Латинська мова, латина – літургійна мова Західної Церкви, а також мова міжнародного спілкування з кінця ХІV ст. В епоху Ренесансу набуває ролі однієї з літературних мов України.
Лавра (від гр., букв. — вулиця, ущелина) — з часів Антонія Великого назва розташованих в усамітнених місцях общин, у яких під керівництвом досвідченого наставника жили подвижники. У руському православ'ї — назва найбільших і найвпливовіших чоловічих монастирів, які підпорядковуються безпосередньо патріархату. В Україні є три православні Л.: Києво-Печерська, Почаївсько-Успенська та Успенська Святогірська, а також грекокатолицька Л. – Уневська.
Лаврентіївський літопис (список) — літописне зведення, складене в кінці ХІV ст. на замовлення Суздальського князя Дмитра Костянтиновича. Назву дістало від імені укладача-редактора — ченця Лаврентія. У Л. л. викладено історію Русі від найдавніших часів до початку ХІV ст. Виділяють дві частини: 1) «Повість врем'яних літ», доведена до 1110 р. з припискою про ігумена Сильвестра; 2) «Суздальський літопис» із записами про події у Ростово-Суздальській землі, доведеними до 1305 р.
Лаконізм (від гр. — короткість) — виключна короткість і чіткість при висловленні думок; економність у використанні художніх засобів.
Левіт, книга — третя книга Старого Завіту, що входить до групи Законоустановчих книг або П’ятикнижжя Мойсеєвого; пам'ятка правової літератури. У 27 розділах викладаються обов'язки левітів (єврейських священиків, що служили у скинії) і правила, за якими мусять здійснюватися обряди, встановлюються свята (субота, Пасха, П'ятдесятниця, Свято кущів, День примирення) та називаються обов'язкові принципи повсякденного життя Божого земного народу (заповіді). Містить одкровення про характер Бога: про Його святість, вибіркову милість і любов, даються уроки святого життя, вказується, як слід поклонятися і служити Господу. Перша книга Старого Завіту, що вивчається єврейськими дітьми. У Новому Завіті — близько 40 посилань на Л.
Легенда (лат. — належне для прочитання) — народний переказ про якусь значну подію у житті суспільства чи про визначний вчинок окремої людини («Про Михайлика і Золоті ворота»).
На відміну від міфу, у якому відображено події, що мали місце у доісторичному (міфічному) часі, реальному для учасників цих подій, Л. звернена до історичного минулого народу або до передісторичного, біблійного часу. Легендарний час не обов’язково пов’язаний із минулим: події, про які йдеться у Л., можуть відбуватися у теперішню епоху або в далекому майбутньому.
Лейтмотив (нім. – основний, провідний мотив) – основна тема, думка, настрій, що пронизує весь художній твір.
Лексика просторічна – один із різновидів живої загальнонародної мови, позначений відхиленнями від загальноприйнятих норм книжного, літературного мовлення.
Лексикон (від гр. — словник) — 1) давня назва перекладних словників; 2) словниковий склад певної мови; 3) запас слів якоїсь людини.
Леонівський вірш — римовані гекзаметр і пентаметр. Власне Л. в. називався гекзаметр, у якому перший піввірш римувався з другим. За аналогією ця назва перейшла на польський та український силабічний вірш з внутрішніми римами.
Литовські статути — кодекс права Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського, прийнятий у трьох редакціях - 1529, 1566, 1588 рр. Увібрав основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального та процесуального права князівства. Статут декларував: рівність громадян незалежно від соціального стану та походження і віросповідання; відповідальність суддів перед законом; заборону перетворювати вільних людей у рабів; запроваджував привілеї князів, магнатів та шляхти, у тому числі право на закріпачення селян. Л. с. залишалися чинними на всій території Великого Князівства Литовського включно з українськими землями до вересня 1840 р. Історики вважають Л. с. одними з кращих правових кодексів Європи ХVІ ст.
Лівобережжя (Лівобережна Україна) — історико-географічна назва частини українських земель, що обіймали територію сучасних Полтавської, Чернігівської, Черкаської, східної частини Київської (з м. Києвом) і західних районів Сумської області, які за Андрусівським перемир'ям (1667 р.), а згодом — за «Вічним миром» (1686 р.) між Польщею та Москвою перейшли у залежність до Росії. У ХVІІ-ХVІІІ ст. ст. її ще називали Гетьманщиною або Малоросією.
