Наратив (від лат. – розповідати та англ. і фр. – розповідь, оповідання) – у літературі – виклад фактів і подій у художньому творі, тобто те, як воно було написане автором. Виклад в художньому творі може бути об’єктивним (від імені автора) або суб’єктивним (від імені створених автором оповідачів).
Наративність (від лат. – розповідати та англ. і фр. – розповідь, оповідання) – розповідність.
Наратор (від лат. – розповідати та англ. і фр. – розповідь, оповідання) – той, від чийого імені (за задумом автора) ведеться розповідь у художньому творі.
Наслідування літературне — свідоме і творче використання іншими письменниками тематичних чи методологічних здобутків, стильових особливостей, елементів творчої манери, формотворчих та змістотворчих знахідок якогось письменника, літературної групи або іншої національної літератури. Так формуються літературні групи, школи, течії, напрями. Однак є межа, за якою Н. л. переростає в епігонство. Див.: Епігон.
Національна ідея — це ідеологічна формула, яка виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства, але й із постійних інтересів народу, ідейно консолідує його, націлює на найбільш загальну, визначальну політичну проблему, від вирішення якої залежить і розв'язання поточних проблем на користь народу, і здійснення його прагнень і задумів, і саме його збереження та буття в часі.
Національне у літературі — відображення у літературі особливостей культури, побуту, мови, звичаїв і моралі, характеру, економічного і політичного життя певного народу, нації. Головний критерій національної своєрідності літератури полягає у вираженні митцем загальних властивостей національного характеру, незалежно від тематичної і структурної специфіки твору.
Національно-визвольна боротьба — боротьба народів за своє національне і соціальне визволення; масовий рух представників різних станів за релігійну, соціальну і політичну свободи всього народу.
Національно-релігійні утиски — переслідування людей, обмеження їхніх політичних, економічних, станових і особистих прав за належність їх до певної, зокрема, православної віри.
Нація (лат. — народ) — форма історичної спільноти людей, які усвідомлюють спільність своїх політичних, господарських та культурних інтересів. Складається з різних племен та народностей у час формування їх спільної території, економічних зв'язків, літературної мови.
Неологізм (від гр.– новий та слово) – нове слово, словосполучення. В літературі – авторське словотворення, яке інколи стає надбанням не лише літературного, а й розмовного мовлення. Першим «ковачем слів» І. Франко називав Івана Вишенського.
Нерівноскладовий вірш (від лат. – повтор, поворот) – вільний речитативний, зазвичай, астрофічний вірш, притаманний творам усної народної поетичної творчості (народним голосінням, колядкам, думам, історичним, козацьким пісням і баладам тощо) та давньому українскому літературному віршуванню. На відміну від рівноскладового, Н. в. має різну кількість складів у рядку без повторення певної ритмічної схеми, без усталеного порядку римування, поділу на строфи. Основні ознаки Н. в.: ритм вірша визначається силою вимови наголошених складів; рядки римуються, рима підсилює ритміку вірша. Напр.,
Господинове, господарове, миленькі спожоньки, (16 скл.)
Мужове, молодці і хороші дівоньки, (13 скл.)
Хочемо вам дивні речі повідати, (11 скл.)
Тільки нас хотіте любенько учувати. (13 скл.)
(Анонім. Передмова до «Трагедії Руської»)
Нова ера, наша ера — відправна точка, початок нового літочислення. У християнському світі початком Н. е. вважається народження Ісуса Христа.
Новаторство у літературі — кардинальна перебудова чи принципова зміна традицій, оновлення змісту і форми літературних творів.
Новий Завіт — частина Біблії, яку християнство визнає за Священне Писання, офіційний християнський канон. Н. З. включає 27 книг (4 Євангелія: від Матвія, Марка, Луки та Іоанна (Івана), Діяння святих апостолів, 21 Послання апостолів (7 соборних послань та 14 послань апостола Павла) і Одкровення (Об’явлення) Івана Богослова або Апокаліпсис). Текст Н. З. складався поступово у І-ІІ ст. і був остаточно затверджений церквою у ІV ст. Назва пов'язана з тим, що замість Старого Завіту, укладеного Богом з одним народом, Бог через Ісуса Христа уклав нову угоду (завіт) з усіма народами. У центрі — проблема праведності та гріховності, каяття й спокути. Обґрунтована у Старому Завіті думка про неминучість спокути у текстах Н. З. досягає найвищого гуманістичного звучання. Щоб наставити людей на праведний шлях, Син Божий добровільно йде на жертву, спокутуючи тим самим гріхи роду людського. Власним життям і смертю Він дає повчальний приклад праведного життя. Символами Н. З. у християнському мистецтві є звиток чи книга: або у руках євангелістів, або на аналої перед кожним з них, або в руках у святих, богословів, Ісуса Христа чи Діви Марії.
Новозавітні апокрифи — не визнані офіційною церквою твори, написані на сюжети, запозичені із Нового Завіту. В Україні були відомими легенди про Христа («Про постриг Христа в попи», «Про те, як Христос плугом орав», «Як апостол Петро продав Христа у рабство») та апокрифічні євангелія (близько 50), зокрема Першоєвангеліє Якова («Якова повість»), Євангеліє Хоми (Євангеліє дитинства Христа), Євангеліє Никодима. Мали вплив на християнський культ та живопис (свято Введення Марії у храм, сюжети ікон про зшестя Христа до пекла тощо).
