Іврит, давньоєврейська мова — одна із семітських мов. Мова Старого Завіту.
Ідеал (гр. — ідея, поняття, уявлення) — уявлення про досконалість; зображення прекрасного як належного; вищий зразок краси (духовної, фізичної), добра, істини, який може бути втілений у людині. І. виконує спонукальну, мотиваційну та оцінну функції.
Ідеалізація (від фр. — наближення до ідеалу, прикрашення) — 1) послідовне прикрашення реальності; приписування людині рис ідеалу; 2) тип художнього узагальнення через творення образів на основі оцінної заданості, часто — винятковості. Передбачає творення образу на основі атрибутивних характеристик предмета зображення, які справді властиві для нього і становлять його суть, зумовлюють і пояснюють наше сприйняття цього персонажа, обставин чи явищ життя.
Ідентифікація (від лат. — ототожнення) — прирівнювання, уподібнення, самоототожнення.
Ідеологія (від гр. — поняття і запис) — система поглядів, ідей, засад, принципів (соціальних, політичних, економічних, правових, моральних, релігійних, філософських, естетичних тощо), властивих певному суспільству.
Ідея (гр. — вигляд, образ, начало) — основна думка художнього твору, у якій виявляється громадянська позиція митця і об'єктивне спрямування його мистецтва. Від І. залежить основний зміст твору, а суть і особливості вияву ідеї визначає тлумачення автором теми і сюжету.
Ідилія (гр. — зображення, малюнок) — жанровий різновид буколічної поезії; невеликий, частіше поетичний твір, у якому зображено мирне доброчинне сільське життя на фоні прекрасної природи. Тематично зосереджується на звичайних реаліях буття (народження, кохання, шлюб, праця, доброчесне життя тощо). І. завжди пройнята настроями умиротворення, внутрішньої гармонії, радості від спілкування з природою.
Ієрархія (гр., букв. — священновладдя) церковна — організаційна форма, порядок підпорядкування нижчих органів, священиків і посадових осіб вищим за строго визначеними ступенями.
Ізборник, Збірник — рукописні (рідше — друковані) книги, складені з матеріалів найрізноманітнішого змісту й походження (перекладних і оригінальних). Своєрідні хрестоматії, які містили історичні твори, біблійні уривки, повісті, житія, повчання, проповіді, апокрифи, легенди, притчі, вірші, пісні й думи, драми, інтермедії, пародії, листи, урядові та інші документи, навчальні й наукові тексти, лікарські, куховарські поради тощо. Побутували в Україні до кінця ХVІІІ ст. — для освітніх, релігійних, етичних, естетичних, юридичних, медичних та інших потреб. Найвідоміші — «Ізборники Святослава» (1073, 1076), «Златоуст», «Златоструй», «Маргарит», «Пчела» та ін.
Ізборники Святослава (1073, 1076) — найдавніші пам'ятки києворуської писемності енциклопедичного характеру; рукописні книги, виготовлені для київського князя Святослава. У них викладалися основи християнського світогляду і відомості з різних галузей знання. Вміщували повчальні слова Іоанна Златоустого, Григорія Двоєслова (Діалектика), Василія Великого, статті з логіки, риторики, астрономії, географії, мінералогії, твір Георгія Хіробоскського. «І.» 1073 р. містить відомості з богослів’я, філософії, історії, медицини, біології, географії та багатьох інших галузей знань. «І.» 1076 р., на думку дослідників, був задуманий як підручник для княжих дітей. Він складався з таких частин: три «повчання» батьків дітям («Слово одного батька до свого сина», «Повчання дітям» Ксенофонта та «Святої Теодори»); «Атанасієві відповіді», у яких пояснюються складні місця Святого Письма; оповідання про «Милостивого Созомена», а також різні сентенції, прислів'я, згруповані за темами.
Ізмарагд (гр. — смарагд, дорогоцінний камінь) — літературний збірник творів релігійно-дидактичного змісту, що був складений у Київській Русі у ХІІІ–ХІV ст. Призначався для домашнього та келійного (індивідуального) читання. Значну його частину складали твори на теми християнської моралі. Відомо три редакції І., до яких були включені «слова» і «повчання», що стосувалися норм церковного та морально-побутового життя (про необхідність милостині, дотримування постів, нагадування про Страшний суд і майбутній «кінець світу» тощо). Серед авторів – Іоанн Златоуст, Василій Великий, Григорій Богослов, Кирило Туровський та ін.
