Час від часу в літературі виникали ситуації, коли варто було повернутися до класичних традицій, щоб не лише протистояти небажаним руйнівним тенденціям у письменстві, а й обновити, освіжити «старі добрі тради ції». Так було в добу Ренесансу (XIV — XVI ст.) і кла сицизму (XVII — XVIII ст.), так склалося наприкінці XIX ст., коли у Франції сформувалася так звана «рома- нова школа» (schole romane), основною засадою якої було повернення від ускладненого символізму до кла- Літературний стиль і стильові різновиди 283 сичних випробуваних форм (Ж. Моро, П. Вал ері). Тен денція була підхоплена у Німеччині (С. Георге), Англії (Т. Еліот), Росії (В. Брюсов, К. Бальмонт). Так постав неокласицизм. Неокласицизм — стильовий різновид, який ґрунтується на худож ніх традиціях класицизму, привносячи в літературу модернізоване тлумачення античних мотивів, сюжетів, образів, конфліктів і ситуа цій, застосовуючи для цього класичні художні форми і засоби. В українській літературі неокласичний стиль харак терний для творчості «грона п’ятірного» — поетів М. Рильського, М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй- Хмари, Юрія Клена. У 20-ті роки XX ст. вони звернули ся до класичних традицій світової літератури, проти ставляючи художньо вишукані твори профанації художнього слова, провінціалізму, «масовізму», знеці ненню естетичних критеріїв. В основі «неокласичного» — ідея «чистого мистец тва», котра в тлумаченні некласиків передбачала розу міння літератури передусім як мистецтва слова, мистецтва самодостатнього. Звідси їхня зосередженість на естетизмі літератури — культивуванні одухотворе ної краси, витонченої форми, благородного змісту. Есте тизм передбачав не тільки міметичне (в античному сенсі) осягнення прекрасного, а й творчість як гру, що передбачає створення краси, яка, можливо, і не існує в дійсності, але до якої прагне людська душа. Літературний твір у неокласичному розумінні має бути гармонійним поєднанням змісту і форми, за якого зміст повинен містити раціональний смисл та асоціюва тися з «корисним», а форма — синтезувати міру, симе трію, пропорцію, ритміку, виражати «красиве». Понят тя «красиве» фігурувало у неокласиків як досконалість стилю: «кляризм» (ясність, прозорість), філігранність, зваженість, чіткість, розміреність, строгість викладу. Художній світ неокласичних творів навіває людині «сон золотий», відвертає від грубої та жорстокої повсяк денності, улагіднює душу і скрашує дійсність. У цьому вбачається захисна функція неокласичного мистецтва, що намагалося прищепити людині, котра потерпала від руйнівних суспільних потрясінь, відчуття «вічних» цінностей: краси, любові, гармонії, милосердя. Неокласики прагнули наблизити сучасника до дос коналих класичних форм мистецтва слова, тому часто 284 Літературний процес зверталися до античних, ренесансних мотивів, образів, сюжетів, багато перекладали зі світових літератур. У руслі неокласичного стилю пізніше розвивалася творчість В. Петрова (Домонтовича), Бориса Тена, Ліни Костенко, Д. Павличка.
