метафізиці приділяли значно менше уваги. Досить широко викладали Арістотелеву метеорологію. ілософські курси, що їх читали в Києво-Могилянській академії в першій половині XVIII ст., за незначним винятком, були повторенням того, що читалось у XVII ст. Як тоді, так і тепер панувала Арістотелева філософія саме в тому схоластичному вигляді, якого їй надало середньовіччя. Проте, оскільки викладання філософії було більш-менш вільним, кожний професор мав право складати свій оригінальний курс, внаслідок чого в академічних філософських курсах почали з'являтися прогресивні думки окремих київських професорів. Найвидатнішими викладачами філософії у цей період були Феофан Прокопович, Сильвестр Поповський, Іларіон Левицький, Амвросій Дубневич, Ієроним Миткевич, Сильвестр Кулябка, Михайло Козачинсь-кий, Георгій Кониський. Філософські погляди Г.Сковороди. Основне спрямування його праці зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук. Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності. Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє – на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвий необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра.Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі поза цією єдністю. Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Сковороди. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я". Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя. Соціально-філософські погляди Шевченка Філософія Т.Г.Шевченка глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності. Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, сили протесту і бунтарства. Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених. Філософський подвиг Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію. Життя цієї надії починається з оспівування свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи, бунтівний голос покривджених соціальних низів. Оригінальні погляди Шевченка, що стосуються проблем соціального прогресу, пов’язаного з прогресом техніки, промисловості. Філософські погляди поета дуже складні. В центрі його уваги перебуває насамперед людина, її багатий духовний світ, її свобода, щастя і доля. Елементи матеріалізму переплітаються з ідеалізмом, звернення до бога — з критикою релігії. Шевченко відіграв величезну роль у розвитку української літератури і мистецтва, в поширенні революційно-демократичної ідеології в Україні. Соціально-філософські погляди Драгоманова Свої погляди називав позитивізмом, хоч у розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях, Критично оцінював християнство. Драгоманов вірив у безмежні можливості людини пізнавати світ, відкривати його закономірності. На розуміння суспільства Драгоманова вплинув певним чином марксизм, хоч вчений і звертав увагу на неприпустимість перебільшення економічного фактору. Соціологічні погляди Драгоманова базувались на визнанні головною одиницею суспільства людської особи. Тому критерієм прогресу суспільства він вважав покрашення життя людини. Разом з тим вчений творить оригінальну соціалістичну концепцію, згідно з якою наголос він робить на понятті "громади". Основною формою організації суспільства проголошується вільна спілка громадян, об'єднаних спільною мовою. Народи а окремою мовою становлять нації. Звертає на себе увагу близькість поглядів Драгоманова до поглядів Прудона щодо мирної еволюції суспільства. Громадянський ідеал Драгоманова мав гуманний характер, відповідав ідеалам і прагненню українського народу до самостійної державності. Соціально-філософські погляди Лесі Українки Велике значення для розвитку філософської думки має оригінальне світорозуміння видатної української поетеси Л.Українки Косач, роки життя 1871-1913. В працях Українки позначається роль еволюційної теорії для розуміння історії і природи, роль вчення Дарвіна. Поетеса розвивала діалектичний погляд на суспільство, природні процеси. Велике світоглядне значення має поезія Українки, її роздуми над долею українського народу. Поетеса мужньо закликала пригноблені маси до боротьби за соціальне і національне визволення. Вона обстоювала гідність людської особистості, вважала необхідним розвивати духовні сили народу, вивчати духовні скарби людства. Соціально-філософські погляди І. Франка Особливе місце в українському національному русі, розвитку української культури, соціально-політичної та філософської думки належить Івану Франку. У своїх творах І.