Павло (Савл, Саул) — один з апостолів християнства, єврей, народжений у грецькому місті Тарсі. Спочатку був відомий як переслідувач християн, пізніше стає місіонером, бере участь у апостольському Соборі в Єрусалимі, який полегшив прийом навернених язичників у лоно християнської Церкви. Заснував багато християнських громад, з якими спілкувався листовно. Традиція стверджує, що П. зазнав мученицької смерті у Римі невдовзі після Петра: йому як римському громадянинові відтяли мечем голову. Про події його життя відомо з «Діянь апостолів». У Новий Завіт входить 14 послань, автором яких вважають П. Він виступав за розрив з іудаїзмом, за розповсюдження християнства серед усіх народів, за примирення з існуючим суспільним ладом. Головна ідея його творів – духовне спасіння.
Палеографія (від гр. — старовинний, давній і пишу ) — історико-філологічна наука, що досліджує історію письма, вивчає особливості розвитку його графічних форм, оздоблення рукописів, досліджує матеріал, на якому записано текст, знаряддя писання, оправу, формат давніх манускриптів. Встановлює сукупність ознак, які дозволяють визначити епоху, час недатованих і нелокалізованих пам'яток. У своїх висновках звертається до історії, орфографії, історії літератури та мови, текстології.
Палея (гр. — Старий Завіт) — перекладний історичний твір енциклопедичного характеру, у якому викладалася старозавітна історія, а також історія персидська, єгипетська, римська, грецька аж до падіння Візантії. Деякі редакції включали історію царів вавилонських, єгипетських, персидських, македонських і римських до Тиверія, грецьких імператорів до взяття турками Константинополя. П. вміщувала значну кількість апокрифів, роздумів про явища природи та особливості людської істоти. До появи повного перекладу Біблії фактично заміняла її і потужно вплинула на давньоруський живопис і церковну словесність. Найдавніші відомі на Русі списки П. датовані XIV ст.
Палея (гр. — Старий Завіт) історична («Книга буття неба і землі», «Очі палейні») — перекладний історичний твір енциклопедичного характеру, що містить виклад старозавітної історії (до царя Давида включно) з великими відступами від біблійного тексту і апокрифічними доповненнями. Відсутні богословсько-символічні коментарі і зіставлення Старого і Нового Завітів. Зміст розрахований на звичайного читача.
Палея (гр. – Старий Завіт) толкова — перекладний історичний твір енциклопедичного характеру, що містить оповідь про старозавітні події за першими 8-ма книгами Біблії, а також богословсько-символічний коментар до них, який має характер полеміки з іудаїзмом і мусульманством. Текст насичений апокрифічним матеріалом. Оповідь доведена до Х ст.
Палея (гр. — Старий Завіт) хронографічна — переробка Палеї толкової і внесення до неї доповнень з Хроніки Георгія Амартола. Оповідь доведена до Х ст. Розрізняють Повну П. х. і Коротку П. х.
Палімпсест (гр. — заново зіскоблений) — давній рукопис, написаний здебільшого на пергаменті після того, як з нього було стерто первинний текст. Були розповсюджені до початку книгодрукування.
Паліндром (гр. — той, що повертається, що рухається назад), рак — 1) слово, що однаково читається зліва направо і справа наліво. Напр., дід, око, біб, дивоовид тощо; 2) курйозна форма вірша, у якій певне слово або віршовий рядок можна читати зліва направо і навпаки при збереженні змісту. У Івана Величковського П. іменується «раком літеральним»:
Анна во дар бо ім'я мі обдарованна,
Анна дар і мні сін міра данна,
Анна мі мати і та мі манна,
Анна пита мя я мати панна (переклад М.Сулими).
«Палінодія» (гр. – оборона), «Книга оборони» Захарії Копистенського – твір української православної полемічної літератури, написаний у 1619-1622 рр. у Києві як відповідь на трактат єзуїта Лева Кревзи «Оборона єдності церковної» (1617). Використані численні джерела: твори античних, візантійських, західноєвропейських істориків, польські хроніки, давньоруські літописи та сучасна авторові антиуніатська література. У творі критикується Ватикан та з'ясовується антинародна суть діяльності єпископів-ренегатів. Головний засіб боротьби проти окатоличення і ополячення автор вбачає у поширенні шкільної освіти, знань, друкованих книг і схвально ставиться до культурно-освітньої діяльності братств. Рукописні списки «П.» були поширені в Україні, Білорусі та Московії.
Паломництво (від лат. — пальмова гілка), пілігримство (від лат. — чужинець), проща — відвідування віруючими Святих місць (у християн – Єрусалима), викликане уявленням про те, що в таких місцях молитва більш дієва. П. виникло на основі давніх вірувань про надзвичайні можливості природи і поклоніння їй. Перші паломники з’явилися у ІV ст. Мандрівка до Святих місць чи мощей, як правило, пов’язана з труднощами, здійснювалася віруючими з метою виконання благочестивої клятви чи обітниці, щоб побачити видіння або позбавитися хвороби.
Розквіт П. припадає на епоху Середньовіччя. На Русі перші паломники з'явилися в ХІ ст. (перший руський паломник — печерський ігумен Варлаам (1062)), утворився особливий тип паломників-професіоналів («каліки перехожі»), які мандрували від одного Святого місця до іншого. П. вважалося подвигом особливого благочестя. За церковним статутом св. Володимира паломники належали до числа «людей церковних». Прирівнювалися до духовенства. Паломники (пілігрими, каліки перехожі) – богомольці, що були у Святих місцях, ̶ поверталися з пальмовою гілкою, яку тримали під час заутрені біля Гроба Господня у Вербну неділю. П. розширювало світогляд як самих паломників, так і людей, що з ними спілкувалися, а також було засобом міжнародного літературного обміну.
Паломницька (від лат. — пальмова гілка) література, Ходіння — жанр давньоукраїнської літератури; своєрідні щоденники-путівники, які містили найнеобхіднішу інформацію про Святі місця. Найдавніший національний зразок П. л. – «Ходіння…» Данила (Даниїла) (ХІІ ст.), який побував у Палестині між 1106 і 1108 рр. П. л. відіграла значну роль у розповсюдженні на Русі географічних, історико-етнографічних та політичних знань.
Памфлет (з гр. — усе палю) — 1) жанр публіцистики, якому властиве нищівне викриття, спрямоване не проти окремих фактів, а проти цілої політичної, державної, філософської чи естетичної системи або проти конкретних впливових у суспільстві діячів. Здебільшого має агітаційну мету, тому завжди тенденційний, розрахований на безпосередню реакцію широкої публіки. П. властиві як іронія, згущена до сарказму, так і патетика; 2) гостросюжетний художній твір, якому властива публіцистичність та історична конкретність викриття.
Панегірик (від гр. — урочиста промова), енкомій — 1) у давніх греків надгробне слово, у якому звеличувались заслуги померлого, згодом — хвалебна промова, вірш-прославлення на честь конкретної особи чи групи людей. В українській літературі панегіричне віршування з'явилося у кінці XVI ст. («Просфонима», 1591) і поширювалося у зв'язку з національно-визвольною боротьбою. П. мали офіційне феодально-церковне спрямування, у них творився образ позитивного героя доби. За внутрішнім змістом П. близькі до українських пісень, у яких віншувальні, вітальні мотиви дуже поширені, особливо у календарно-обрядовому циклі; 2) будь-який літературний твір хвалебного характеру.