Ікона — перероблене грецьке слово «ейкен», що означає зображення, образ, наслідування. Веде свій початок від еллінського портретного живопису. І. — це «книга для неграмотних», вона розглядається церквою не як тотожне божеству, а як символ, таємно з ним пов'язаний, а тому такий, що дає духовне прилучення до «оригіналу», тобто проникнення у світ надзвичайного через предмет реального світу.
Батьківщина ікони — Візантія, але більшість ранніх зразків були знищені у VІІІ-ІХ ст. ст. іконоборцями. У ХІІ ст. І. стали створювати на Русі, у Грузії та інших православних країнах. І. писались на дошках, які спочатку просушувалися, склеювалися клеєм, звареним з хребтів червоної риби, і поєднувалися спеціальними дерев'яними шпонками. Зверху на дошку наклеювалося полотно — паволока, на яку накладався ґрунт — левкас. Потім по левкасу означували контур зображення, на який наносилася фарба — яєчна темпера. Завершивши роботу, іконописець покривав зображення оливою, а після цього І. освячувалася священиком. Окрім одиничних зображень Ісуса Христа, Богоматері, окремих святих, на Русі великою популярністю користувалися житійні І. У центрі такої І. зображувався святий, а по боках, на полях і клеймах малювалися основні епізоди житія святого, які «читалися» з верхнього лівого кута І. направо, а потім вниз справа наліво і по нижньому полю зліва направо.
У православних храмах І. є необхідною частиною храмового убранства, а також домашнього вжитку віруючих. Виконували три функції — обрядово-ритуальну, мистецько-декоративну і символічно-духовну.
Іконостас — глуха деревяна стіна із спеціальними нішами для ікон (тяблами), яка відділяє олтарну частину храму від приміщення для молільників.
Ікос (гр. — праведне) — жанр церковної гімнографії, більша за обсягом, ніж кондак, пісня, що розкриває зміст церковного свята, переказує євангельські або агіографічні легенди, виконується після кондака.
Іманентний (від лат. — властивий, притаманний чомусь) — внутрішньо притаманний предметам чи явищам, той, що випливає з їхньої природи, органічний.
Імператив (від лат. — владний) — 1) беззастережна вимога, веління, наказ; 2) наказовий спосіб дієслова.
Інвектива (лат. — лайлива промова, напад) — творчий прийом, що полягає у різкому викритті, сатиричному висміюванні реальних осіб, фактів суспільного життя. Є виявом крайньої неповаги, презирства чи ненависті до об'єкта сатири, нерідко використовується разом із сарказмом, іронією. Зустрічається у творах полемічної літератури, зокрема Івана Вишенського.
Інверсія (лат. — переставляння) — стилістична фігура: порушення загальноприйнятої граматичної послідовності мовлення (розміщення слів у реченні у незвичному порядку), щоб виділити, підкреслити слово чи вираз, на які у такому разі переноситься логічний наголос, надати висловлюванню експресивності, ритмічності. Опорне слово чи окрему частину фрази автор розміщує залежно від умов і обставин мислення, фоніки, ритміки, римування здебільшого на початку або в кінці речення. Напр.,
Неуважних і мужів на землі багато,
Що не хочуть чесних жон добре шанувати.
Іншого куди не кинь, то таке ледащо, -
Чесну жінку день у день він кара нізащо.
(Климентій Зіновіїв. Про чоловіків упертих і нерозважливих...)
Індекси (лат. — покажчик, перелік, список) — списки рекомендованих і заборонених церквою книг, читання яких каралося відлученням від церкви. Найдавніший на Русі І. був вміщений у Ізборнику Святослава (1073) — нараховував 25 заборонених книг. Перший європейський І. був оприлюднений у 1526 р. в Англії.
Інкунабули (лат. — колиска, роки дитинства, початок) — перші книги, друковані набірними літерами у найдавніший період історії друкарства у Європі – від 1440 по 1500 р. включно. Більшість І. релігійного змісту й надруковані латинською мовою. З 70-х рр. ХV ст. з'являються видання світського характеру німецькою, французькою, англійською та іншими мовами. Старослов'янською мовою І. друкувалися глаголицею («Мисал» (1483)) і кирилицею (друкарі Ш.Фіоль (1491) і Макарій (1494-1495)).
Зовнішньо І. нагадують рукописні книги: шрифт готичний, текст без абзаців, тираж найчастіші всього 100-300 примірників.