Я.Франко постає мислителем-гуманістом світового масштабу. Одна з основних філософських ідей І.Франка - думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а "правдивий живий чоловік, бо така людина - носій духу, а той дух є "вічний революціонер". Духовний світ людини - її найдорожче надбання. Філософія І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. Основними рисами світогляду Івана Франка були:філософський матеріалізм; революційний демократизм;критичний реалізм;просвітительський гуманізм. Філософські погляди Франка зазнали значного впливу марксистських ідей. І.Франко доводить, що матеріалістичне розуміння історії, яке оголошується в марксизмі одним з найбільших наукових відкриттів, являє собою не що інше, як красиво складену схему еволюції людства. І як кожна штучна схема воно не позбавлене теоретико-методологічних вад. І.Франко піддав критиці матеріалістичне розуміння історії. Основою світогляду І.Франка є філософський матеріалізм. І.Франко відзначає, що в основі всього існуючого лежить не ідея, дух, а матерія, яка вічна і не має ні початку, ні кінця. Її найважливішою властивістю є рух, зміна, плинність. Мислитель був переконаний, що життя, об'єктивна дійсність є визначальним у відношенні до свідомості, що свідомість – результат поступового і складного розвитку матерії, що природа створила людину з її високою організацією, а не якась істота – природу, як про це твердять філософи-ідеалісти. Загальнонауковий характер філософського світогляду І.Франка добре проглядається в його оцінках релігії як складного суспільно-історичного явища. Відомо, що І.Франко неодноразово і з різних приводів вдавався до наукового аналізу релігії і зокрема християнства, а працю «Поема про сотворення світу» цілком присвятив розгляду джерельної бази “Біблії”. Свої філософські погляди І.Франко називає раціоналізмом. Український мислитель приймає цей раціоналізм як філософський напрям, що визнає розум основою пізнання та поведінки людей. Своєрідність і самобутність Франкового раціоналізму полягає в тому, що він досить добре уживається з різними позитивістськими течіями свого часу. Для філософського світогляду Івана Франка характерне поєднання онтологічних, гносеологічних і морально-естетичних проблем при аналізі розвитку людського суспільства в цілому, й людини, як особистості, зокрема. *Філософія серця* П. Юркевича.Памфіл Юркевич – найвизначніший український філософ 20 століття. Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конкретну особистість. Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон. Увесь пафос цієї праці спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, позаяк у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я». Юркевич вважає, що світ як система явищ життєдайних, повних краси й знаменності, існує й відкривається найперше для глибокого серця, а вже звідси для розуміючого мислення. Завдання, що їх вирішує мислення, виникають урешті-решт не із впливів зовнішнього світу, а із вимог серця. Юркевич робить два висновки, щодо його «філософії серця» : 1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці: в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою. Філософія А. Шопенгауера.Однією з найяскравіших фігур ірраціоналізму (течія у філософії, супротивна раціоналізму, і що обмежує або заперечує можливості розуму в пізнанні дійсності, що затверджують нераціональний, алогічний характер буття) є Артур Шопенгауер, який був незадоволений оптимістичним раціоналізмом і діалектикою Гегеля. Шопенгауер тяжів до німецького романтизму, захоплювався містикою. Він вважав себе послідовником філософії І. Канта. Шопенгауер не просто зменшив роль розуму за рахунок емоцій і, головне, абсолютизованої волі, він заперечив саме поняття розуму як області усвідомленої діяльності людської свідомості, ввівши в нього несвідомо-ірраціональні