Лірика (від гр. — твір, що виконується у супроводі ліри) — один з літературних родів (поряд з епосом і драмою), у якому у формі естетичних переживань осмислюється сутність людського буття. Основні особливості: визначальна роль образу-переживання (на відміну від об'єктивованих образів епосу й драми); велике значення емоційного і суб'єктивного начала, в якому, проте, знаходять вираз типові, соціально значимі риси людського характеру та суспільно-історичних обставин; концентрованість і згущеність художнього вислову.
Форми Л. не мають чіткого розмежування, як в епосі. Її види встановлюються найчастіше залежно від конкретного змісту, висловленого у них душевного руху (політична, пейзажна, філософська, любовна Л. тощо).
Види Л.: вірш, ода, думка, послання, дифірамб, елегія, ідилія, гімн, пастораль, пісня, романс, панегірик, епіграма тощо. Всі вони беруть початок з античної поезії.
Літературний процес (від лат – проходження, просування) – послідовна зміна в часі структурних елементів, учасників і явищ літературного життя; взаємодія структурних елементів літературного життя, що зумовлює творення і функціонування літератури; естетична система, що виражає повноту і складність, суперечливість і цілісність літературного життя певної епохи.
Літопис — найраніший і основний вид оригінальної української літератури ХІ - початку ХVІІІ ст., джерело для вивчення національної історії. Своєрідна форма літературно-історичного твору, де у хронологічному порядку розміщувалися розповіді про історичні події, які об'єднувалися за річними статтями (порічні записи). Цим Л. принципово відрізняються від відомих у Київській Русі візантійських хронік, де події були розподілені не за роками, а за царюваннями імператорів. Усякий Л. має компілятивний характер, оскільки поставав на основі зведення різнорідного й різножанрового матеріалу: місцевих літописів, монастирських хронік, описів діяльності визначних осіб. Для висвітлення стародавньої історії світу використовувалися Біблія, візантійські хроніки, а також фольклорні джерела.
Як історико-літературні твори, Л. мають давню традицію, що починається ще до часів князювання Ярослава Мудрого. Високого розвитку літописна справа досягла у ХІ-ХІІІ ст. Її вершиною стала «Повість врем'яних літ», де всесвітня та давньоруська історія доведені до кінця ХІІ ст. Пізніше були написані «Київський» та «Галицько-Волинський літописи». У ХVІІ - на початку ХVІІІ ст. з'явилися козацькі літописи, центральною темою яких стала Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654). Найцікавішими з них вважаються літописи Самовидця, Григорія Граб'янки та Самійла Величка.
Л. цікавилися та використовували їх матеріал у своїх творах Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Іван Франко та інші.
Літопис Григорія Граб'янки — найпопулярніший серед козацьких літописів протягом усього ХVІІІ ст. (збереглося понад 50 списків). Показана історія козацтва від найдавніших часів до 1709 р. (обрання гетьманом Івана Скоропадського). Автор - Григорій Іванович Граб'янка, випускник Києво-Могилянської академії, який вільно володів польською, латинською, німецькою мовами. З 1717 р. – гадяцький полковий суддя, у 1723 р. брав участь у депутації Павла Полуботка до Петра І, ув'язнений у Петропавлівській фортеці і звільнений у 1725 р. після смерті Петра І. У літописі подає не документальні факти, а літературно опрацьовану гіпергероїзовану історію, яку вважає одним із чинників розвитку національної історії, хоче зробити її доступною для широкого загалу. Виразник інтересів козацької старшини, що обстоювала автономію України у спілці з Москвою. Доводить лояльність козацької старшини до царського уряду, підкреслює заслуги козацтва у спільних з російським військом походах. Це спроба нагадати про особливі права козацтва. Широка джерельна база, на яку вказує сам автор, — Літопис Самовидця, «Синопсис» (1674), «Війна домова» С. Твардовський, латиномовні «Польські аннали» В. Кохановського — дозволяють говорити про компілятивний характер літопису.
«Літопис Руський», «Літописець руський» – літописне зведення, у якому викладено головні події суспільно-політичної історії Київської Русі. Включає «Повість врем'яних літ» у третій редакції (події від Сотворіння світу до початку ХІІ ст.), «Київський літопис» (1111-1200 рр.) та «Галицько-Волинський літопис» (1201-1292 рр.). Під назвою «Л. Р.» та розташовані в такому порядку зазначені літописи дійшли до нас в Іпатіївському списку початку ХV ст.