Пантеїзм (гр. — все і Бог) — релігійно-філософське вчення, що ототожнює Бога з природою, розглядає природу як утілення божества.
Пантеон (гр., букв. — місце, присвячене усім богам) — 1) храм або місце, присвячені усім богам; 2) сукупність богів певного релігійного культу; 3) місце поховання видатних людей.
Папа Римський — глава католицької церкви і верховний правитель (абсолютний монарх) держави-міста Ватикан. Повний титул: єпископ Риму, намісник Ісуса Христа, наступник князя апостолів, верховний понтифик вселенської церкви, патріарх Заходу, примас Італії, архієпископ і митрополит Римської провінції, монарх держави-міста Ватикан, раб рабів Божих. Обирається конклавом пожиттєво.
Парабола (від гр. — зіставлення, порівняння, наближення) — притча, коротка казка, алегорична розповідь повчально-моралізаторського характеру.
Парадокс (гр. – несподіваний) – своєрідна, блискуче сформульована думка, яка містить суперечність із загальноприйнятими переконаннями, різко протилежна узагальненому поняттю, може суперечити здоровому глузду.
Паралелізм (з гр. — той, що йде поряд) – стилістично-композиційний прийом: паралельне зображення явищ із різних сфер життя, показ одних явищ на фоні інших, зіставлення їх переважно за ознакою дії.
Так, як на човен хвилі налітають,
На Україну лиха нападають.
Ні, іще гірше! Човен воду крає,
А Україна в крові потопає. (Лазар Баранович)
Залежно від того, на якому рівні — ритмічному, синтаксичному, строфічному, психологічному — відбувається це зіставлення, розрізняють ритмічний П., синтаксичний П., психологічний П., строфічний П. Виразно представлений у творах фольклору (пісні, прислів'я, загадки) і близьких до них художніх літературних творів. Синтаксичний П., який починається з частки «не», називається заперечним П.
Парафія (букв. від гр. – біля дому) – нижча церковно-адміністративна організація у християнських церквах на чолі з церковною радою, що об'єднує вірян, які відвідують один храм. Становить частину єпархії, що перебуває під наглядом єпархіального архієрея і керується священиком-настоятелем, який призначається єпархіальним архієреєм.
Паремійник (від гр. — притча, інакомовлення) — збірник перекладних уривків із історичних та пророчих книг Старого Завіту, що читався при богослужінні. У ХІІ ст. на Русі був перекладений давньоболгарський «Григоровича паремійник».
Паремія (від гр. — притча, інакомовлення) — уривки з Старого і Нового Завітів, які читаються у православній церкві на вечірній службі, здебільшого напередодні церковних свят. Вміщують пророцтва про подію, що святкуватиметься, восхваління святого, на чию честь встановлене свято, або пояснюють суть свята.
Парнас — гірський масив до 2 458 м висотою у Центральній Греції. На його схилі знаходяться давні Дельфи з храмом Аполлона. На П. бере початок священне Кастальське джерело, присвячене музам. Тому П. разом із Геліконом став горою муз і символом поетичного мистецтва.
Пасхалії — таблиці визначення дат святкування Великодня (Пасхи) і тих релігійних свят, початок яких відраховується від цього дня.
Патерик (гр. — батько), Отечник, Старчество — агіографічний збірник, який вміщував невеликі дидактичні оповідання про пустельників або ченців певного монастиря чи місцевості, у них розповідалося не про все життя монаха, а лише про його найбільш важливі подвиги чи події. Перші П. з'явилися у Візантії у ІV ст. Найбільш відомими на Русі були перекладні «Лавсаїк» Палладія Єленопольського (364-430), «Луг духовний» («Лимонар» або «Синайський патерик») Іоанна Мосха (бл. 538-619), «Єгипетський патерик» («Сказання про єгипетських чорноризців»), «Римський патерик», «Скитський патерик». Найвизначнішою пам'яткою оригінальної літератури вважається «Києво-Печерський патерик» (ХІІІ ст.).
Патерик Єгипетський, «Сказання про єгипетських чорноризців» — агіографічний збірник перекладних повістей, до складу якого входять «Історія єгипетських монахів», збірник легенд про єгипетських відлюдників та «Лавсаїк» Палладія, загалом близько 100 оповідей. Переважають легендарні та казкові мотиви. Окрему групу становлять оповіді про бісів та про різноманітні зваби, якими вони випробовують відлюдників. Найдавніші списки датовані ХІV ст., однак на Русі був відомий з ХІ-ХІІ ст.
Патерик Римський — агіографічний перекладний збірник оповідей про життя італійських ченців, основою для якого стали «Бесіди про життя і чудеса італійських отців і про безсмертя душі» папи Григорія Великого (кінець VІ ст.). Має форму діалогу, який ведуть папа Григорій і друг його юності диякон Петро. Найпопулярніший мотив оповідей: чудесна влада ченців над стихіями природи і дикими тваринами. Широко використані легендарні та казкові мотиви, фантастика, чудеса і видіння. Окремий розділ присвячений розповідям помираючих або померлих про загробне життя. Найдавніші списки датовані ХІV ст.
Патерик Синайський, «Лимонар» (квітучий луг), «Луг духовний» Іоанна Мосха — перекладний агіографічний збірник оповідей про життя палестинських, сирійських та єгипетських ченців, складений у кінці VІ-VІІ ст. палестинським монахом Іоанном Мосхом. Вміщує 200 оповідей аскетичного (подвиги відлюдників) та світського змісту (оповідання про трьох сліпців, про бурю на морі, про розбійника Кир'яна та інші). Літературна обробка практично відсутня. Відомий у рукописах ХІ-ХІІ ст. У 1628 р. був надрукований у Києві Спиридоном Соболем: додана передмова, яка з’ясовувала особу автора.
Патерик Скитський — перекладний агіографічний збірник оповідей про єгипетських відлюдників, до складу якого увійшли «Лавсаїк» Палладія та частини з Синайського патерика. За змістом дещо відрізняється від подібних збірників, оскільки дидактичні анекдоти і новели майже відсутні, а основна увага зосереджена на численних повчальних висловлюваннях і афоризмах, авторство яких приписується різним святим. Матеріал розташований за тематичним принципом: кожній з чернечих доброчинностей відповідає окрема глава. Був дуже популярним на Русі. Найдавніший список — ХІV ст.
Патристика (від гр. — отець) — сукупність творів «отців церкви» — греко-римських філософів-богословів II–VIII ст. ст. У П. розроблялася християнська догматика. Вплинула на формування таких прозових жанрів, як полемічна філософська промова, богословський трактат-роздум, проповідь, похвальне слово, послання, духовний гімн, сповідь. Розквіт П. припадає на ІV-V ст. ст. і пов'язаний з іменами Атанасія Олександрійського (біля 295-373), Василія Великого (330-379), Григорія Назианина (біля 330-390), Григорія Ниського (біля 335-394), Іоанна Златоуста (біля 350-407). На Русі патристичні твори часто з'являлися у вигляді збірників («Златоуст», «Златоструй», «Ізмарагд», «Маргарит» та ін.). П. вплинула на давньоруську ораторську прозу, агіографію, екзегетику тощо.
