У другій половині XX ст. в літературі постав постмо дернізм. Своїми найхарактернішими виявами цей ком плекс літературознавчих явищ відображає стан худож Літературний стиль і стильові різновиди 293 ньої свідомості після завершення епохи модернізму. З погляду літературного розвитку він є еклектикою (грец. eklektikos — той, що вибирає) різноманітних сві тоглядних, естетичних, жанрово-стилістичних тенден цій у словесній творчості, механічним поєднанням різ норідних, іноді протилежних поглядів, ідей, стилів, художніх форм. Постмодернізм (англ. postmodernism, від лат. post — після і франц. modernisme: те, що відбувається після модернізму) — стан художньої свідомості, який сформувався в умовах кризи позити вістських наукових знань і раціонально обгрунтованих морально- етичних цінностей у постіндустріальному суспільстві і має естетич ною основою глибоко емоційну, внутрішньо відчуту і водночас кри тично-іронічну реакцію сучасної людини на навколишній світ. Це не так стиль, як безперервний процес одночасного розладу та перетворення в межах безлічі мистецьких, культурних та інтелектуальних традицій. Цілісність, логічна визначеність, певна система критеріїв та естетич них цінностей — не його ознаки, оскільки постмодерн — те, що нині триває. Тому сучасний літературний критик перебуває всередині процесу і не має змоги повністю оці нити ситуацію, йому під силу тільки вловити певні тен денції та окреслити більш-менш сформовані явища. Постмодернізм став теоретичною проблемою після публікації праць французького вченого Жана-Франсуа Ліотара (1924—1998) «Постмодерністський стан: допо відь про знання» (1979) і «Пояснення постмодернізму» (1988), в яких ішлося про явища «післясучасності» («сучасне» — ідеї та художні форми, які з’явилися у Новий час: ренесансний людиноцентризм, просвітниць кий раціоналізм, міметизм реалістичного типу у XIX ст., модерністська практика кінця XIX — першої половини XX ст.). Викликала його потреба в новому баченні світу після Другої світової війни, у нових засо бах його осмислення та відображення. Поняттєву систему постмодернізму утворюють тер міни: «світ як хаос», «світ як текст», «інтертекстуаль- ність», «авторська маска», «подвійний художній код», «пастиш», «ремінісценція», «колаж», «нарація», «ком піляція», «дискретність» тощо. Хронологічні рамки постмодернізму не піддаються визначенню, можна хіба що стверджувати про його початковий етап, який відносять здебільшого до 50— 60-х років XX ст., коли були написані твори С. Беккета, 294 Літературний процес X. Борхеса, Дж. Варта, Т. Пінчона, Д. Бартельма. Сфор мульована в них новітня концепція дійсності сто сувалася не так питань світогляду, як світовідчуття, оскільки першорядну роль відведено емоційному сприйняттю світу, переживанню відносин особистості і світу. Художнє мислення постмодерністів можна осяг нути за допомогою сучасних теорій — постструктура- лізму, деконструктивізму, неоміфологізму, психоаналі зу, наратології. Естетику постмодернізму формують: 1) поєднання різних стилів, перейнятих від символіч но-алегоричного, барокового, сентиментального, роман тичного, натуралістичного, модерністичного письма; 2) іронічність, пародійність, травестування, які виражають деструктивний (руйнівний) погляд на уста лені форми життя і світоглядні стереотипи, передають ставлення до дійсності, у якій вбачається багато абсур ду (реальне життя як театр абсурду); 3) алюзії (лат. allusio — натяк) на мотиви, образи, сюжети міфологічного, біблійного, середньовічного і новочасного минулого, які використовуються як варіа ції на давні теми, але в їх сучасному освітленні і тракту ванні. Вважається, що автор має справу не з «чистим» матеріалом, а з адаптованим культурою попередніх епох, тому твір втрачає свою первозданність, є осеред дям інтертекстуальності; 4) ігровий стиль, що пронизує тексти постмодерні стів, для яких слово є не стільки засобом вираження змісту, скільки способом нового поетичного мовлення, спрямованого не до кожного, а до елітарного читача; 5) втрата звичної комунікаційної функції: постмо- дерний текст слугує засобом дії, впливу на читача-слу- хача, синтезуючи сучасні досягнення масової культури. Постмодерна література вдається до певних прийо мів і словесних форм вираження: колажу, бриколажу, інтертекстуальності, ремінісцентності, пастишу. 