моменти. У його головному творі "Світ як воля і представлення" несвідома воля виступає як універсальна ірраціональна стихія, непідвладна ніяким раціональним методам дослідження. Інтелект, згідно Шопенгауеру, це лише знаряддя волі до життя у людини (як кігті і зуби у звіра). Інтелект стомлюється, а воля невтомна. Реальна тільки одна космічно величезна воля, яка проявляється в усій течії подій Всесвіту. Світ, по Шопенгауеру, безглуздий, а уся історія світу - це історія безглуздих хвилювань вольових іскр, коли воля вимушена поглинати саму себе, оскільки, окрім неї, нічого немає і вона до того ж - голодна і жорстока, постійно плете павутину страждання. Звідси біль, страх і страждання. Так само і буддизм проголошує земне буття в психофізичній оболонці людської особистості невикорінним стражданням. Страждання, по Шопенгауеру, властиве життю невідворотно. Те, що називають щастям, має завжди негативний характер і зводиться лише до звільнення від страждань, за яким повинне послідувати нове страждання або томлива нудьга. Цей світ ніщо інше, як арена замучених і заляканих істот, які живуть лише завдяки тому, що одна істота винищує інше, а самозбереження - ланцюг тяжких смертей. Отже Шопенгауер філософ світової скорботи, але він не робить висновку, що в житті абсолютно все безнадійно. В оточуючому нас світі, на думку філософа відбуваються постійні повторення трагічних станів, і в цих повтореннях винна сама Воля. Філософія Ф. Ніцше.Фрідріх Ніцше — німецький філософ, представник волюнтаризму і один з основоположників сучасного ірраціоналізму. На місце класичних філософських категорій «матерія» і «дух» Ніцше ставить «життя» як «волю до влади» (силі, могутності). Філософські праці Ніцше є ясними й однозначними, його цілі - великими й очевидними, а мова – зрозуміла. Філософія Ніцше – це насамперед філософія індивідуума, він прагне зрозуміти особистість, знайти вихід з епохи подвійної моралі в усьому: у відносинах з людьми, націями, державами, у відношенні до самого себе – такою бачиться мета філософських побудов Ніцше. Філософія Ніцше як філософія життя носить антропоморфний характер, повертаючи людину в природу й у теж самий час олюднюючи природу, наділяючи її антропоморфними рисами, і насамперед волею до влади. Принцип волі до влади основний динамічний принцип філософії Ніцше, що керує розвитком і людини, і світобудови. По Ніцше, воля до влади – це не просте прагнення до панування сильного над слабким, але і прагнення зробити слабкого сильним. Слабість відносна і визначається, з одного боку, положенням людини серед інших людей, а з іншого боку – ступенем самопізнання особистості. Особистість вільна і сильна, якщо вона усвідомлює себе особистістю. Людину Ніцше розглядає як біологічну, недовершену, хвору істоту, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою підмінені розумом. Тіло людини, на його думку, є значно більшим розумом, ніж сам розум. Життя і воля, яка складає його основу, є вищими цінностями, а все інше — лише засоби, підпорядковані цінності. Надлюдина — концепція, сформульована в творчості філософа, як мета, до якої повинна прагнути людина в своєму розвитку. Єдиного розуміння точного значення терміну не існує. Ніцше говорить про надлюдину вперше у «Веселій науці». Ще одним із центральних понять Ніцше була сублімація - це психічний процес, в результаті якого енергія природних чуттєвих інстинктів і потягів, бурхлива в несвідомої сфери людини, знаходить вихід у сфери свідомості і дії, перемикаючись, перетворюючись у творчу енергію людини в сферах науки, мистецтва, другий соціально значимої діяльності, в усі феномени культури. Отже, центральними поняттями в Ніцше є: надлюдина, воля до влади, сублімація, мораль панів, мораль рабів і вічне повернення. Філософія О. Шпенглера. Освальд Шпенглер - німецький філософ, історик, представник філософії культури. Культурологічна концепція О. Шпенглера вважається однією із найяскравіших в системі філософського знання ХІХ-ХХ століть. Основна праця О. Шпенглера - "Захід Європи". Саме в ній автор виклав основні положення нової теорії культури і виступив із різкою критикою європейського раціоналізму