«Сад божественних пісень, що проріс із зерен Священного Писанія» Григорія Сковороди (1757-1785) — поетична збірка, що включає 30 фабул та пісень 60-х років ХVІІІ ст. (часи викладання поетики Григорієм Сковородою у Харківському колегіумі, вірогідно, збірка є наслідком педагогічної роботи). Назва збірки вибрана за давньою поетичною традицією: поетична збірка Митрофана Довгалевського «Сад страданій Христа…» та його поетика «Сад поетичний», збірка «Огородок…» Антонія Радивиловського, де образ саду — стійкий елемент барокової поетичної системи.
Григорій Сковорода вважав, що поезія є зброєю викладання, тому всі пісні збірки супроводжуються епіграфами з Біблії, примітками-коментарями, у яких подається додаткова інтерпретація змісту. Пісні стосовно епіграфів — ілюстрації-приклади (філософські думки втілюються у віршовій формі). Можливо, збірка була своєрідним підручником поетики, а саме прикладною поетикою, без теоретичної частини: кожен вірш написаний іншим поетичним розміром — унікальна антологія поетичних розмірів українського Бароко; вводиться у поетичну практику внутрішня рима (практика леонівського вірша); застосовується перехресне римування.
Збірка є глибокою, щирою сповіддю благородної душі, поетичним літописом гострих внутрішніх переживань. Основа збірки: людина, її думки, почуття. Автор торкається «вічних тем»: життя і смерть, щастя і доля, сповідує ідею розумного життя і моральної чистоти. «Чиста совість» — основа і критерій людського життя, людина з чистою совістю не боїться загрози смерті. Порівняно з шкільними поетиками, збірка стала новаторським явищем в українській версифікації, адже у ній прослідковується органічне поєднання громадського і особистого, вказується на шкідливість наслідування чужих зразків, стверджується необхідність природного нахилу до поетичної творчості.
Цікавою є техніка віршування: автор — силабіст, однак іде шляхом вдосконалення силабічного вірша у напрямку його тонізації, наближення до силабо-тоніки («Ой ти, пташко…» – майже хорей, «Всякому городу…» – дактиль), використовує чоловічі рими нарівні з жіночими, а також практикує рими неповні, приблизні, складні, внутрішні. Найпоширеніший розмір — 13-тискладник з цезурою після 7-го складу (7+6). Також застосовує 12-тискладник (6+6), 11-тискладник (5+6) та 10-тискладник (6+4).
Сакральність (від лат. — священний) — віднесення до віри, релігійного культу; обрядовість, ритуальність.
Сапієнціальні книги (книги мудрості), морально-поетичні книги Старого Завіту – група книг Старого Завіту, до якої входять Книга Йова, Псалтир, Книга приповістей Соломонових, Книга Екклезіаста та Пісня над Піснями, а також неканонічні Премудрості Соломонові.
Сапфічний вірш, сапфічна строфа — антична строфа, що складається з трьох 11-складних віршів і останнього, четвертого — з 5-ти складів, і є дактило-хореїчним логаедом. Назва походить від імені давньогрецької поетки Сапфо (VІ ст. до н. е.).
Сарказм (від гр.— в’їдлива насмішка) — особливо дошкульна викривальна насмішка, вияв крайньої ненависті й презирства до зображуваних явищ і людей. Не має подвійного, часто прихованого підтексту, як іронія, виражається завжди прямо. С. притаманне поєднання гніву, ненависті з гіркою посмішкою. Об’єктом С. виступають здебільшого різко негативні й аморальні речі.
Сарматія – давня назва території України. Походить від іранського племені сарматів, яке прийшло сюди після скифів. Назва набула популярності в ХVІІ-ХVІІІ ст.
Сатира (від лат. — суміш, усяка всячина) — спосіб художнього відображення й оцінки дійсності через викриття й висміювання. С. спрямована проти соціально шкідливих явищ, які гальмують розвиток суспільства. На відміну від гумору С. має гострий непримиренний характер. Часто об’єктом С. є антиподи загальнолюдської моралі, пристосуванці, лицеміри, зрадники, явища, які не відповідають естетичному ідеалу.
Сатурн – римський бог землеробства, врожаю, батько Юпітера, ототожнювався з грецьким Кроносом.
Світогляд — система поглядів, понять та уявлень про навколишній світ і місце людини в ньому.