Патріарх (гр. — родоначальник) — вищий духовний сан у православній церкві в Україні.
Патріотизм (від гр. — вітчизна) — одне з найглибших громадянських почуттів, змістом якого є любов до батьківщини, відданість своєму народові, гордість за надбання національної культури.
Патрологія (від гр., букв. — вчення про отців) — розділ християнського богослів'я, що вивчає твори отців церкви; загальна назва видань, які містять тексти творів та біографії отців церкви.
Пафос (з гр. — почуття, пристрасть) — натхнення, піднесеність, запал, почуття великого захоплення.
Пентаметр (від гр. — п'ятимірник) — стопа в античному віршуванні, яка складалася з двох піввіршів, розмежованих цезурою; в кожній частині було два дактилі та один довгий склад, тобто П. утворюють п'ять стоп: 4 дактилі і 1 спондей, який був розділений, кожному з двох його складів передували два дактилі. Самостійно П. в поезії не вживався, фігурував лише у сполученні з гекзаметром, складаючи разом з ним елегійний дистих.
Передмова — вступна стаття до книги, написана чи самим автором, чи упорядником, чи редактором з метою допомогти читачеві зрозуміти її зміст. У П. часто розповідається історія написання й видання включених до книги творів, принципи відбору їх, порядок розташування, джерела, з яких вони взяті (рукописи, першодруки). Особливий інтерес становлять П., написані самим автором. Вони допомагають з’ясувати погляди автора на зображувані події та явища, вказують на використані матеріали, прототипи образів, зроблені при перевиданні зміни тощо.
Переклад художнього твору — відтворення змісту і форми літературного твору, написаного однією мовою, за допомогою засобів іншої мови.
Перекладна література — 1) корпус літературних текстів іноземного походження (візантійського, південнослов’янського), які з'явилися на Русі разом із прийняттям християнства; 2) тексти, перекладені із будь-якої мови, якою вони були написані, на мову країни, до якої вони потрапили.
«Пересторога» невідомого автора – твір української православної полемічної літератури; полеміко-історичний трактат, написаний приблизно в 1605-1606 рр. невідомим автором, можливо, одним із керівників Львівського Успенського браства Юрієм Рогатинцем або Іваном Борецьким, членом цього братства. У творі зроблена спроба аналізу історіософії церковної боротьби як боротьби диявола проти праведної Церкви. Подається історія релігійної полеміки 90-х рр. ХVІ ст. Берестейська унія 1596 р. трактується як шкідливий щодо України акт. Автор має на меті застерегти своїх співвітчизників стосовно підступності католиків, захищає братства, міщан, «хлопство», бо тільки вони, на його думку, спроможні захистити православну церкву від зазіхань Ватикану, а український народ ̶ від полонізації. У творі стверджується, що єдиним шляхом до відродження православної церкви є відродження освіти та підвищення загального культурного рівня українського суспільства.
Переяславська рада — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким 8 (18) січня 1654 р. у м. Переяславі для вирішення подальшої долі взаємин між Україною і Росією.
Періодизація — розчленування літературного процесу на окремі проміжки часу, які мають певну єдність і викінченість. При цьому враховують коло оригінальних і перекладних пам’яток, що з'явилися в певний період; головні принципи відображення дійсності: характер жанрів, стилів, які визначають специфіку літературного розвитку періоду; характер тем, ідей, образів.
Персонаж (від лат. — особа, особистість) — зображення людини у драматичних та епічних чи ліро-епічних творах.
Персоніфікація (з лат. — особа і робить), уособлення — один із тропів, вид метафори, образний вислів, у якому ознаки істоти, людини переносяться на неживий предмет, абстрактне поняття, явище. Напр.,
Розум правдивий і світлий досліджує сміло природу,
Істину з надр недоступних Ереба на світ він виводить.
Ратні полки у бою і поході тримає в порядку,
Безліч їх справ розглядає, керує народами світу.
(Митрофан Довгалевський)
П. надає опису динамізму, грації, яскравості.
Перший південнослов'янський вплив — культурний вплив Сербії, Болгарії та Македонії на філософію, писемність та образотворче мистецтво Київської Русі у ХІ–ХІІ ст., зумовлений спільністю кордонів, спорідненістю мови та єдністю віри.
Петро — один з дванадцяти апостолів. П. (Симона) та його брата Андрія, які були рибалками на Тиверіадському озері, Ісус Христос першими покликав у свої учні П., як і Яків та Іоанн, був найближчим до Ісуса. Однак коли Той був схоплений, П. заперечував своє знайомство з ним, виконавши тим самим передбачення Ісуса («Раніше, ніж півень заспіває, ти тричі зречешся мене» (Мт. 26, 69-75)). У «Діяннях апостолів» розповідається про подальшу долю П.: викладає людям основи Христової віри, першим ставить проблему християнського хрещення неєвреїв. За царювання Нерона П. розіп'яли головою вниз (64 р.). За католицькою традицією, вважається засновником церкви, першим Папою Римським.
Печеніги — тюркські кочові племена, які у ІХ ст. із заволзьких степів прийшли у північно-причорноморські степи включно до гирла Дунаю, витіснивши звідти інші племена, і постійно нападали на Київ та інші руські землі, особливо у Х і в першій половині ХІ ст.
Півустав, напівустав — один із графічних різновидів слов'яноруського письма. Виник у кінці ХІІІ ст. — у першій половині ХVІ ст. Від давнішого — уставу — відрізняється меншою чіткістю у написанні літер, більшою кількістю скорочень слів, позначуваних титлом, і т. зв. сил (знаків наголосу), похилим написанням літер, що сприяло прискореному процесу писання. На основі П. було створено слов'яноруський друкований шрифт, що існував до ХVІІІ ст.
Підрядник — у теорії та практиці художнього перекладу це проміжний текст (художньо необроблений) між першотвором і перекладом. Передає тією мовою, на яку здійснюється переклад оригіналу, зміст іншомовного твору і лише окремі особливості його художньої форми. Так, П. поетичних творів відображає зміст прозою, не зберігаючи ні ритміки, ні віршового розміру, ні рими оригіналу.
Підтекст — думка, яку автор відверто не висловлює, але читач про неї здогадується, відчуваючи її ніби «між рядками»; внутрішній, прихований зміст тексту.
Післямова, післяслово — додаток до літературного твору, структурно не пов'язаний, на відміну від епілогу, з розвитком сюжету. У П. автор роз'яснює свої ідеї, повідомляє про чинники, що впливали на написання твору, вказує на використані ним матеріали, на прототипів окремих персонажів тощо. Започаткована П. у літературі Київської Русі як додаток до рукописних пам'яток, де читач інформувався про джерела книги, називався укладач або переписувач і висловлювалося прохання у разі потреби виправити помилки.