та теорії безперервного прогресу людства. Для О. Шпенглера світова історія не є єдиним процесом, що невпинно розвивається. В такому загальному вигляді її взагалі важко осягнути. Тому, на думку О. Шпенглера, історія культури може бути представлена лише як сукупність локальних культур, що виникають послідовно. Кожна з них у своєму розвитку підпорядкована чітким закономірностям. Закономірність проявляється в тому, що кожна культура проходить стадії народження, розвитку, розквіту та занепаду. Саме ця ідея складає ядро концепції історичних циклів. Він розділяє та протиставляє поняття культура та цивілізація. Культура, за Шпенглером - це органічна система духовно-соціальних орієнтирів, що мають здебільшого ціннісну основу, завдяки чому вона здатна піднести людину над буденністю. А "душа" - це генетичний код культури, саме вона обумовлює винятковість кожної конкретно існуючої культурної форми. Культура стає своєрідним символічним вираженням душі, саме через культурні феномени душа може себе реалізувати та проявити. Для О. Шпенглера цивілізація є необхідним завершальним етапом розвитку культури. Перехід культури в цивілізацію знаменує собою перехід від творчості до механізму. Отже, цивілізація - це культура, яка реалізувала свої цілі. У масштабах світової культури О. Шпенглер виділив вісім великих культур, які досягли зрілості: єгипетську, індійську, вавілонську, китайську, греко-римську, візантійську, майя, західноєвропейську. Ідеї О. Шпенглера сприяли розвитку нового напрямку в культурології, саме його теоретичні положення утворюють фундамент для більшості сучасних культурологічних досліджень. Філософія А. Бергсона Анрі Бергсон — французький філософ, для філософії якого є характерним ірраціоналізм та інтуїтивізм. За схемою Бергсона, світ — «тривалість», тотожна відчуттям, — перебуває в позбавленому закономірностей процесі «творчої еволюції», рушійною силою якої є духовний «життєвий порив». Пізнання, за Бергсоном, можливе лише через інтуїцію. Ідеалістична теорія інтуїтивного пізнання Бергсона веде до фідеїзму(віра над розумом). Філософські погляди Бергсона мають значний вплив на сучасну філософію. А.Бергсон у філософії життя найбільш розгорнув концепцію творчості. У творі «Творча еволюція» Бергсон розглядає творчість, життєвий запал як безперервне народження нового, складає суть життя. Та творчість розглядається переважно за аналогією з природно-біологічними процесами і через це протиставляється технічному раціоналізму. Творчість, стверджував Анрі Бергсон, це дещо об'єктивне, що звершується. У природі -у вигляді виникнення нових зразків і переживань. Діяльність інтелекту, за Бергсоном, не здатна створювати нове, а лише комбінує старе. Екзистенціалізм, навпаки, підкреслює духовно — особистісну природу творчості. Носієм творчого початку прихильники екзистенціалізму вважають особистість, пояснювану як екзистенцію, тобто як дещо ірраціональне, початок свободи, прорив природної необхідності і розумної доцільності, через яку «в світ проходить дещо». Саме екзистенція як вихід за межі природного і соціального, взагалі «поцейбічного» світу, вносить у світ те нове, що звично називається творчістю. Екзистенціалізм: загальна характеристика. Екзистенціалізм або філософія існування – ірраціоналістичний напрямок сучасної західної філософії. Попередником сучасного екзистенціалізму вважається датський філософ С. К'єркегор. Як напрямок екзистенціалізм виникає на початку 20-х років у Німеччині та Франції. Його найбільш відомими представниками е М. Хайдеггер, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, Г. Марсель, А. Камю. До центру уваги екзистенціалісти рішуче ставили питання провини та виховання відповідальності рішення і вибору, відносини людини до свого покликанню і до смерті. Проблеми науки, моралі, релігії були зацікавлені переважно в з пропозицією й значно меншою мірою. Центральною проблемою для екзистенціалізму є конфлікт особистості і суспільства. Відчуження між ними виникає з визнання незмінної природи людини. Тому протиріччя між свободою і особистістю, з одного боку, і безособовою повсякденністю життя – з іншого, розглядається як