Святе Письмо, Святе Писання, Святе Передання — корпус релігійних книг, які визначаються віруючими богонатхненними, мають ореол святості, оскільки навіяні самим Богом. У християн це Біблія.
Святі — у християнстві — особи, яких Бог за праведне життя наділив даром чудотворення і зробив посередниками між собою і людьми. Вважаються покровителями людей.
Святі місця — місця, які, за релігійними уявленнями, пов’язані з відвідуванням богів і святих, з різними подіями Священної історії, із чудотворенням і є об’єктом поклоніння віруючих. У християн особливою шаною користуються святині у Палестині, які пов’язані з старозавітними подіями і життям Ісуса, Діви Марії та апостолів.
Секуляризація (від лат. — світський) — 1) процес звільнення різних сфер життя суспільства, груп, індивідів від впливу релігії; 2) проникнення світських сюжетів і образів у суто релігійну літературу, що веде до формування світської літератури.
Сентенція (лат. — думка, судження, вислів) — вислів морально-повчального змісту, коротке напучування.
Сепаратизм (лат. — відокремлення) — прагнення до відокремлення, відособлення, до самостійних дій і виступів (наприклад, прагнення національних меншин у багатонаціональних державах до відокремлення і створення самостійних держав чи автономних областей).
Середньовіччя — період історії людства, що хронологічно охоплює час від V до середини ХVІ ст. Для українців, як і для усіх європейців, починається з падіння Риму. В історії країн Західної Європи відповідає періодові феодалізму.
Силабічне (від гр. — склад), квалітативне (від лат. — якість), якісне віршування — система віршування, яке передбачає рівноскладовість, поділ віршового тексту на ритмічні одиниці, які рівні між собою за кількістю складів. Силабічний принцип віршування, у якому наголос не має смислорозрізнювального значення, сформувався у тих народів, у чиїх мовах закріплений постійний наголос. Серед романських мов — це французька з наголосом на останньому складі, серед слов’янських — польська з обов’язковим наголосом на передостанньому складі. Окрім рівної кількості складів (часто — 13, рідше — 11) при невпорядкованому вільному розташуванні ненаголошених і наголошених, С. в. характеризується також парним римуванням і жіночою римою. Короткі рядки, до восьми складів, зазвичай не мають цезури, довші — від восьми складів — поділяються цезурою на два піввірша. Розмір С. вірша визначають два фактори: кількість складів у вірші та розташування цезур. В українському віршуванні, яке сформувалося зокрема і під впливом польського, силабічне віршування застосовувалося протягом ХVІІ-ХVІІІ ст. cт.: силабічним віршем писали Лазар Баранович, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Іван Некрашевич, Дмитро Туптало, Георгій Кониський, Григорій Сковорода та інші. Під впливом народної поезії цей вірш поступово руйнувався, набуваючи ознак силабо-тоніки.
Силабо-тонічне (гр. — склад і наголос) віршування — система віршування, заснована на закономірному чергуванні наголошених і ненаголошених складів у одиничному вірші. Розмір вірша у С.-т. в. визначають три фактори: характер самого метра (хорей, ямб, дактиль, амфібрахій, анапест), кількість стоп цього метра у конкретному вірші та місце цезури. Найпоширеніша стопа — ямб. С.-т. вірші зустрічаються у творчості Івана Некрашевича, Григорія Сковороди та інших поетів ХVІІІ ст., але повний перехід на С.-т. в. здійснив Іван Котляревський (поема «Енеїда» написана 4-стопним ямбом).
Символ (гр. — умовний знак, прикмета, натяк) — один з поетичних тропів; предмет чи слово, у якому закодовано суть певного явища. Часто знаходить втілення у художньому образі, але не тотожний йому, оскільки, зберігаючи конкретність, водночас містить у собі елемент філософського узагальнення і орієнтований на розширення змісту. С. бувають образні й логічні, речові й графічні. У якості С. виступають певні предмети, рослини, тварини, явища природи, кольори тощо.
Синекдоха (з гр. — разом і перейменування) — один із тропів, різновид метонімії: художній вислів, заснований на заміні множини одниною або назви цілого предмета назвою його частини. Має свої різновиди: 1) назва частини замість цілого. Напр., «для домашнього вогнища» замість «родина, сім’я»; 2) назва виду замість сім’ї, класу, громади — і навпаки. Напр., «козацтво» замість «козаки»; 3) однина замість множини. Напр., «ворог зруйнував рідну країну» замість «вороги зруйнували рідну країну»; 4) прикметника замість іменника. Напр., «Всевишній» замість «Бог», «малі» замість «діти».