«Пісні Оссіана» Джеймса Макферсона (1760) — літературна містифікація, здійснена Джеймсом Макферсоном (1736-1796), авторство якої приписувалося неіснуючому давньому співцю Оссіану. Твір був написаний на основі ірландських оповідей ХІІ ст. і шотландських легенд ХVІ ст. та виданий як двотомник «Оссіана, легендарного барда нелітів». До нього були включені дві поеми — «Фінгал, давня епічна поема» та «Темора». Виникає як реакція на принижене становище шотландської нації після приєднання до Англії. Легендарний співець Оссіан, за версією Макферсона, — старший син Фінгала, короля легендарної древньої держави Морвен, яка начебто містилася на західному узбережжі Шотландії у ІХ ст. Прославляються минулі легендарні битви, гіперболічно змальовано образи героїв, які постають загадковими міфологічними персонажами, що вражають своєю мужністю, відвагою. Події змальовуються на тлі загрозливих північних ландшафтів та меланхолійних пейзажів: похмурі скелі, пінисті гірські потоки, буремний вітер, темне розбурхане море, а над усім цим – таємниче і загадкове світло місяця. «П. О.» користувалися надзвичайною популярністю в усіх європейських країнах.
Пісня Пісень, Пісня над Піснями (досл. з гр. — найкраща пісня), книга — книга Старого Завіту, що входить до групи морально-поетичних або сапієнціальних книг; лірична поема, у якій зображено палке кохання, що збереглося, незважаючи на всілякі спокуси, і залишилося вірним собі. Наречені оспівують красу один одного, розшукують один одного в садах, аби з'єднатися в радісних обіймах. Автором вважають царя Соломона. Написана на основі стародавніх любовних поем (іудейських весільних пісень) у формі розмови нареченої (суламітка Авігаш) з нареченим (цар Соломон), що переривається хором подруг нареченої (Єрусалимські діви). У іудеїв читається на Пасху як алегорія Виходу з Єгипту: Бог-наречений заручається з Ізраїлем-нареченою. Свою любов Бог, як великий цар, добровільно виражає смиренній діві.
Християни також вважають цю книгу весільною піснею Христа до Церкви, адже Церква у Новому Завіті названа нареченою Христа.
«Пісня про мого Сіда» — іспанська епічна анонімна поема, створена біля 1140 р., збереглася у неповному записі. Точно відтворює історичні факти і образ рицаря Родріго Діаса де Бювара (маври прозвали його Сідом (сеїдом), тобто володарем, паном), що прославився своїми подвигами у часи Реконкісти. Поема розповідає про те, як король Альфонсо не злюбив Сіда і змусив його покинути вітчизну. Довідавшись про вигнання Сіда, до нього сходяться «люди всякого роду, звідусіль». Герой вирушає у мусульманські землі і здобуває багато перемог. Частину здобичі він во ім’я примирення задля спільної боротьби з маврами посилає Альфонсо. Король дозволяє Сідові повернутися у вітчизну і виступає сватом у одруженні його дочок з інфантами де Карріон. Сід неохоче погоджується на весілля, але не може відмовити королю. Інфанти де Карріон ображені на Сіда та його оточення, бо заслужили насмішок, адже виявилися нікчемами і боягузами. Зі згоди Сіда вони забирають своїх дружин і по дорозі до власних земель у лісі Корпес жорстоко їм помщаються. Сід зі згоди короля викликає своїх зятів на поєдинок, у якому здобуває перемогу. Дочок він знову віддає заміж за королів Наварри і Арагона.
Особливості твору: героїчне не відокремлене від повсякденного, реалістична манера зображення подій та психології героїв, майже всі персонажі – історичні постаті, відсутня ідея релігійної нетерпимості, релігійної екзальтації. У Сіді, ідеалізованому автором (має твердий характер, розсудливий, демократичний, засуджує міжусобиці, патріот: для нього батьківщина — вся Іспанія, має талант полководця і державного діяча, ніжний чоловік та батько), народ бачив відданого королю васала, борця за звільнення батьківщини від маврів і одночасно — ворога феодальної знаті.
«Пісня про Нібелунгів» — німецький середньовічний героїчний епос, названий за іменем міфічних карликів, власників скарбів. Зародився в епоху «великого переселення народів», але остаточно сформувався у ХІІ-ХІІІ ст. ст. Відгомін реальних історичних подій – загибель остготського королівства у 375 р., руйнування бургундського королівства на Рейні у 457 р., смерть вождя Атили — поєднався з давніми германськими сказаннями, описами феодальних усобиць, рицарських турнірів, полювання, придворних церемоній. Складається з двох частин, до яких входять 39 пісень – «авантюр». Розповідається історія сватання короля Гунтера до ісландської королівни Брюнгільди, в якому йому допомагає вірний васал нідерландський королевич Зиґфрід, власник скарбу Нібелунгів, який давав йому владу і могутність. За допомогу Гунтеру він отримує руку його сестри Кримгільди. Через кілька років спалахує сварка між двома королевами, жертвою якої стає Зігфрид, котрого вбиває ще один васал Гунтера — Хаген. Кримгільда заради помсти виходить заміж за вождя гунів Етцеля (Атилу), запрошує у свій дім кривдників — Гунтера і Хагена і жорстоко вбиває їх.
Зиґфрид є втіленням народного ідеалу героїчної особистості, наділеної богатирською силою, відвагою, вірністю у дружбі і коханні, великодушністю і щедрістю. Його вбивця Хаген фон Троньє, безмежно відданий своєму сеньйору, уособлює феодальний світ з його жорстокістю і віроломством. Головний мотив: зіткнення добра і зла, мотив помсти. Юнацькі пригоди Зигфрида (добування скарбу, плаща-невидимки, перемога над драконом і набуття неураженості, сватання до Брюнгільди) мають умовний, казковий характер, винесені за межі основної оповіді. Казкові мотиви начебто прикриті пишними описами придворного життя — бенкетів, турнірів, полювання, служіння дамі. Відсутній патріотичний пафос (як у «Пісні про Роланда») та мотив національної єдності (як у «Пісні про мого Сіда»).
«Пісня про Роланда» — видатний твір французького героїчного епосу, в основі якого — «шансон де жест» — «пісні про діяння», що відображають реальні події епохи Карла Великого: похід в Іспанію 778 р., поразка військ короля у бою з басками, загибель ар'єргарду франкських військ на чолі з маркграфом Бретані Хруодланлом у Ронсельванській ущелині. За сюжетом твору Карл хоче запропонувати невірним прийняти християнство і посилає в їхній табір юного лицаря Роланда. Роланд із скромності вважає себе недостойним такої почесної місії і поступається нею барону Ганелону. Але той, розуміючи, що піддає своє життя ризику, смертельно ображається на палкого юнака і замислює помсту. Він відкриває сарацинському царю Марсію диспозицію Роландового загону. Марсій нападає на Роланда і винищує загін. Роланд гине, а разом з ним — його вірний друг Олів'є і єпископ Турпін. Карл, щоб не помилитися з вироком, влаштовує «божий суд». Ганелон програє двобій, що слугує доказом його вини. Зрадника жорстоко карають.