Рукопис зберігається в Санкт-Петербурзі. Це книга великого формату (30×23 см). Має старовинну шкіряну оправу з мідними застібками, нараховує 307 нумерованих аркушів. Перше українізоване видання «Л. Р.» було здіснене у Києві у 1989 р. (переклад Леоніда Махновця).
Літопис Самійла Величка — один із козацьких літописів. Літописом умовно названий першими видавцями (Осип Бодянський та Микола Максимович, 1848-1864 рр. у 4-х томах). Охоплює події від 1648 до 1700 рр., однак у тексті наявні натяки автора на те, що він описував і події до часів Богдана Хмельницького. Також текст дає підстави стверджувати, що оповідь не була закінчена 1700 р., а продовжена далі: чимало згадок про події 1700-1725 рр., у ІІ томі — реєстр подій до 1723 р. Ці частини, можливо, були втрачені у рукописі. Реконструкція біографії автора належить Валерію Шевчуку: Самійло Величко був військовим канцеляристом, закінчив Києво-Могилянську академію, знав польську, німецьку та латинську мови. Л. є своєрідною збіркою літературних творів різних авторів, включаючи легенди, вірші, оповідання, переробку ІV-ї частини поеми Торкватто Тассо «Звільнений Єрусалим», запис дискусії Іоаникія Галятовського з єзуїтом Пекарським та антологію віршів Івана Величковського. Мета такого компілювання, як зазначає автор, «для забави охочому читачеві», «для читацького задоволення». Використано величезну кількість документального матеріалу: десятки урядових, офіційних і приватних листів, акти, універсали, грамоти, дипломатичні документи, топографічні описи, реєстри. Значна їх частина — авторський домисел, до якого той вдається з метою надання творові більшої вірогідності. У окремих місцях сам висловлює думку про сумнівну істинність документів. Подає правдиві картини великих спустошень, яких зазнала Україна у козацьких війнах. Активно висловлює своє ставлення до людей та подій. Засуджує дії гетьманів, які дбали лише про власні інтереси, віддаючи Україну на пограбування шляхті і татарам. Стає на захист інтересів усього козацтва, яке захищало демократичні вольності і права; ідеальною суспільністю для автора є Запорозька Січ — вільна республіка, а виразник авторських поглядів — Іван Сірко. Засуджує міжусобні війни. Висловлює любов і симпатії до українського народу. На відміну від своїх попередників, говорить про важливу роль народу у історичному процесі. Вільно оперує образами античної міфології, знає закони риторики і версифікації.
Літопис Самовидця (назва дана Пантелеймоном Кулішем) — один із найвідоміших козацьких літописів, має світський, загальноукраїнський характер, охоплює події 1648-1702 рр. Винятковий серед козацького літописання щодо самобутності й оригінальності: містить повідомлення про події й явища, що не збереглися в інших документах або ж передані тенденційно, з фактичними помилками. До середини ХІХ ст. зберігався у списках без назви та імені автора. Популярність обмежується І половиною ХVІІІ ст. (кілька списків), з ІІ половини ХVІІІ ст. витісняється Літописом Григорія Граб'янки. У 1840 р. один із списків знайдений Пантелеймоном Кулішем, який надалі займається розшуком нових списків, популяризацією тексту серед наукової громадськості. У 1846 р. його заходами Л. С. опублікований Осипом Бодянським, який додає до публікації примітки, зауваження, доповнення, пояснення незрозумілих слів, іменний і географічний покажчик. У 1878 р. Орест Левицький у Київській археографічній комісії готує нове видання, робить спробу виявити справжній текст літопису, очистивши списки від пізніших доповнень і нашарувань.
Писемних джерел Л. С. не виявлено, написаний на основі авторських спостережень, свідчень учасників подій, усних переказів. Починається роздумами про тогочасне життя і причини, що спонукали український народ виступити на збройну боротьбу. Подає картину життя українського народу напередодні національно-визвольної війни, вказуючи на основні причини наростання народного невдоволення. На першому місці – релігійна і національна причини. Симпатії літописця мають козацько-старшинський характер: зверхньо ставиться до посполитих; висловлює незадоволення вчинками низового козацтва; не підтримує селян, ремісників і міщан, які у час війни взялися за зброю. Вся заслуга у перемозі над поляками, на думку літописця, належить козацтву. Найбільш відомий уривок Л. С., який став основою першого українського історичного роману — «Чорна рада» Пантелеймона Куліша — Оповідання про чорну раду 1663 року.