1. Колаж (франц. collage — наклеювання). Запози чений із малярства та художньо-ужиткового ремесла, термін «колаж» прижився і в літературознавстві, дово лі часто використовуючись у студіях про постмодерну літературу. Це довільне поєднання відносно автоном них за змістом фрагментів (текстів), тому має компози ційно-змістовий характер і є визначальним чинником Літературний стиль і стильові різновиди 295 стилістичного і семантичного навантаження літератур ного твору. Найближча до нього за значенням аплікація (лат. applicatio — прикладання) — орнамент, художнє зображення, що виникає внаслідок накладання, наши вання на основу різноколірних шматочків паперу або тканини; в літературі — поєднання текстів різноманіт ного походження і стилів. 2. Бриколаж (франц. bricolage — майстрування). Французький учений К. Леві-Строс тлумачив його як спосіб творення міфологічних образів за допомогою зна ків, оперування, об’єднання та перетворення відповідно до ситуації. Бриколаж виражає способи міфологічного думання, на відміну від асамблажу (франц. assemblage — сполучення, набір) — оперування предметами, речами (їх зображеннями) задля створення певних ансамблевих новотворів. Стосовно віршових текстів використовують термін «центон» (лат. cento — одяг чи ковдра з кольоро вих клаптів). Літературознавці послуговуються тер міном «монтаж» (франц. montage — підйом, підніман ня) — добір, з’єднання певних елементів, частин, зобра жень, деталей в одне ціле. 3. Інтертекстуальність (лат. inter — між і textum — тканина, зв’язок, текст). Цей термін запровадила у 60-ті роки XX ст. сучасна французька дослідниця бол гарського походження Юлія Крістева. Спираючись на теорію поліфонічності російського вченого М. Бахтіна, вона запропонувала прочитання тексту через виявлен ня різних форм письмового мовлення (цитата, ремініс ценція, алюзія, пародія, компіляція, стилізація), з яких компонується твір як знакова система, що перебу ває у зв’язку з іншими культурними системами. Різно манітні словесно-художні коди переплітаються в тексті, утворюючи багатоголосся, своєрідний значеннєвий і формальний дискурс (лат. discursus — міркування; система висловлювань). Сучасний італійський письменник і філософ Умбер- то Еко розглядає інтертекстуальність як вид «перекоду вання», що встановлює текстуальну основу, з якою пов’язуються всі інші тексти. Французький філолог Майкл Ріффатер (нар. 1940) вбачає в інтертексті сукуп ність текстів (художніх кодів), які творять нову модель світу з певним набором значень. Представник Женев ської наукової школи Жан Жене (1910—1986) вирізняє 296 Літературний процес такі типи інтертекстуальноеті: співіснування в одному тексті кількох текстів (цитата, ремінісценція, компіля ція), паратекстуальність (відношення тексту до свого заголовка чи епіграфа), метатекстуальність (співвідно шення тексту і підтексту), архітекстуальність (особли вості міжжанрових зв’язків). Загалом кажучи, кожен літературний текст — інтертекстуальний за походженням і словесною формою, яку слід розглядати як множин ність художніх кодів і знаків. 4. Ремінісценція (лат. reminiscentia — згадка). Це широко вживаний у постмодерній літературі прийом, що формально нагадує відлуння у певному художньому творі інших творів — на рівні композиції, сюжету, мотиву, образу, поетики, стилістики. Вона може бути мимовіль ною (письменники завжди перебувають у світі інших тек стів) або цілеспрямованою, коли необхідно відтворити атмосферу часу, культурного середовища, провести поле міку, вдатися до пародіювання створеного раніше тексту. 