Інтелект (від лат – розуміння, пізнання) – розум, здатність до мислення.
Інтелектуал (від лат – розуміння, пізнання) – людина розумової, переважно наукової праці.
Інтелектуалізація (від лат – розуміння, пізнання) творчості – збільшення питомої ваги розумових функцій у творчому процесі, у творенні художніх текстів.
Інтермедія (від лат. — проміжний, середній) чи інтерлюдія (від лат. — міжгра) — невеликі розважальні драматичні сценки, що виконувалися у перервах між діями шкільної драми і мали на меті дати відпочинок і розвагу глядачеві, стомленому серйозною дією, яка розігрувалася в основній п'єсі. За змістом могли не мати безпосереднього зв'язку з розвитком основного сюжету. Виникли у ХV ст. у вигляді побутових сценок у Європі. Розповсюдження набули у ХVІ-ХVІІ ст.
В Україні у ХVІІ-ХVІІІ ст. роль І. у драматичному репертуарі була дуже важливою. У них показувалося життя різних верств тогочасного суспільства, висміювалися як соціальні, так і індивідуальні людські вади. Для І. часто бралися мотиви народних казок і анекдотів, широко використовувалися світові мандрівні сюжети. На думку І.Франка, у І. виявлялися реалістичні тенденції: зміст і колорит брався з навколишньої дійсності, навколишнього народного життя, відображалися не тільки його смішні сторони, але іноді й глибоко серйозні (соціальні, політичні), творилися персонажі, які втілювали певні типові риси соціальної дійсності того часу, писалися мовою, близькою до народної. Збереглося понад 50 І., зокрема до драм Якуба Гаватовича, Митрофана Довгалевського, Георгія Кониського. Пізніше традиції інтермедійного жанру використали у водевілі Іван Котляревський («Москаль-чарівник»), Григорій Квітка-Основ'яненко («Бой-баба») та інші письменники.
Інтерполяція (від лат. — зміна, спотворення, фальшування, вставка) — внесення в авторський текст слів і фраз, що не належать автору. До І. часто вдавалися переписувачі рукописних літописних, житійних та ін. творів, вводячи у первісний текст слова, фрази і навіть цілі епізоди, які, на їх думку, мали роз'яснити текст, висловити згоду чи незгоду читача з авторським висловлюванням тощо. Також до І. вдавалися з метою модернізувати давній текст або розширити його.
Інтерпретація (лат. — пояснення) — тлумачення, роз'яснення художнього твору.
Інтертекстуальність (фр. — міжтекстовість) — поняття, що характеризує міжтекстові співвідношення літературних творів. Полягає у відтворенні у літературному тексті конкретних літературних явищ інших творів через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання тощо. Також виявляється у явному наслідуванні чужих стильових ознак і норм, тобто у різновидах стилізації.
Інтимна (від лат. — найглибший, потаємний) лірика — ліричні твори, у яких панівним мотивом є любовна пристрасть ліричного героя або автора.
Інтонація (лат. — голосно вимовляю) — один з основних чинників змістової й емоційної виразності та структурної організації вірша. Під інтонаційною організацією вірша розуміють упорядкованість синтаксичної системи віршової мови й пов'язаних з нею елементів інтонації, найсуттєвішими з яких є мелодика (підвищення та зниження голосу) й пауза.
Іоанн (Іван) Богослов — за церковним переказом — улюблений учень Ісуса Христа, який посідає центральне місце серед дванадцяти апостолів. Його вважають автором четвертого канонічного Євангелія, трьох послань і Апокаліпсису. Для християнської церкви І. Б. — прототип аскета-прозорливця.
Іпатіївський (Іпатський) літопис (список) — найдавніше південноруське літописне зведення, укладене в Україні в кінці ХІV – на початку ХV ст. Назву дістав від Іпатіївського монастиря (Кострома), у якому він зберігався і де його на початку ХІХ ст. виявив російський історик М. Карамзін. В І. л. викладено історію Русі від найдавніших часів до кінця ХІІІ ст. Поділяється фахівцями на три частини: 1) «Повість врем'яних літ», доведена до 1110 р. із згадкою про «чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського», тобто про Нестора; 2) «Київський літопис» (1118-1199), де викладені події південної Київської Русі; 3) «Галицько-Волинський літопис» (від початку ХІІІ ст. по 1291 р.). Нині зберігається у Санкт-Петербурзі, у бібліотеці Академії наук Росії.