таке, що не може бути вирішеним. Філософія екзистенціалізму причину всіх суперечностей і складнощів життя сучасного суспільства вбачає в боротьбі між людиною і машиною. Підкреслюючи наявність відчуження людини від суспільства, прибічники екзистенціалізму обмежуються описом власне духовних форм людського буття. Тому і шлях до подолання відчуження вони вбачають не в перебудові суспільних відносин, а у втечі в світ екзистенції, в світ так званого істинного існування особистості. Звідси – глибокий песимізм екзистенціальних поглядів. Так, найбільш вживаними екзистенціалістами поняттями є "самотність", "страх", "смерть", "покинутість", "буття-до-смерті", "буття-для-себе" тощо. Рух людини до смерті, за М. Хайдеггером, – основний смисл людського життя. Людина – дещо незавершене, це постійна можливість, задум; вона прагне до майбутнього, виходить за межі самої себе. Екзистенція – це свобода, свобода внутрішньо властива людині, людина приречена бути вільною. Свобода – це свобода вибору, яка завжди є у людини. Людина обирає себе і несе повну відповідальність за свій вибір. Філософія Ясперса К. Ясперс вважав філософію невід'ємним надбанням людей. Її мета полягала в тому , щоб підносити людину , допомагати йому усвідомити свою незалежність. Для того щоб філософія відповідала цієї мети , її треба вдосконалювати. На думку К. Ясперса , філософія не тотожна науці , хоча наука є помічницею філософії . Дослідження її предмета - " особистісно - світоглядної проблематики" дозволяє філософії нескінченно поглиблювати і вдосконалювати свої висновки.Вихідним поняттям філософії К. Ясперса є екзистенція , яка розуміється як джерело мислення і дії в самій людині. Екзистенція здатна проявлятися у комунікації. Остання може бути неподлинной і справжньою. Комунікація наявного буття , або недійсністю комунікація , характеризує спілкування людей , що здійснюється з практичною метою . У справжньої або екзистенціальної комунікації люди протиставляють себе світові й іншим людям. Умовою справжньої комунікації є подолання самотності , знеособленості людини, її роз'єднаності з іншими людьми. При цьому можливе справжнє буття , яке на ролі буття з іншими. Його досягнення відбувається на шляхах подолання " прикордонних ситуацій" , коли люди відчувають підвищений тиск світу . Долаючи ці ситуації , люди приходять до віри в Бога. У своїх соціально-політичних поглядах К. Ясперс виходив з того , що філософія не може існувати безвідносно до політики. Філософія повинна показати людині , що можливе повне крах того , чим він жив . Усвідомлення можливої втрати привабливого змушує людину любити цей світ і навколишніх людей.К. Ясперс вважав неможливим осягнення суспільного цілого і перспектив його розвитку , але він не сумнівався в тому , що суспільство знаходиться в стані кризи. В " Духовної ситуації часу" філософ пише: "Все охоплено кризою , безмежним і незбагненним у своїх причинах , кризою , який не можна усунути , а можна тільки прийняти як долю , терпіти і долати " . Криза цей носить планетарний характер ( це криза всього людства ) , він виражається в нівелюванні інтелекту людей , у втраті грунтовності в людях , у зростанні цинізму , у втраті гуманності , в посиленні усвідомлення небезпеки . При цьому "люди відчувають близькість катастрофи , прагнуть допомогти розумінням , вихованням , введенням реформ. Плануючи , вони намагаються оволодіти ходом подій , відновити необхідні умови або створити нові . Ця криза , за Ясперса , пов'язаний з вступом суспільства в століття техніки. На його думку , в нашому столітті люди існують не як індивіди , а як якась маса . Трагедія сучасної людини полягає в тому , що він перетворюється на елемент маси , натовпу. Цьому " омассовління " людей , згідно Ясперса , сприяє встановлення антигуманних режимів . Філософія Ж.-П. Сартра Ж.-П.