Безіменні співці, які обробили народно-героїчні пісні, сказання і легенди, перетворили один із історичних епізодів на пристрасну оповідь про патріотичний подвиг на славу «Милій Франції» і християнству. В основі поеми – протиставлення відважного і доблесного Роланда, вірного своїй батьківщині і королю, його друга Олів’є, воїна-священика архієпископа Турпіна рицарю Ганелону, що уособлює феодальний егоїзм. Твір відзначається піднесеним тоном розповіді, який нагадує Гомера, великою кількістю батальних сцен (2/3 усього тексту), наявністю християнської фантастики (у вигляді фантастичних образів і чудес), уславленням жіночих образів (образ Альди — нареченої Роланда), сюжетною різноманітністю: від сімейно-побутових зарисовок до фіксації важливих історичних подій і політичних проблем. У творі декілька разів згадується Київська Русь. Поетика «П. про Р.», насичена повторами, паралелізмами, голосіннями за померлими, пророчими снами і знаменнями, близька до творів фольклору.
Плетіння словес – своєрідний літературний експресивно-емоційний стиль ІІ половини ХІV-ХV ст., засобами якого досягався ефект «словесного мережива». Базовою основою цього стилю стала максимальна увага до різнорівневих можливостей слова. Ознаки: пишномовність та багатослівність.
Повість — 1) у Давній Русі — літописні зведення («Повість врем'яних літ»), житія (повість про житіє…), сказання. У середньовічному значення П. — загальна жанрова форма, у яку входять твори різних чи одного жанру, поєднані думкою оповідача; 2) епічний прозовий твір, який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття займає проміжне місце між романом і оповіданням. Від оповідання П., окрім обсягу, різниться розгорнутішим сюжетом, більшою кількістю другорядних персонажів, повнішою і глибшою їх характеристикою, широтою описів.
Повість воїнська (дружинна) — жанр давньоруської літератури ХІ-ХІV ст., світське історичне оповідання як оригінального, так і перекладного походження, присвячене зображенню воїнських подвигів, битв. В основі В. п. – реальна воєнно-історична подія. Зміст П. в. просякнутий патріотичним пафосом, тривогами за долю батьківщини, відображає боротьбу народу за свою національну незалежність. П. в. ХІ – початку ХІІІ ст. розповідає про боротьбу руських дружин із степовими кочівниками — печенігами, половцями. Центральний герой П. в. — реальна історична особа, князь, наділений, як правило, ідеальними якостями воїна-християнина. Збереглася переважно у складі літописів. Окремі риси В. п. відчутні у «Слові про Ігорів похід».
«Повість врем’яних літ» — найдавніше літописне зведення, яке має відповідний заголовок, складене у Києві, охоплює події до першого десятиріччя ХІІ ст. і міститься на початку більшості літописних зведень ХVІ-ХVІІ ст. ст.; видатна пам’ятка літописання Київської Русі, укладена києво-печерським ченцем Нестором, який був прихильником державного устрою, проголошеного Ярославом Мудрим: всі князі — брати і всі вони мають підкорятися старшому — Київському князю. Особливо наголошено на ідеї єдності руських князівств і подоланні непорозумінь існуючих уже тоді декількох політичних центрів. Це перший історіографічний твір на Русі, що містить переказ історії східних слов'ян та історії князівської влади, розповідає про християнізацію русичів. Вміщує якнайширшу інформацію про Київську Русь: про племена, які населяють Руську землю, про слов'янські племена, що сусідять з русичами, про найважливіші міста, поселення, річки, про звичаї та обряди, про економічну та торговельну діяльність, про військові походи і найбільші баталії. Також широко використовує фольклорні мотиви.
У первісному вигляді не дійшла, збереглася у пізніших копіях. Перша редакція — Нестерова — склалася на поч. ХІІ ст. До неї увійшли Найдавніше Київське зведення 1037 р., Давнє Новгородське 1050 р., Києво-Печерські зведення 1073 і 1095 рр. (за гіпотезою академіка О. Шахматова). Втрачена.
Другу редакцію складено ігуменом Сильвестром у Видубицькому монастирі 1116 р., третю — у Києво-Печерському монастирі бл. 1118 р. У літописі поєднується епічний стиль (оповідання фольклорного походження) і стиль «монументального історизму» (термін Д. Лихачова).
«Повість про Акира Премудрого» — перекладна повість, прототип її виник, як вважають, ще в Асиро-Вавілонії у V-VІІ ст. ст. до н. е. На Русі перекладена вже в ХІ-ХІІ ст. ст. В «П. про А. П.» розповідається, як Акир, радник царя Адорської та Наливської країн (тобто Ассирії і Ніневії) Синагрипа, усиновив свого небожа Анадана, представив його цареві як свого учня і спадкоємця. Твір багатий на гостросюжетні ситуації і колізії. Окрім сюжету, «П. про А. П.» цікава афоризмами, притчами (про дружбу, справедливість, злих дружин тощо), з якими Акир звертається до Анадана.
«Повість про Варлаама і Йоасафа» — перекладна дидактична («душекорисна») повість, що розповідає про пустельника Варлаама і індійського царевича Йоасафа. На думку багатьох дослідників, в основу повісті покладено легендарний життєпис Будди, який у повісті перетворюється на царського сина Йоасафа. При народженні царевича звіздарі напророчили його батькові, що Йоасаф стане християнським подвижником. Цар ізолює сина від навколишнього світу в палаці, але той дізнається про страждання, хвороби і смерть, що підстерігають людей. Пустельник Варлаам, який приходить до Йоасафа, навертає царевича у християнську віру. Особливістю «П. про В. і Й.» є діалоги Йоасафа і Варлаама. Варлаам розповідає Йоасафу численні притчі казкового змісту, які і забезпечили творові особливу популярність. Твір прославляє християнство і чернецьке життя. Найдавніший давньоруський переклад датується початком ХІІ ст. Перша українська наукова розвідка про цей твір належить І.Франку.
Повчання – жанр дидактичного красномовства, який мав суто практичну мету безпосереднього повчання, інформування чи настанови. Невелике за обсягом, як правило, позбавлене будь-яких риторичних прикрас. Розрізняли релігійні та світські, всенародні та приватні П. Зразками П. релігійного є «Повчання братії» Феодосія Печерського, а П. світського — «Повчання дітям» Володимира Мономаха.
«Повчання дітям» Володимира Мономаха — твір давнього дидактичного світського красномовства. Дійшло у єдиному списку – Лаврентіївському (ХІV ст.) — під 1096 р., де розриває текст про походження половців. Складається з трьох частин: власне «Повчання», автобіографії і листа Володимира Мономаха до Олега Святославича. Автор обстоює необхідність зберігати традиційний політичний устрій, триматися своїх уділів. «П. д.» — перша спроба у давньоукраїнській літературі запровадження правил християнської моралі у світське життя. Автор прагне осягнути духовну суть християнства і з нею узгодити поведінку людини, яка завжди має іти дорогою правди і у всьому покладатися на єдиного Бога, який не дасть загинути тому, хто творить Його волю. Моделює ідеал князя: взаємна поступливість, працелюбність, невпинні об'єднані походи, обережність, покора, повага до молодших та слабших тощо. Твір відображає широку освіченість автора: у ньому цитуються Псалтир, пророцтва Ісайї, Тріодь, Апостольські послання, твори Василія Великого, Шестоднев.
Поетика (гр.) — цілісна система художніх засобів, з допомогою яких реалізується внутрішня закономірність творчого процесу письменника, захоплюючи сферу психічних переживань, його громадсько-політичних, етичних і естетичних ідеалів.