Літописець — у Давній Русі укладач історичних творів. Ними могли бути ченці, диякони, монастирські бібліотекарі, єпископи та інші.
Літописи крайові (удільні, місцеві) — жанрові різновиди літописання, історіографічні пам'ятки, у яких відтворені події з життя конкретної місцевості у їх органічному зв'язку із загальнодержавним. Такими є Київський, Галицько-Волинський, Переяславський, Чернігівський літописи та ін. Особливого розквіту Л. к. набувають у XVII-XVIII ст. За походженням розрізняють світські та монастирсько-церковні, за обсягом – стислі (короткі) та поширені Л.
Літописна повість — форма літописної оповіді, оповідання особливого типу, присвячене розповіді про смерть князя, своєрідний некролог. Послідовно витримана у рамках агіографічного стилю. Її призначення полягало у створенні агіографічно оформленого образу ідеального князя, славного усіма можливими християнськими доброчинностями. Виникла з порічних записів про смерть якогось князя, складених за строгою схемою: час смерті, місце поховання, коротка згадка про плач над тілом померлого. До цих записів додавалася авторська характеристика князя як людини і зразкового християнина. Риси індивідуального характеру ігнорувалися, герої уподібнювалися один одному. Зразком є Оповідання про смерть княгині Ольги у «Повісті врем'яних літ».
Літописне зведення — сукупність різночасових літописних записів, які охоплюють досить великий проміжок історичного буття.
Літописне оповідання — форма літописної оповіді, близька до порічного запису своєю фактографічністю та документальністю, однак більш поширена і деталізована. Основою були враження очевидців або їхні свідчення про подію. Основними ознаками, крім фактографічності та документальності, є майже повна відсутність домислу, пряме відображення дійсності, тенденційність, поява особистості автора (оцінки, коментарі, прямі характеристики персонажів), деталізація, введення мовних партій персонажів, діалогізація мови, використання термінів і зворотів ХІІ ст. Прикладом Л. о. є Оповідання про Любецький з'їзд, про осліплення Василька Теребовльського («Повість врем'яних літ») та ін.
Літописне сказання — форма літописної оповіді уснопоетичного походження. За основу бралося історичне сказання, що вплинуло на художню форму Л. с. Використовувалося літописцями за відсутності документального достовірного матеріалу. Це Оповідання про створення Києва, про помсти Ольги, цикл оповідань про Святослава, Оповідання про смерть Віщого Олега від свого коня («Повість врем'яних літ») тощо.
Літописний час (за Д.Лихачовим) — один із варіантів художнього часу. Має кілька характерних рис: а) змінюється в одному напрямку. Дія послідовно розвивається від подій далекого минулого до тих, свідком яких є літописець; б) є незворотнім: для літопису не властиве повернення до подій, що вже відбулися, немає зворотнього руху часу; в) одномірний: події розташовуються на єдиній часовій осі, вони можуть розвиватися паралельно в кількох місцях, але обов'язково в один і той же час, якщо розміщені в одній порічній статті; г) впорядкованість, що виражається у порічному способові викладу змісту
Літургія (гр. — громадське, публічне служіння), обідня — найголовніша християнська церковна відправа — кульмінація церковного богослужіння, яке відбувається у першій половині дня. Центральний момент Л. – таїнство Євхаристії (причастя). Кожна Л. передбачає виголошення біблійних текстів. Починається читанням «годин» («часів»), коли священик перед Царськими вратами проголошує молитву, облачається і омиває руки. Потім починається проскомідія — обряд приготування до Л. Принесені хліб і вино ставляться на жертовник в олтарній частині храму. Невеликі круглі хліби з хрестом називаються просфорами. П'ять з них ідуть для євхаристії, а з останніх виймають часточки на честь тих, хто поминається в храмі за записками віруючих. Вступна частина називається «Л. оглашенних». Вона здійснюється для тих, хто нехрещений або готується прийняти хрещення. Потім іде «Л. вірних», тобто повноправних членів общини, які прийняли хрещення. Кульмінацією Л. є анафора, євхаристична молитва. Священик читає її в олтарі, символізуючи Христа Тайної Вечері. Під час молитви він осіняє хрестом хліб і вино, що означає здійснення таїнства. На престолі тепер вже не хліб і вино, а тіло і кров Христа. Після читання молитов священик з чашею виходить на амвон і починає причащати віруючих. Л. відбувається у дні, встановлені церковними правилами.
