У другій половині XIX ст., передусім у французько му малярстві, виник новий напрям, представники якого (К. Моне, Е. Мане, О. Ренуар, Е. Дега) основним завданням вважали витончене відображення миттєвих вражень — імпресій. На межі XIX — XX ст. імпресі онізм яскраво постав і в літературі. Імпресіонізм (франц. impressionisme, від impression — вражен ня) — стильовий різновид у мистецтві, який ставив перед собою завдання відтворити світ у його рухливості і мінливості, передати індивідуальні враження автора. Виходячи із основної мети (змалювати світ таким, яким він видався в момент сприйняття), імпресіоністи вдавалися до фрагментарності у зображенні, ліризації, піднесення ролі внутрішніх монологів, гри кольорів, світлотіней, звукових відтінків, відтворення психоло гічних станів (настроїв). Найвідоміші у світовій літера турі письменники-імпресіоністи — брати Ж. та Е. Гон- кури, А. Доде, Гі де Мопасан, С. Цвейг, С. Жеромський. В українську літературу імпресіонізм вніс нові сти льові відтінки завдяки творчості М. Коцюбинського («Тіні забутих предків», «Intermezzo», «На камені», «Цвіт яблуні»), в якій письменник випробував як художні прийоми колористику, передачу звукових вра жень, миттєві відтворення станів душі автора або персо нажа. Імпресіоністичні тенденції наявні у прозі та пое зії 20-х років XX ст. (М. Хвильовий, Г. Косинка, П. Тичина, М. Йогансен), коли в художньому відтворен ні дійсності істотного значення надавали зображальним засобам (зорові образи, схоплена зором або відчуттям мить, мимовільна рефлексія, що стає образом). Пізніше у поезії шістдесятників (І. Драч, М. Вінграновський, Ліна Костенко) також знайшли своє вираження елемен ти імпресіоністичного стилю.