5. Пастиш (франц. pastische — паста). Він полягає в наслідуванні, «проникненні» в чужий стиль (твору, авто ра, літературної школи) з певною художньою метою. Наприклад, М. Пруст написав книгу «Pastisches et melanges» («Пастиш як суміш»), виклавши в ній детек тивну історію в стилях О. де Бальзака, Г. Флобера, братів Гонкурів, Ш. Сент-Бева, Ж. Ренана. Це була гра, впра вляння у власних стилістичних можливостях, проте для постмодерної літератури пастиш став способом літера турного обігрування текстів, близьким до пародіювання. Український літературний постмодернізм виник наприкінці 80-х років XX ст. (літературознавець Тама ра Гундорова пов’язує його появу передусім із чорно бильськими подіями 1986 р. і крахом тоталітарної дер жави СРСР) під впливом західноєвропейського та аме риканського філософського, художнього досвіду й у зв’язку з актуалізацією українського модернізму, який через політичні причини виявився «недотвореним» у XX ст. Ще одна важлива підстава його появи — постко- лоніальна дійсність і переосмислення багатьох життє вих цінностей, що у нових умовах втратили своє значен ня, на місце яких прийшли розгубленість, непевність, зневіра, розчарування, повсякденний абсурд, мораль- но-етичний хаос і втрата художніх орієнтирів. Літера турні групи «БуБаБу», «ЛуГоСад», «Нова дегенерація» Літературний стиль і стильові різновиди 297 розпочали з іронії, бурлеску, буфонади, карнавалу, руй нуючи попередні канони, а їхні наступники (Ю. Іздрик, Є. Пашковський, В. Даниленко, В. Медвідь, Ю. Гудзь, Оксана Забужко, С. Жадан, В. Цибулько, С. Процюк, Т. Прохасько, Лесь Подерв’янський, Б. Жолдак, Ю. Винничук та ін.) продовжили розвивати постмодер- ну тематику, образність, стилістику. Українському постмодернізму притаманні (за Т. Гундоровою): а) переоцінення класики і її функцій: вона перестає бути абсолютом, її підмінюють інші орієнтири і мода; читацькі інтереси дедалі більше звертаються до «по пулярної культури»; б) апелювання до «іншого», прагнення подати світ з позицій «іншого» («іншим» є герой соціального «без- часся» — блазень, бездомний, непристосований, розгу блений). Це зумовлює різні рівні вияву постмодерніст- ської свідомості: від іронічної гри з «іншим» до маніпу лювання ним; в) іронія, самоіронія, іронічна поведінка, що ви являються в особистості авторів, які стають своєрідною проекцією своїх творів, у їхніх героях і мовленні (мовні ігри). Вона постає способом не заперечення попередньо го художнього досвіду, а його прискіпливої ревізії і ви сміювання; г) карнавалізація, яка передбачає створення масок — образів багатоликих і багатоперсонажних, за якими при ховані деперсоналізація героя попередньої радянської епохи, знецінення пафосу любові до вождів та соціалі стичних ідеалів; ґ) обігрування сказаного, переписування текстів минулого, створення «тексту текстів», як у «Первер- зіях» Ю. Андруховича; д) зосередження головного інтересу українських пост- модерністів на маргінальному героєві, існуванні його на грані реального та ірреального, психічної норми і хво роби, цілості персони та її деперсоналізації; е) гротеск як засіб для зображення героя радянсько го часу, «маленької людини», «зайвої людини», «жер тви системи» (твори В. Діброви, Б. Жолдака). Постмодерна література, розвиваючись і трансфор- муючись, започатковує нові тенденції, спрямування яких поки що визначити неможливо. Українське письменство, функціонуючи в контексті світового, багато що переймає від нього, створюючи водночас і власні художні цінності. 298 Літературний процес Проте чи утвердяться вони в літературі як результати новітніх художніх пошуків, чи створять собю знакове і непроминальне явище, покаже час.
