Езоп - грецький байкар, який жив у VІ ст до н. е., автор відомих «Байок Езопа» - збірки прозових байок, героями яких були тварини. Вважається, що Е. належить близько 400 байок. Сюжети з цієї збірки були дуже популярними у європейських літературах і зустрічаються як запозичення у творчих доробках Григорія Сковороди, Євгена Гребінки, Леоніда Глібова, Івана Франка та ін.
Езопівська мова (від імені д.-гр. байкаря Езопа) — спосіб замасковано виражати думку за допомогою натяків, недомовок, алегорій тощо з метою уникнення цензурних заборон або для того, щоб приховати справжній зміст.
Екзальтація (лат. — дуже високий) — короткочасний період вкрай перебільшеного захоплення, надзвичайного збудження (хворобливої жвавості).
Екзальтованість (лат. — дуже високий) — схильність до екзальтації.
Екклезіаста (Проповідника), книга — книга Старого Завіту, що входить до групи морально-поетичних або сапієнціальних книг. Автором вважається цар Соломон. У 12 розділах, які не пов'язані між собою логікою викладу, порушуються проблеми щастя та сенсу людського життя. Основна думка книги: все у світі марнота (суєта), а істинне щастя людини – у доброчинності і спокої душі. Книга має відверто песимістичне забарвлення. У іудеїв читається у час святкування Кучок.
Еклектика, еклектизм (гр. — той, що вибирає) літературний — механічне поєднання у літературному творі різнорідних, органічно несумісних стильових елементів; суб'єктивне, здійснюване на власний розсуд і смак змішування суперечливих принципів, ідей, теорій, оцінок, стилів. У переносному значенні — відсутність оригінальності та самостійності у мисленні, творчості, практиці.
Еклога (гр. — вибірка, витяги) — різновид буколічної поезії; ліричний твір, побудований у вигляді діалогу, побутова сценка з життя простих людей. Напр., «Еклога» Григорій Чуя, Русина із Самбора.
Екскурс (лат. — відхилення, відступ) — у літературному творі — відхилення від основної сюжетної лінії задля з'ясування додаткових питань. Розрізняють часовий Е. (заглиблення у минуле чи майбутнє) та просторовий Е. (перенесення в іншу місцевість, країну тощо). Реалізується через введення у художній текст додаткових епізодів, вставних новел, нових персонажів, авторських ретроспекцій. Обидва види Е. – і часовий, і просторовий – виразно представлені у «Слові про Ігорів похід».
Експансія (від лат. — розширення, поширення) — збільшення зони впливу або панування у різних сферах (територія, економіка, політика, культура), захоплення чужих територій, джерел сировини та ринків збуту.
Експансія (від лат. — розширення, поширення) духовна — культурологічне явище міжнародних взаємин, процес реалізації природного прагнення кожного народу заявити про себе, ознайомити з собою, розповісти про себе, поширити здобутки своєї культури по світу.
Експозиція (лат. — пояснення) — один з елементів сюжету твору. В Е. викладаються обставини, представляються персонажі, повідомляється їх соціальний статус, характеризуються взаємини. Місце і характер Е., як і всіх інших елементів сюжету, визначається художніми завданнями, які ставить перед собою письменник у конкретному творі.
Експресія (з лат. — чітко вимовляю) — виразність, підкреслене виявлення почуттів, переживань. Досягається за допомогою різноманітних художніх засобів: тропів, стилістичних фігур, звукових повторів тощо.
Елегійний (гр. — журлива пісня, скарга) — властивий елегії, сумний, мрійливий.
Елегійний (гр. — журлива пісня, скарга) дистих — поширена в античній поезії строфа: двовірш, у якому перший рядок – гекзаметр, а другий – пентаметр. Кожна така строфа виражала закінчену думку. Використовувався у елегіях, епіграмах, епітафіях, різних афористичних висловах. У новій літературі розширив жанрові рамки, але втратив колишню строфічну замкненість.