Позасюжетні елементи твору — ті його частини, які прямо не пов'язані з розвитком основних подій у сюжеті, але збагачують зміст, увиразнюють ідею, створюють потрібний настрій. Це авторські відступи, вставні новели та оповідання, обрамлення, описи (пейзажі, портрети, інтер'єри тощо).
Позитивний герой — літературний персонаж, який поданий у творі як зразок для наслідування, зразок людської поведінки, носій естетичних ідеалів, утверджуваних письменником.
Полеміка (від гр. — войовничий, ворожий) — гостра суперечка (часто публічна) непримиренних сторін з приводу якогось проблемного питання.
Полемічна (від гр. — войовничий, ворожий) література — літературна творчість церковно-теологічного і художньо-публіцистичного характеру, що виникає на ґрунті релігійно-політичної боротьби. Полемічні виступи проти намагань католицизму підпорядкувати своєму впливові православний Схід мали місце вже у часи Київської Русі, відразу після розколу християнства у 1054 р. Особливого розмаху в Україні П. л. набула у зв'язку з підготовкою і прийняттям Берестейської унії (1696). Поштовхом до появи української П. л. стала книга польського релігійного діяча, єзуїта Петра Скарги «Про єдність церкви Божої» (1577). У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори Герасима Смотрицького, Мелетія Смотрицького, Івана Вишенського, Христофора Філалета, Захарії Копистенського та ін.
Полінгвістичність (багатомовність) літературного процесу – ознака національного літературного процесу, суть якої полягає у паралельному використанні письменниками у власній творчості декількох мов. Є однією з важливих ознак давньої української літератури. Функціонує і в літературі ХІХ ст., однак поступово модифікується у двомовність.
Полонізація — політика Польщі, спрямована на поширення польської мови, католицького віросповідання на територіях з непольським населенням, що контролювалися Польщею. Термін з'явився у ХVІ ст. і походив від латинської назви Польщі. Гостро питання П. українського населення постало після укладання Люблінської унії 1569 р.
Половці (кипчаки) — середньовічна народність тюркської групи, кочівники, які здійснювали грабіжницькі напади на своїх сусідів, у середині ХІ ст. — і на південно-східні кордони Київської Русі.
Помісна церква — православна церква, яка веде свою історію від перших віків існування християнства, зберігає традиції раннього християнства.
Порівняння — один із тропів, полягає у зіставленні певних рис, ознак якогось предмета з іншим (за спільними для них ознаками) з метою увиразнити зображуване, виділити його істотну рису.
Чоловік — немов трава, дні його — як квіти,
Тут цвіте, та має він посіктись — не жити.
Так, короткі наші дні, що для нас тут сяють,
Наче квіт той польовий, нагло зів’ядають.
(Іван Величковський)
Найчастіше порівняння висловлюється за допомогою сполучників і сполучних слів як, немов, наче, ніби та ін. Часто зустрічаються безсполучникові П., виражені іменниками в орудному відмінку.
Порічний запис — найдавніша за походженням форма літописної оповіді. Найголовнішими ознаками є лаконічність, документальність та фактографічність. Позбавлений художньої форми і емоційності. Вводиться до оповіді традиційною формулою: «В літо 6505», «В літо 6506». Сфера П. з.: поодинокі факти, що не потребують докладного викладу у формі розгорнутого оповідання. Напр., «911 р. Явися звізда велика на заході копійним образом», «966 р. В'ятичів переміг Святослав і дань на них наклав» («Повість врем'яних літ»).
Послання, «посланіє» — 1) ранньохристинські твори, листи, адресовані громадянам, приватним особам чи усім християнам, написані подвижниками (проповідниками раннього християнства). За церковною традицією, вони приписуються апостолам; 2) в українській літературі — один із публіцистичних жанрів, що набув особливого розповсюдження у творчості письменників-полемістів ХVІ-ХVІІ ст. ст. («Послання до стариці Домникії», «Послання до князя Василя Острозького» Івана Вишенського). Літературний твір, що відзначається наявністю безпосереднього зв’язку його змісту з конкретними, як правило, синхронними часові написання фактами, проблемами і явищами дійсності, написаний у формі відкритого звернення до якоїсь особи чи багатьох людей.
Послання апостола Павла — 14 релігійно-філософських творів епістолярного жанру, які увійшли до Нового Завіту. Адресовані християнським громадам різних міст, країн, окремим особам. Всі послання є проявом виховної і організаторської роботи, засобом спілкування. У них Павло викладає власне богословське вчення: Спасіння – це дар Божий, воно не походить від людей; Бог, який дав людям Закон Мойсеїв, у Христі наділяє їх Благодаттю і силою Духа; Церква Ісуса відкривається як євреям, так і язичникам.
Постійний епітет, народнопісенний епітет — художній засіб, слово-означення, яке стійко сполучається з певним означуваним словом і означує в предметі якусь характерну, наявну родову ознаку. Має фольклорне походження, але досить часто зустрічається у професійній літературі. Напр.,
Ой учинила дівонька, учинила,
З біленьким личком і з хорошими оченьками!
/.../
У мене чароньки хорошії оченьки,
У мене зілейко – рум'янеї личенько.
(Анонім. Ой учинила дівонька...)
Праведник — у православ'ї — святий, який прославився своїми подвигами і святістю життя у звичайних умовах, а не в монастирі.
Правобережна Україна — історико-географічна назва частини України на правому березі Дніпра, яка охоплювала Київщину, Брацлавщину, частково Волинь та Поділля і яка після Андрусівського перемир'я (1667) між Росією і Польщею відійшла до Польщі.
Православ'я — один із трьох, поряд з католицизмом і протестантизмом, напрямків християнства, поширений переважно у Східній Європі та на Близькому Сході. Виникло в ІV-V ст. на території Візантії після розпаду Римської імперії і відобразило особливості її соціально-економічного, політичного, культурного розвитку. Остаточно П. сформувалося як самостійне віросповідання після поділу християнства 1054 р. на Західну (римо-католицьку) і Східну (греко-візантійську) церкви. За останньою закріпилася назва православної. На відміну від католицизму, П. не має єдиного світового релігійного центру, складається з низки автокефальних церков. Догматичні відмінності П.: визнає триєдиного Бога як творця і управителя світу, визнає потойбічний світ (але заперечує чистилище), посмертну відплату, Страшний суд, Боговтілення, спокутну жертву Ісуса Христа, що відкрила можливість спасіння для всього людства. Культові та канонічні особливості: поклоніння іконам, обов'язковість шлюбу для білого духовенства, особлива манера церковного співу (без музичного супроводу) та ін. Має широку систему свят і обрядів. Велике значення надається постам, вшануванню святих. Богослужіння в П. триваліше, ніж в інших християнських конфесіях, і включає в себе значну кількість ритуалів. Головне богослужіння — літургія. Духовенство в П. поділяється на біле (одружені парафіяльні священики) і чорне (чернецтво, яке дало обітницю безшлюб'я).