Сартр – французький філософ, екзистенціаліст. Сартр яскравий атеїст, він один з філософів, для якого „Бог помер”. Філософ стверджує, що не Бог, а людина є єдиним джерелом цінностей, індивіду залишається творити власну шкалу цінностей, її власний ідеал. Людське існування, на думку Сартра, є неперервне самозаперечення. Утвердження свободи знаменує розрив з раціоналізмом, об'єктивно науковим розумінням дійсності. Свобода ставить людину поза закономірності і причинну залежність. Свобода не терпить ні причини, ні підстави. Вона не визначається можливістю людини діяти у відповідності з тим, якою вона є, бо сама її свобода – це вибір свого буття, людина така, якою вона себе вибирає. Теперішнє не знаходиться в закономірному зв'язку з минулим, а минуле з теперішнім. Свобода покладає незалежність по відношенню з минулим, заперечення його, розрив з ним. Свобода не результат дії, не досягнення; вона полягає в самій спрямованості. Свобода забезпечується тільки вибором мети і не потребує її досягнення. Абсолютність свободи робить людину залежною від своєї свободи. Сама свобода встановлює єдину межу свободи людини. Людина, за формулою Сартра, «приречена до свободи». Людина - єдине джерело, критерій і мета моральності. Не суспільство, не людина взагалі, а кожна окрема людина є окреме «Я». Основним критерієм моральності висувається «аутентичність», тобто відповідність свідомості людини саме її власній, «дійсній» свідомості. Це знайшло вираження в «категоричному імперативі» Сартра: користуйся своєю свободою, будь самим собою. Моральна свідомість у Сартра не знає закону, бо якщо людина «приречена до свободи», вона сама є законом своєї діяльності. Вибираючи себе, людина бере на себе величезну відповідальність як за себе, так і за все людство. Філософія А. Камю.Альбер Камю - французький філософ, який відомий своїми неперевершеними творами «Калігула», «Чума», «Міф про Сізіфа», «Бунтівна людина». Сам А. Камю заперечував свою належність до сприяв її впливу та популяризації в широких колах європейської інтелігенції. Світогляд Камю має радикально ірраціональний характер: на його переконання, весь світ надзвичайно безглуздий. Будь-яке істинне пізнання неможливе, бо Камю переконаний, що вся дійсність нерозумна й алогічна. Абсурд - ключ до всієї філософської проблематики А. Камю, стрижень буття та мислення, єдине можливе керівництво до дії, життєдіяльності. В центрі його роздумів — етичні теми, причому ірраціоналізм його філософії впадає в глибокий песимізм. «Міф про Сізіфа» починається такими словами: «Є тільки одна справді серйозна філософська проблема — проблема самовбивства. Він пише, що двадцяте століття є століттям страху. Страх - основний- «екзистенціал» його філософії, який набуває тотального характеру. «Абсурд» у філософії Камю спрямований не тільки проти раціоналізму, але й проти фідеїзму. Він рішуче заперечує віру в Бога як безґрунтовний, утопічний самообман, несумісний з безглуздістю всього, що існує. Для віруючих сам «абсурд» став Богом. Камю ні в що не вірить, у тому числі і в розум, як у божественний, так і в людський, який передбачає закономірність, логічність, усвідомлення історичного прогресу і претендує на можливість соціального подолання універсального абсурду. Все реальне чуже для свідомості, випадкове, а отже, абсурдне. Абсурд і є реальність. Для Камю свобода – це потреба самовираження особистості, тому він і казав: «Я бунтую, отже, існую». Справді вільна людина, вважає Камю, — це та, яка, приймаючи смерть, разом з нею приймає і можливі наслідки. Камю з самого початку усвідомлював, що на фундаментальному понятті абсурду, на «відчутті абсурдності», тобто на відчутті нерозумності, незакономірності світу не може бути побудована жодна більш-менш послідовна науково-філософська система. Свій гуманістичний «Міф про Сізіфа» він протиставив людиноненависницьким тоталітаристським міфам. Адже безглуздість уготованої йому долі Сізіф перемагає «безглуздою» дією, не розрахованою на успіх. Зате Сізіф зневажає вирок богів. Немає такої долі, яка не перемагалась би презирством. Для нього Бога немає, тому що «Бог помер» у серці людини. Людина, яка усвідомила абсурдність свого існування, повинна керуватися тільки тим, що вона знає, рахуватися з тим, що існує, і не дозволяти втручатися у її життя нічому, що не було б достовірним. Камю закликає людину по-новому усвідомити для себе своє життя, звернутися до прикладу давньогрецьких міфів, які вважають долю людською справою.