Ірраціональний – той, що не осягається і не може бути пізнаний розумом.
Іронія (гр. — лукавство, удавання, глузування) — художній засіб, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення, коли слово чи вислів у контексті мовлення набуває значення, протилежного буквальному змісту або такого, що заперечує його, ставить під сумнів. Насмішка, замаскована зовнішньою благопристойною формою, є дієвим засобом гумору й сатири. Провідною ознакою І. є її подвійний зміст, що полягає в запереченні того, що спочатку нібито стверджувалося. Чим істотніша суперечність між цими твердженнями, тим сильніша іронічність думки, тим яскравіший комічний ефект. І. може виражати широку гаму сміху: сміх фамільярно-доброзичливий, лукавий, зневажливий, глузливий тощо. Вживається у епіграмах, байках, фейлетонах тощо.
Ісайя, Ісаія, Ісая (від д.-євр. — спасіння Господнє) — перший з великих пророків Старого Завіту, автор однієї з пророчих книг, що складається з 66 розділів. Викривав нечестиву поведінку правлячих кіл Ізраїлю, погрожував їм карою Яхве, провіщав прихід Месії, який створить Рай на землі для тих, хто шанує Бога.
Ісихазм (від гр. — спокій, німотність, відреченість) — містичне вчення, що виникло у Візантії в ІV-VІІ ст. У широкому сенсі — етико-аскетичне вчення про шлях до єдності людини з Богом через очищення серця сльозами і самозосередженість свідомості. Теорія І. особливо розвинулася у ХІV ст. За І., енергії, які виходять від божества, можуть сприйматися органами чуття. Тому доведення себе до екстатичного стану через повне відсторонення від життя, мовчання, нерухомість дозволить людині вступити у спілкування з Богом, здобути душевне спасіння. Особливого значення надавалося практичному втіленню принципів І. — мовчальництву, подвижництву, чернецтву. Активним прихильником І. був Іван Вишенський. В Україні поширений з ІІ половини ХІV ст. Центром стала Києво-Печерська лавра.
Історіософія, філософія історії – розділ філософії, що займається проблемами сенсу історії, її закономірностями, основними напрямками розвитку людства та історичним пізнанням.
«Історія Іудейської війни» Йосипа Флавія — книга відомого єврейського історика Йосипа Флавія (75-79 рр. н. е.). Йосип був учасником антиримського повстання в Іудеї, потім перейшов на бік Риму і отримав право носити фамільне ім'я імператорів Флавіїв. «І. І. в.» складається з семи книг, у яких викладається історія Іудеї від 175 р. до н. е. (час захоплення Єрусалима Антіохом) до 72 р. н. е. Основна увага зосереджена на повстанні в Іудеї проти римського володарювання у 67-73 рр. н. е. Оповідь сповнена драматизмом, яскравими описами батальних сцен, картинами облоги Іопати та Єрусалима. Переклад на Русі здійснений у ХІ-ХІІ ст. Було збережено не тільки художню вартісність оригіналу, але й вдало використано багато нових стилістичних прийомів. Руський перекладач зробив свої вставки у текст (наприклад, про Ісуса Христа, Іоанна Хрестителя, Ірода Великого), замінив об'єктивну манеру мовлення діалогічною тощо.
Історія літератури — літературознавча дисципліна, яка вивчає історію літературного життя певного народу в хронологічному порядку, враховує вплив обставин суспільного життя на характер художнього відображення дійсності, а також різного роду взаємовпливи. Описує динаміку літературно-мистецького життя, літературних напрямів і течій, виявляє значення творчості письменників, їх окремих творів для читачів епохи, в яку ці твори постали, і для наступних поколінь.
Історія твору – історія виникнення твору: виникнення творчого задуму, час та обставини його зародження і написання, можливі прототипи, стимули і труднощі на творчому шляху, можлива трансформація первісного задуму, історія публікації, побутування, редагування.
Історизація — показ подій або персонажів літературного твору у соціальній перспективі, тобто в історичному контексті певної епохи.
Історизм (гр. — дослідницький, науковий) літератури — властивість літературних творів у живих картинах, конкретних людських долях передавати образ певної історичної епохи. У більш вузькому значенні І. твору чи творчості пов'язаний з тим, наскільки точно і тонко письменник розуміє і зображає суть історичних подій.