Синкретизм (від гр. — об’єднання) — поєднання різних за походженням і природою літературних ознак; розрізняють жанровий С. та стильовий С.; властивий для початкового етапу формування певного літературного явища.
Синод — у царській Росії — найвищий орган управління Російською православною церквою, створений у 1721 р. Петром І.
Синопсис (гр. — огляд) — 1) загальний огляд; зведення; збірник відомостей, матеріалів, статей з одного питання, найчастіше розташованих у хронологічному порядку; 2) у вужчому сенсі: скорочений виклад тлумачень, проповідей та ін. творів релігійного змісту. Має інтертекстуальну основу, містить алюзії, ремінісценції, цитування.
«Синопсис» - короткий популярний нарис української історії, вперше виданий у 1674 р. архімандритом Києво-Печерської лаври Інокентієм Гізелем. Витримав близько 30 видань. Під час перевидання у 1678 р. був доповнений окремими московськими матеріалами. Автор є прихильником монархістської концепції і доводить, що московські царі — законні наступники київських князів, а приєднання України до Росії — лише відновлення колишньої єдності руських земель під владою російського монарха-самодержця. До ХІХ ст. «С.» був офіційним підручником історії в Росії. Значна увага приділена боротьбі проти татарсько-турецьких набігів. Додаток до «С.» містить перелік руських князів, польських воєвод в Україні, козацьких гетьманів та київських митрополитів.
Синхронія (від гр. — одночасність) — збіг і зв’язок у часі двох або кількох явищ; співіснування явищ у ту саму епоху.
Система персонажів — співвіднесеність персонажів один з одним у складі художнього твору; один з найважливіших аспектів композиції. С. п. включає не лише учасників дії, але і другорядних, епізодичних, позасценічних осіб, героїв вставних епізодів, ліричних відступів, снів. С. п. може бути організована навколо центрального персонажа, або навколо групи рівноправних персонажів, або навколо історії родини.
Сільван – давньоіталійський лісовий бог, що ототожнювався з Паном. Вважали охоронцем будинку і маєтку. Зображувався у селянському одязі, з серпом і плодами. Посвяченими йому тваринами були коза, собака, гадюка.
«Сім вільних мистецтв», «сім вільних наук» — навчальні предмети у школах Середньовіччя і на «артистичних» (підготовчих) факультетах університетів. Складалися з двох ступенів: тривіум (граматика, риторика, діалектика) і квадріум (квадривіум) (арифметика, геометрія, астрономія, музика). В Україні «С. в. м.» вивчали у братських школах і колегіумах.
Сказання — жанр давньоруської літератури; усний історичний переказ у «книжній», літературній обробці чи оповідний твір, звернений у минуле, у якому легендарна оповідь доповнює, видозмінює, ідеологізує легенди і перекази письмові або усні. У такому випадку С. може ототожнюватися з повістю, а також із житієм. Може фіксувати факти, які дійсно мали місце в історії, але не містить історичної достовірності у всіх подробицях. Чим давніше С., тим більше у ньому фантастичного вимислу.
«Сказання про страсть і похвала святих мучеників Бориса і Гліба» — частина циклу творів, присвячених загибелі синів Володимира І Святославича Бориса і Гліба в 1015 р., що включає: Літописну повість про Бориса і Гліба, «Чтеніє про житіє і про погублення блаженних страстотерпців Бориса і Гліба» Нестора, проложні сказання, паремійні читання, похвальні слова, церковні служби. Анонімне «С.» займає центральне місце серед цих творів. Дійшло у 170 списках. Найдавніший список – в Успенському збірнику ХІІ ст. Автором вважають Якова Мниха, відомого своїм твором на честь князя Володимира Святославича.
Появу «Сказання» пов’язують із спробою Ярослава Мудрого канонізувати Бориса і Гліба. Автор зберігає історичну конкретність, різко засуджує вбивць і виступає за єдність держави, проти княжих міжусобиць. «С.» несе важливу політичну ідею родового старшинства у системі княжого успадкування, а також ідею феодального правопорядку і прославляє васальну вірність. На відміну від житія, викладає один із епізодів життя героїв — їх мученицьку смерть. Доброчинним князям протиставлений «окаянний» Святополк — вбивця братів.