Церкви візантійської традиції відправляють Л. у трьох різновидах: Л. св. Іоанна Златоустого, яка відправляється у майже всі неділі та будні; Л. свт. Василія Великого, відправляється загалом до десяти разів на рік; Л. Ранішосвячених Дарів, відправляється лише у середи та вівторки протягом Великого Посту і у перші три дні Страсного Тижня.
Лука Євангеліст, святий і апостол — за церковними переказами — сподвижник апостола Петра, лікар. Автор третього канонічного Євангелія і новозавітної книги Діяння Апостолів. Улюбленою темою є зречення багатства, молитва і милосердя. Був покровителем живописців, ювелірів, м’ясників та лікарів. У християнському мистецтві його зображали чоловіком середнього віку в одязі лікаря.
Любецький з'їзд — з'їзд князів Давньоруської держави 1097 р. у м. Любечі, на якому Київський князь Святополк Ізяславич, Переяславський — Володимир Мономах, Чернігівський — Олег Святославич, Володимир-Волинський — Давид Ігорович, Теребовлянський — Василько Ростиславич і Смоленський — Давид Святославич домовились про припинення міжусобиць і об’єднання зусиль для боротьби проти половців, які постійно здійснювали руйнівні набіги на руські землі. Ця подія описана у «Повісті врем'яних літ».
Люблінська (державна) унія — угода, підписана 28 червня 1569 р. у м. Любліні між Польщею і Литвою про об'єднання їх в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, в результаті якої українські землі (Брацлавщина, Волинь, Київщина, Підляшшя, Поділля), що були до цього у складі Великого Князівства Литовського, приєднувалися до польської корони. Це призвело до посилення соціального і національно-релігійного гніту в Україні, викликало піднесення національно-визвольної боротьби українського народу.
Лютеранство (євангелістська церква) — перша гілка християнської релігії, що відділилася від католицизму в добу Реформації. В основі — вчення Мартіна Лютера про унікальність Святого Письма як джерела Божого Одкровення та індивідуального спасіння вірою, без участі Церкви. Лютерани — прихильники ідеї про примат віри над діянням — визнавали главенство Біблії над рішеннями церковних соборів чи над церковною ієрархією і стверджували положення про верховну владу Бога, зокрема Його право дарувати благодать і спасіння во ім'я Христа.
Л. в Україні поширювалося через німецькі колонії. Лютеранські церкви діяли на Галичині, Побужжі, Волині, Поділлі, Брацлавщині і Київщині.
Львівська братська школа — перша братська школа в Україні, заснована у 1586 р. діячами Львівського братства Юрієм Рогатинцем, Іваном Рогатинцем, Іваном Красовським та ін. Утримувалася за кошти від діяльності Львівської братської друкарні. У Л. б. ш. навчалися українською мовою діти різних станів, виховалось чимало видатних культурних і громадських діячів українського суспільства. Вивчали слов'янську, грецьку, латинську мови (риторика, граматика, піїтика), діалектику, а також арифметику, геометрію, астрономію, філософію, богослів'я, музику. Школа стала осередком розвитку хорового співу та українського шкільного театру. У різний час ректорами й учителями були Стефан Зизаній, Лаврентій Зизаній, Йов Борецький, Памво Беринда, Сильвестр Косов та ін. Припинила існування наприкінці ХVІІІ ст.
Львівське Успенське братство, Успенське ставропігійне братство у Львові, Львівська ставропігія — одне з найдавніших церковних братств ХVІ-ХVІІІ ст. ст., засноване львівськими православними міщанами (Ю.Рогатинець, І.Рогатинець, І.Красовський, Д.Красовський, Л.Малецький иа ін.). при церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Відіграло важливу роль у захисті українців від польського національного і релігійного утисків, стало провідним культурним і духовним осередком усієї Західної України. Статут Л. б. встановлював за ним право зверхності над іншими братства і контроль за духівництвом. Активну участь у житті Л. б. брали Стефан Зизаній, Лаврентій Зизаній, Кирило Ставровецький, Памво Беринда, Йов Борецький та ін. Значна роль приділялася розвиткові українського образотворчого мистецтва. Боротьбу братства проти національно-релігійних утисків підтримували деякі православні магнати, зокрема Костянтин Острозький. Л. б. належала Львівська братська друкарня, його коштом утримувалася Львівська братська школа та шпиталь – притулок для непрацездатних. У 1708 р. Л. б. прийняло унію. Було ліквідоване австрійським урядом у 1788 р.