Преображення Господнє, Преображення, Спаса (розм.) — двунадесяте Господнє нерухоме свято, яке звеличує подію проявлення божественної суті Ісуса Христа апостолам Петрові, Іванові та Якову на горі Тавор (Фавор). За євангеліями Матвія, Марка та Луки, Ісус узяв їх із собою і на горі на їх очах «переобразився»: Його вбрання стало сліпучо-білим, а обличчя засяяло, як сонце. Біля нього з'явилися Мойсей та Ілля як уособлення Закону та пророків. Світла хмара огорнула їх, а голос із хмари промовив: «Це мій улюбений Син, що я Його вподобав: Його слухайте» (Мт. 18, 5).
Преподобний — у православ'ї — святий, який прославився своїми подвигами і святістю життя, перебуваючи у монастирі.
Притча — один із жанрів літератури, основи якого закладені у фольклорній традиції і надалі закріплюються у писемній формі. Оповідний твір повчально-алегоричного змісту, основними рисами схожий на байку. В основі сюжету П. лежить умоглядна логічна схема, широко використовуються різні види алегоричної мови — алегорії, символи, параболи, що вимагають певного тлумачення. На відміну від багатозначного тлумачення байки, у П. завжди прихована конкретна дидактична ідея, якій притаманна глибинність і широта узагальнення, максимальна загостреність провідної думки. Змістовність П. завжди позначена тяжінням до глибинної «премудрості» релігійного чи світського моралізаторського характеру. Релігійна П. широко представлена у Біблії, використовувалась насамперед для передачі сакральних ідей. Багато П. вміщено у різних частинах Старого Завіту (притча Йофама про дерева, які хотіли обрати собі царя; притча Нафана до Давида про багатого, який відібрав у злидаря єдину вівцю; притчі Соломона). Євангельські притчі вкладено в уста Ісуса Христа, вони є основною формою Його спілкування з народом і учнями (про сіяча, про зерно гірчичне, про десять дів, про злих виноградарів, про доброго самарянина, про блудного сина, про багатого і Лазаря та інші). На підставі стилізованої розповіді про знайомі моделі поведінки Ісус спонукав своїх слухачів змінити світогляд і вчинки. У пізніші часи П. активно використовується у світській європейській літературі, стає одним із засобів вираження морально-філософських суджень письменника (творчість Григорія Сковороди).
Притч Соломонових, книга — книга Старого Завіту, що входить до групи морально-поетичних або сапієнціальних книг; збірник притч, книга практичної етики, авторство якої приписують цареві Соломону. Складається з 31 розділу. Основна складова книги — короткий, не потребуючий доказів вислів, основою якого є антитеза або порівняння; не є прямими заповідями Божими, пропонуються як життєвий досвід людини, яка сама все на собі випробувала. Релігійний елемент мінімальний. Теми притч: мудрість, справедливість, богобоязливість, знання, моральність, невинність, самодисципліна, працелюбність, лінь, допомога іншим, вибір друзів, виховання дітей, співчуття до бідних, милосердя до ворога, стриманість тощо. Заключною частиною книги є «Похвала доброчинній дружині».
Проблематика літературна — сукупність заявлених у художньому творі проблем, тобто гострих життєвих суперечностей, які постали перед митцем і його персонажами і вимагають свого вирішення.
Пролог (гр. — переднє слово, передмова) — вступна частина твору, яка або розповідає про події, що передують основним подіям твору, або наводить якусь історичну паралель, або створює потрібний настрій, готує читача до сприйняття твору.
Пролог, Синаксар, Мінологій — один з агіографічних збірників; збірник коротких життєписів святих, розміщених у календарному порядку відзначення днів їх пам'яті. Сформувався у Х ст. За структурою близький до Четьїв Міней. Призначався для читання під час богослужіння. До складу, окрім житійних текстів, включали «Мартирології», відомості про старо- і новозавітні свята, оповідання з патериків, слова отців церкви, повчання і похвали святим та святам, запозичені з Торжественників. Найстаріші руські списки датовані ХІІ–ХІІІ ст. ст., первісно включали лише статті про грецьких та римських святих, пізніше — про руських святих.
Проложне житіє — коротке житіє, що входило до складу Пролога.
Проповідь — дидактичний жанр ораторської прози, промова релігійно-настановчого змісту, яка виголошується священиками у храмі під час або після богослужіння. Завдання П. — тлумачення і роз'яснення Божественного вчення відповідно до конкретних потреб віруючих. Має ряд стильових особливостей: підвищена емоційність, риторичність, застосування урочистої лексики, цитування Біблії. У Київській Русі жанр П. склався під впливом візантійської традиції. Одним із ранніх зразків урочистої П. вважається «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона (ХІ ст.).
Пророк (гр. — жрець, який передбачає те, що має статися) — у іудейській та християнській релігіях — посередник між Богом і людьми, глашатай божественої волі, людина, яка передбачає майбутнє, а також прагне виправити та очистити людей. П. є Божим посланцем до народу: перш за все він покликаний утверджувати істину, а потім, коли народ приходить в стан занепаду, завдання П. – наставляти його на путь істинний. Тому його слово – це слово викриття і заклику, і лише в разі, якщо воно не доходить до совісті народу, то стає грізним попередженням про покарання, що чекає на народ. Для вираження суті свого вчення П. використовували символічні образи або вчинки.
Пророчі книги Старого Завіту — група книг Старого Завіту: книги «великих» пророків: Ісайї, Єремії, Єзекиїля, Даниїла; книги «малих» пророків: Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії; п 'ять неканонічних додатків до книги Даниїла. Є суто історичним явищем, для розуміння якого потрібне глибоке знання релігійної та світської історії Ізраїлю. Особливе значення у християнстві надається чотирьом книгам: Ісаії, Єремії, Єзекиїля, Даниїла ̶ вони попередники християнства, заклали основи цього вчення. Визначили, що Месія прийде не лише до іудеїв, але й до всіх, хто хоче опинитися в Його царстві.
Просвітництво – загальноєвропейське суспільно-культурне явище ХVІІІ – початку ХІХ ст., система філософських поглядів, яка стала основою для появи нових систем художнього мислення, а відповідно – нових літературних течій. Світоглядно ґрунтуючись на гуманістичних засадах Ренесансу, П. за першооснову вважає розум (раціо), формуючи справжній культ розуму, який єдиний проголошується перетворювачем світу, який єдиний може спрямувати світ на шлях чеснот, розсіяти морок невігластва і відкрити істину. Природа розглядається як благодійна творча сила, яка єдина може настановити людину на такий шлях. Основою світобудови визнається взаємозв'язок і взаємодія природи та розуму, їх повна гармонія.
Просвітницький реалізм — творчий метод у літературі ХVІІІ-ХІХ ст., своєрідний тип реалізму, де всі явища суспільного життя і вчинки окремих людей оцінюються через категорію розумного. Творцями і теоретиками стали Дідро у Франції та Лессінг у Німеччині. Естетичні ідеали: встановлення справедливого суспільного ладу шляхом освіти народу, пропаганда ідей добра і справедливості, возвеличення людини-трудівника, критика панівних класів, ствердження гуманних стосунків між людьми. У центрі уваги П. р. — людина, її суспільні відносини, творчі можливості, моральність, гідність. Особливостями стали подальший розвиток і демократизація тематики, відмова від нормативності, властивої класицизму, вимога життєвої правди, документально точного розкриття характерів, повчальність, пов’язана із бажанням авторів донести до реципієнта суспільні чи моральні ідеї.