«Сказання про Соломона і Китовраса» — старозавітний апокриф, присвячений біблійному цареві Соломону і «дивію звєрю» (дивному звірю) Китоврасу. Саме ім’я Китоврас походить або від назви казкової істоти грецької міфології Кентавра, або — від індійського духа гандавра. На Русі було відоме в ХІ – на початку ХІІ ст.
Скоропис — письмо кирилицею середньовічних рукописів, у якому літери одного слова писалися разом на відміну від уставу і напівуставу, це спрощувало і пришвидшувало процес писання. Розвинулося з напівуставу у другій половині ХV ст.
Скрипторій (лат. — письмовий) — майстерня, здебільшого при монастирях або великих храмах, де працювали переписувачі рукописних книг. С. вперше з’явилися у Давньому Єгипті, де вони називалися «домом життя». В епоху Середньовіччя С. називалися кімнати, розташовані поряд з монастирськими бібліотеками.
Слобідська Україна, Слобожанщина — історична територія, що охоплює нинішню Харківську та частини Волинської, Донецької, Луганської областей України, а також частини Воронезької, Курської і Білгородської областей Росії. Утворилася на теренах Дикого Поля між кордонами Росії, Речі Посполитої і Кримського ханства у ХVІІ-ХVІІІ ст. ст.
Слов’яни — велика група європейських народів, об’єднаних близькістю мов і спільним походженням. Це — українці, росіяни, білоруси, лужичі, словаки, поляки, чехи, болгари, босняки, македонці, серби, словенці, хорвати і чорногорці.
«Слово» — 1) у давньоруській літературі — жанр проповідницького урочистого красномовства, який вимагав від автора великої професійної майстерності та літературної культури. В урочистих словах порушувалися значні суспільно-політичні та релігійні проблеми. Напр., «Слово про закон і благодать» Іларіона; 2) термін «С.» вживався також у назвах ряду давньоруських літературних пам’яток, але не був чітко означеним жанровим визначенням, переважно використовувався у жанрово нейтральному значенні «твір».
«Слово о збуренії пекла, єгда Христос, од мервих вставши, пекло збурив» (I пол. XVII ст.) — великодня містеріальна драма, видана І.Франком. В основі — апокрифічний мотив зшестя Христа у пекло (Никодимове євангеліє, «Слово на велику п’ятницю» Є.Олександрійського). Темою твору є подолання Христом пекла та влади дияволової. Композиція твору не залежить від теорії драми, що викладалася в поетиках, — відсутні обов’язкові пролог та епілог. Метрика віршів твору нагадує козацькі думи. Серед здобутків — оригінальність зображення дійових осіб (Христос, Люцифер, Ад), яким надано рис реальних людей.
«Слово про Ігорів похід» — одна з найзначніших і художньо довершених пам’яток давньоруської літератури ХІІ ст. В основі — історична подія 1185 р. — невдалий похід Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославича проти половців, описаний також у Іпатському (Іпатіївському) та Лаврентіївському літописах. Точна дата написання невідома, більшість дослідників датують його між 1185 і 1190 рр. Різноманітні спроби знайти конкретного автора твору не є переконливими. Вперше опубліковане у 1800 р. за єдиним знайденим в бібліотеці Спасо-Ярославського монастиря рукописним збірником, власником якого був граф О. Мусін-Пушкін. До збірника входили Хронограф, «Сказання про Індійське царство», «Повість про Акира Премудрого», «Девгенієве діяння» та «Слово про Ігорів похід».
Головна тема твору – батьківщина. Підпорядковані їй мотиви розгортаються в часі й подаються в розвитку. Автор переходить від теми до теми, постійно змінює місце дії, звертається до сучасного й минулого.
«Слово про закон і благодать» Іларіона — зразок ораторської прози Київської Русі; написане і виголошене митрополитом Іларіоном з нагоди відкриття Софійського собору в Києві (між 1037 та 1050 р.). Збереглося 4 списки ХV-ХVІ cт. Присвячене протиставленню біблійного Закону, даного Богом Мойсею на горі Синай, і Благодаті, тобто християнства. У творі стверджується, що русичі, які не знали «рабства Закону» (Старого Завіту), виявилися відкритими релігії Євангелія (Благодаті), і тому Русь християнізувалася органічно і швидко; прославляються київські князі Володимир Святославич і Ярослав Мудрий; підтримується актуальна на той час ідея Київської держави під єдиновладдям князя та самостійність руської православної церкви.