Історичні книги Старого Завіту — група книг Старого Завіту: Ісуса Навина (Єгошуа), Суддів, Рут, чотири Книги Царств та дві книги Хронік (Параліпоменон), Ездри, Неемії, Естер. У них подається дійсна історія Ізраїлю — від появи ізраїльських племен у Ханаані до завоювання їх римлянами. Частина книг має універсальний характер: викладають історію всього народу, всієї країни (Ісуса Навина (Єгошуа), Суддів, чотири Книги Царств та дві книги Хронік (Параліпоменон), Ездри, Неемії), частина (Рут, Естер) — подають окремі епізоди з історії Ізраїлю.
Історичні пісні — жанр української народної музично-поетичної творчості; епічні й ліро-епічні пісні, у яких відбито картини історичної дійсності, зафіксовані в історичних джерелах, важливі події, діяльність історичних осіб. Найдавніші І. п. належать до ХІV-ХVІ ст. Тематично вони присвячені боротьбі проти турецько-татарської агресії («Пісня про Байду»), драматичній долі козацтва (головні персонажі — Максим Кривоніс, Іван Богун, Іван Сулима та ін.), борцям за народну волю (Максим Залізняк, Іван Гонта, Устим Кармелюк та ін.). Уперше зібрані і видані у ХІХ ст. М.Максимовичем (Українські народні пісні. — М., 1834).
Історія Русів - найвизначніша пам'ятка української історико-політичної думки кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст., своєрідний трактат про історичний розвиток України від давнини до другої половини ХVІІІ ст. Вперше «І. Р.» у 1846 р. опублікував у Москві Осип Бодянський. Автор «І. Р.» - невідомий, хоча авторство приписувалося багатьом особам (Г.Кониський, Г.Полетика, О.Безбородько, М.Рєпнін та ін.). Подається картина історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р., головна увага приділена козацтву, національно-визвольній війні під проводом Б.Хмельницького 1648-1657 рр., Гетьманщині. Основна ідея твору – обстоювання права кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток. Також автор обстоює думку про те, що українська національна історія починається з часів Київської Русі, яка, у свою чергу, трактується як державне утворення саме українського народу. «І. Р.» справила значний вплив на формування історіософських поглядів та творчість Євгена Гребінки («Нежинский полковник Золотаренко»), Тараса Шевченка («Тарасова ніч», «Іржавець», «Великий льох», «Никита Гайдай», «Близнецы»), Пантелеймона Куліша («Чорна рада»), Миколи Костомарова («Переяславська ніч»), Марка Вовчка («Маруся») та інших.
Ісус (від д.-євр. — спаситель) Христос (гр., від д.-євр. — месія, помазаник) — у християнстві — Боголюдина, Син Божий, Спаситель, який відкрив людям шлях до спасіння, засновник християнства. Ім'я «Христос» пов'язує Його з усіма старозавітними пророцтвами про майбутнього Пророка (Втор. 18:15-19), Священика (Пс. 109; 4), Царя (ІІ Цар. 7:7-10) і обстоює царську і священицьку функцію його носія, утверджує Ісуса як священика і Царя, пророкованого Старим Завітом. Єдиної точки зору на історичність прототипу І. Х. не існує. Відповідно до християнської традиції, І.Х. є Боголюдиною, що поєднує в собі божественне і людське начала. Друга іпостась Трійці — Бог-Син.
Ісус Навин (Єгошуа) – за Старим Завітом – помічник і наступник Мойсея, полководець, який завоював Ханаан для ізраїльських племен. Об'єднавши ізраїльський народ, уклав урочисту угоду, за якою Ізраїль зобов'язувався служити Ягве, а не будь-якому іншому богові, і підкорятися Законові. Головний персонаж Книги Ісуса Навина — складової частини Старого Завіту.
Іудаїзм (від д.-євр. Іуда — нехай Бог буде прославлений) — монотеїстична релігія, віросповідання приверженців талмудистської іудейської традиції. Склався на рубежі ІІ-І тис до н. е. Історичні корені цієї релігії слід шукати у пророцькому служінні Мойсея і в ученнях старозавітних пророків. Характерним для І. є віра в єдиного Бога Ягве і Месію (Спасителя), в богообраність єврейського народу. Історія зародження і формування І. описана у Старому Завіті і стала канонічною для християнства. Пришестя Ісуса як Христа чи Месії сприймалося першими християнами як виконання пророцтв Старого Завіту.
Іудеї (від д.-євр. Іуда — нехай Бог буде прославлений) — послідовники іудаїзму.