Простір у художньому творі — одна з основних характеристик художнього буття героїв. Суттєво відрізняється від реального простору. Характеристики Х. п. (обмеженість/необмеженість, об'ємність, локальність, пропорційність, конкретність тощо) визначаються методом, напрямом, жанрово-родовою приналежністю, сюжетом твору, а також творчою індивідуальністю автора.
Протестантизм (букв. — негідний, той, хто заперечує) — теологічна та церковна течія, особливий спосіб сповідування християнства. Відділився від римської церкви у ХVІ ст., відмовившись визнавати владу Папи Римського. Однією з головних причин розколу стали твердження протестантів, що єдиним джерелом істини є Біблія і що виправданням вчинків людини може бути лише віра. П. стверджує важливість проповіді Слова Божого і применшує роль творів образотворчого мистецтва, вважаючи їх необхідними лише для реалізації релігійно-дидактичної мети. Первісними формами П. були лютеранство, кальвінізм, англіканство.
Протограф (від гр., букв. — пишу перший) — первісний рукопис, покладений в основу пізніших списків, копій, редакцій.
Протоканонічні книги — біблійні книги, які вважаються канонічними в іудейській та християнській релігіях.
Прототип (гр. — першообраз), прообраз — реальна особа, група людей чи літературний персонаж, які стали основою для створення певного художнього образу. Літературний персонаж може мати декілька П., суміщаючи в собі окремі риси осіб, відомих авторові.
Процес літературний — історичний рух національної і світової літератури, що розвивається у складних зв'язках і взаємодіях. Включає в себе твори, що з'явилися в певний момент, їх сприйняття читацькою аудиторією, літературну критику, різні форми організації літературного життя, твори минулого, які залишаються у активному шарі белетристики і сприймаються по-новому.
Псалми (від гр. — пісня, оспівую) — твори іудейської та християнської релігійної лірики, що прославляють Бога. Короткі й досить прості за формою, написані від першої особи. Найпоширенішим циклом П. є «Псалтир», що входить до складу Старого Завіту й приписується давньоєврейському царю Давиду. У П. домінує ідея смирення та звеличення Бога, ідея добра і святості. Жанрові різновиди П.: П. месіанські (подається інформація про майбутнього Месію, який виступає як могутній цар і влада якого пошириться на всю землю; про Воскресіння Христа; про страждання на хресті тощо), П. панегіричні (прославляється Бог як творець всього сущого), П. покаянні (йдеться про нещастя та біди, що трактуються як наслідок гріха. Особливу роль відіграють у католицькому богослужінні), П.-мудрощі (оспівується мудра поведінка людей перед Богом), П.-плачі (за своїм змістом є молитвами страждущих. У них виявляється сум народу чи групи віруючих з приводу війни, посухи та інших нещасть) та П.-прокляття (звучить прокляття грішнику, ворогові чи злочинцю. Були вилучені із списку молитов для католицьких священиків Другим Ватиканським Собором). Поетична форма та метрична організація П. заснована на синтаксичному паралелізмі, який об’єднує синонімічні варіації однієї і тієї ж думки або загальну думку та її конкретизацію, чи дві протилежні думки або ж два висловлювання, що перебувають у відношенні висхідної градації. Цей жанр у своїй творчості використовували Григорій Сковорода (зб. «Сад божественних пісень»), Тарас Шевченко (цикл «Давидові псалми»), Степан Руданський («Псалом 136»), Пантелеймон Куліш («Псалтирна псалма») та ін.
Псалми месіанські — псалми, у яких подається інформація про майбутнього Месію, який виступає як могутній цар і влада якого пошириться на всю землю; про воскресіння Христа; про страждання на хресті тощо (псалми 2-й, 16-й, 22-й, 45-й, 72-й, 110-й).
Псалтир (гр.) — книга Старого Завіту, що входить до складу морально-поетичних або сапієнціальних книг; збірка релігійно-моральної лірики. Традиційно автором вважають царя Давида. Містить 150 молитовних співів (гімнів поклоніння), яким притаманна єдність світосприйняття та спільність мотивів: звернення людини (чи народу) до Бога як до сили особистісної, вірного спостерігача та слухача, що випробовує глибини людського серця. Основні теми: Христос, Єгова, закон, творення, майбутнє Ізраїлю, випробування оновленого у стражданнях, радощах та труднощах серця.
Псевдонім (від гр. букв. — вигадане ім'я) — вигадане ім'я та прізвище, яким письменники (актори, режисери, художники та інші) замінюють своє справжнє ім'я. Виникнення П. може бути пов'язане з різними причинами: цензурні переслідування, наявність однофамільців, немилозвучність справжнього прізвища, станові забобони, бажання підкреслити особливість особистості автора або його творчості тощо.
Публікатор — особа, яка публікує літературну пам'ятку, історичний документ, невиданий твір якогось автора, супроводжуючи таку публікацію пояснювальним текстом чи коментарями або без них.
Публіцистика (нім., від лат. — суспільний) — особлива літературна форма, яка об’єднує ознаки художньої літератури, журналістики і соціально-політичної прози; тип творів, у яких оперативно досліджуються і узагальнюються актуальні проблеми з метою впливу на громадську думку і громадську свідомість. В давній українській літературі представлена полемічною літературою. Відзначається фактографічністю, агітаційно-пропагандистською спрямованістю, полемічною експресивністю, чіткістю викладу, тенденційністю (від іронії до сарказму та інвектив), риторичністю, використанням суспільно-політичної лексики, термінів, фразеологізмів, імперативних (наказових) форм дієслів, звертань тощо. Найпоширенішими жанровими формами П. є послання, памфлет, трактат, пізніше – нарис, фейлетон, стаття, промова тощо.
Пчела — збірники висловлювань із Святого Письма, а також із творів духовних та світських письменників, зокрема Плутарха, Демокрита, Сократа, Платона, Аристотеля, Софокла, Епікура, Есхіла, Демосфена та ін., з яких було запозичено лише те, що відповідало моральному ідеалові християнина. Складені у Візантії ченцем Антонієм у ХІ ст. Висловлювання розташовувалися у певному порядку, за розділами: про мудрість і правду, про дружбу, про житейські доброчинності тощо, а також за ступенем авторитетності їх авторів. Збірка великого обсягу: містить понад 70 статей, а також 2,5 тис. висловів на різноманітні теми. Найдавніші переклади датовані ХІІ ст.
П’ятикнижжя Мойсея (в іудаїзмі — Тора, тобто Закон, Вчення), Мойсеїв Закон, Закон — назва перших п'яти книг Старого Завіту – Буття, Вихід, Левіт, Числа та Второзаконня, авторство яких за традицією приписується пророкові Мойсею. Насправді основна частина П. створена у ІХ - VІІ ст. ст. до н. е., а остаточна кодифікація відбулася у V cт. до н. е. Вміщено міфи про виникнення світу й людей, про рай, всесвітній потоп, походження богообраного єврейського народу, про встановлення іудейської релігії, її ритуалів і вимог. Основна ідея: проповідь монотеїстичної релігії.