Служебник — богослужбова книга для священиків православної церкви з переліком усіх церковних служб: Літургія, Всенощна, Акафістичний спів, Молебень — на кожен день, порядок їх проведення.
Смертні гріхи — за релігійним віровченням, порушення і відступ від християнських чеснот: гординя, захланність, нечистота, заздрість, обжерливість, гнів і лінивство. Наслідки їх порушень жахливі для віруючих, оскільки вони позбавляються Божої ласки і захисту, не досягають спасіння. Грішники здійснюють справжнє духовне самогубство і віддають себе у владу вічної смерті.
Соборник — календарний збірник житій, котрий містить житія найшанованіших святих у певному порядку залежно від християнських свят за сонячним і місячним календарем. Крім житій, вміщував похвальні слова, повчання, казання, притчі тощо.
Соборні послання — книги Нового Завіту, що мають епістолярну форму. Призначалися не для окремих общин, як послання апостола Павла, а для всієї церкви. Авторами є апостоли Яків, Петро, Іоанн, Іуда. У них наголошується на появі лжевчень і застерігається стосовно початків переслідувань християн, викладаються окремі тлумачення Ісусового вчення.
Софійський собор у Києві — видатна пам’ятка архітектури Київської Русі. Будівництво почалося за князювання Ярослава Мудрого не раніше 1017 р. і не пізніше 1019 р., а до 1032 р. собор був закінчений, прикрашений мозаїками, фресками і освячений, про що свідчать написи-графіті, які збереглися на стінах будови. Храм будувався на місці попереднього, у монастирі Св. Софії, заснованого княгинею Ольгою у 950-і роки. Будівля є п’ятинефовим, хресто-купольним храмом, оточеним з півночі, заходу і півдня подвійним рядом аркад-галерей з 13 куполами на світових барабанах. Багато оздоблена фресками і мозаїками. Серед них відоме величезне зображення Матері Божої у молитовній позі Оранти. У С. с. відбувалися урочисті громадські церемонії — обрання князя, прийоми послів тощо. Тут була й великокняжа усипальниця, де поховано Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха та ін. При С. с. було засновано першу у Київській Русі бібліотеку та створено центр літописання, книгописання (скрипторій) і перекладання книг з іноземних мов.
Останнім часом дослідники комплексу висунули нову гіпотезу щодо часу будівництва собору, вважаючи, що заклав його Володимир-Хреститель, а Ярослав лише закінчив справу батька. Ця думка дала право на ще одну гіпотезу: на знаменитій фресці у соборі змальована родина не Ярослава, а Володимира.
Спектакль (від лат. — видовище) — театральна вистава, в основі якої — будь-який драматичний твір. Результат колективної праці акторів, режисерів, художників, композитора та інших представників театрального мистецтва.
Список — у давньоруській літературі — будь-яке джерело, що вміщує текст конкретного твору; рукописна копія оригінального тексту.
Ставропігія — автономна церковна православна одиниця (церква, монастир, братство), яка підпорядковується безпосередньо патріархові і має спеціальні права. В Україні права С. у ХVІІ-ХVІІІ ст. ст. мали Києво-Печерська лавра, Львівське ставропігійське братство, Київське (Богоявленське) братство.
Старий (Ветхий) Завіт — перша частина Біблії, канонізована як Священне Писання релігійною традицією іудаїзму й християнства, на відміну від Нового Завіту, що його визнає лише християнство. Створений протягом V cт. до н. е. – І ст. н. е. іудейськими священиками на основі легенд, міфів та переказів народів Стародавнього Сходу давньоєврейською мовою з невеликими включеннями арамейської. С. З. вміщує Законоустановчі книги або П’ятикнижжя Мойсеєве (Буття, Вихід, Левіт, Числа, Второзаконня), історичні книги (Ісуса Навина, Суддів, Рут, чотири Книги Царств, дві Книги Параліпоменон (Хроніки), дві Книги Єздри, Книгу Неемії, Естер), морально-поетичні (сапієнціальні) (Йова, Псалтир, Притчі Соломонові, Пісня над Піснями, Екклезіаст) та пророчі книги (Ісайї, Єремії, Єзекиїля, Даниїла та дванадцяти т. зв. «малих пророків»). С. З. розповідає про те, як Бог створив всесвіт, про гріхопадіння людини, аналізує минуле і передбачає майбутнє. Основний зміст С. З. — угода (завіт) людей з Богом, шляхи виконання її та відповідальність за порушення. С. З. справив значний вплив на формування ідеології християнства та ісламу, розвиток духовної культури людства. Православні вводять до своїх видань Біблії 50 книг С. З., умовно поділяючи їх на канонічні (39) та душекорисні, тобто придатні для християнського виховання (11).
Стародрук — умовна назва книг та інших видань, випущених у певній країні протягом деякого періоду після виникнення у ній друкарства. Хронологічні межі застосування терміна у різних країнах не збігаються. Найчастіше — до кінця ХVІІІ ст.
Старозавітні апокрифи — не визнані офіційною церквою твори, написані на сюжети, запозичені із Старого Завіту. Найбільш відомими в Україні були «Сказання про створення світу», «Сказання про Соломона», «Сказання про дерево хресне», «Сказання про потоп та праведного Ноя».
Старослов’янська мова, давньоцерковнослов’янська мова, церковнослов'янська мова — найдавніша літературна мова слов’ян. Виникла у середині ІХ ст. внаслідок місіонерської діяльності греків святих Кирила- Костянтина (826-869) і Мефодія (820-885). Для місіонерського служіння Кирило винаходить слов'янське письмо та за допомогою брата перекладає слов'янською мовою головні богослужбові ккниги – Євангеліє, Апостол та Псалтир і окремі місця з богослужінь. В основу С. м. покладено слов'янський південномакедонський (солунський) діалект.
Належить до південнослов’янської групи мов. Обслуговувала переважно культові потреби, набула загальнослов’янського культурного і освітнього значення. Пам’ятки С. м. написані двома алфавітами — глаголицею і кирилицею.
Стопа — умовна одиниця, за допомогою якої визначається віршовий розмір античного і силабо-тонічного віршування. В античному віршуванні С. називали повторювану групу складів, що складається з одного довгого і одного або декількох коротких. У силабо-тоніці — це група складів, до якої входить один наголошений і один або декілька ненаголошених. За кількістю складів С. поділяються на двоскладові — хорей і ямб, трискладові — дактиль, амфібрахій, анапест.
Стрітення Господнє, Стрітення Господа нашого Ісуса Христа — дванадесяте Богородичне нерухоме свято, встановлене на честь принесення немовляти-Ісуса до єрусалимського храму і його зустрічі з преподобним Симеоном.
Строфа (від гр. — оберт, зміна, поворот) — фонічно викінчена віршова сполука, яка виділяється за такими ознаками, як клаузула, рима, римів інтервал (римування), розмір, синтаксична завершеність мовного періоду та літературний канон. Звичайно С. включає від двох до шістнадцяти віршів (рядків).
Строфіка — 1) розділ віршознавства, який вивчає будову й види строф; 2) одна з складових частин віршування, що охоплює всю сукупність ознак строфи та її різновидів.
Суб’єктивізм (лат. — підметовий) — 1) світогляд, що заперечує об’єктивні закони розвитку і обстоює головну роль суб’єкта у процесі пізнання; 2) ставлення до чогось залежно від особистих симпатій, настрою чи схильності.
Схима (від гр. — зовнішність, одяг; становище) — спочатку так називався тільки одяг, а потім і обітниця православних монахів дотримуватися максимальної аскези. Так слово С. стало означати вищий ступінь чернецтва у православній церкві. Розрізняють 2 ступені прийняття С. – мала С. (малосхимники) та велика С. (великосхимники).
Схоластика (від гр. - школа) – середньовічний філософський і педагогічний метод, головна мета ̶ обстоювання та захист релігійних догматів, обгрунтування яких слід було доводити, вирішуючи низку завдань, напр.: «Якщо янголи безтілесні, то скільки їх може поміститися на вістрі голки?». С. властиві догматизм, умоглядність, абстрактність.
Сценографія (від лат. — сцена і пишу) — мистецтво створення образу спектаклю засобами театрально-декораційного мистецтва (декорації, костюми, освітлення).
Сюжет (фр. — предмет) — структурна канва, кістяк художнього твору, система ключових подій у житті літературних персонажів, які рухають розвиток дії. Складається з елементів: експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація і розв’язка. Характер побудови, розташування, організація усіх цих елементів і навіть наявність кожного з них у творі залежить від задуму і волі автора.
Сюзерен (фр., букв. — верховний) — у добу середньовіччя — великий феодал, верховний сеньйор території, у підлеглості якого були васали.