Елегія (гр. — журлива пісня, скарга) — одна з жанрових форм лірики. Сформувалася у Давній Греції у VІІ ст. до н. е. як поезія, написана незалежно від змісту елегійними дистихами (творчість Тіртея, Каллімака). Первісно теми Е. різноманітні: патріотизм, ідеали громадянської та військової доблесті, радість і горе кохання. Пізніше в античній ліриці коло тем Е. звужується (Овідій Назон). Переважають мотиви особистих переживань: самотність, туга, розчарування, біль, страждання, загалом — мотив жалю і смутку за чимось назавжди втраченим (проминула молодість, кохання тощо). Прикладами є анонімні вірші-пісні «Прощай, світе!», «Не можу знати» з «Пряшівського збірника» (серед. ХVІІІ ст), «Елегія» Феофана Прокоповича.
Еліта (від фр. — краще, добірне, вибране) національна — найбільш підготовлена і згуртована меншість суспільства, його провідна верства, яка усвідомлює цілі, що стоять перед народом (нацією) і скеровує зусилля національної спільноти на їх досягнення. Визнання такої групи осіб суспільство здійснює через публічну довіру до їхніх ідеологічних засад, моральних принципів, суспільних вчинків. Пріоритетом для Е. н. є національна ідея як фундаментальна основа розбудови й утворення національної держави.
Елітарна (фр. — краще, добірне, вибране) література — літературна творчість, розрахована на витончене естетичне сприйняття, зрозуміла невеликій групі людей, які мають високий інтелектуальний рівень, відповідні духовні запити, особливу художню сприйнятливість. Зразки такої літератури культивувало високе (аристократичне) українське бароко.
Емблема (гр. — вставка) — різновид інакомовної художньої образності, у якому за принципом суміжності певне абстрактне явище відображається у конкретному предметному образі. Наприклад, ліра – емблема творчості, вінок – емблема слави тощо.
Енциклопедія (від гр. — коло знань) — наукове або науково-популярне довідкове видання, що містить найістотнішу інформацію з усіх або окремих галузей знань і практичної діяльності.
Епігон (від гр. - народжений після) – 1) наймолодша дитина в сім'ї; 2) зневажливе визначення представника мистецтва, який здатен лише на механічне, не позначене власними здібностями і талантом наслідування чужої творчості. Така діяльність «митця» називається епігонство.
Епіграма (гр. — напис) — короткий ліричний вірш довільного змісту (посвятні надписи, епітафії, повчання, описи, любовні, застольні, сатиричні вірші). У Стародавній Греції Е. називали віршовані написи на стінах храмів і пам'ятниках, у яких прославляли богів і героїв. У європейській літературі Е. — короткий, часто на 2-4 рядки вірш, присвячений якійсь особі чи події, інколи сатиричного характеру, а також повчальне висловлювання, побажання, осудження тощо. Прикладом є Е. Івана Величковського «Тому, хто пише вірші»:
Труду писання не зможе пізнати
Той, хто не знає, як треба писати.
Думає, легке і просте це діло:
Пишуть три пальці, а все болить тіло.
Епіграф (від гр. — напис) — цитата, вислів, прислів'я, вміщене автором перед текстом художнього (публіцистичного, наукового) твору чи його частини. Вперше використання Е. зафіксоване на початку ХV ст. у «Хроніках» Фруассара та «Максимах» Ларошфуко. Широке поширення отримує з кінця ХVІІІ ст. Е. пояснює основну колізію, тему, ідею чи настрій твору, викликаючи у читача асоціації між змістом цього твору і твору, цитованого в Е., виражає ставлення автора до зображуваного, створює певну настроєвість. У творах української давньої літератури як Е. здебільшого використовували уривки з Біблії або творів отців церкви.
Епістола (від гр. — послання, лист) — послання, лист.
Епістолярій (від гр. — послання, лист) — опубліковані листи видатних громадських і політичних діячів, учених, митців, зокрема письменників.
Епітафія (гр. — надгробний) — 1) надгробний напис, переважно у віршовій формі; 2) літературний твір, написаний у зв'язку зі смертю чи втратою когось, переважно панегіричного змісту. Самостійним жанром Е. стала в епоху класицизму. В давній українській літературі до жанру Е. зверталися Лазар Баранович, Варлаам Ясинський, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода; 3) промова, виголошена на похороні.
Епітет (від гр. — додаток) — один з найуживаніших тропів, художнє означення, що виділяє у зображуваному (явищі, істоті тощо) характерну рису чи ознаку, визначальну якість, індивідуалізує предмет, поняття, дію, передає та формує до них певне ставлення. Виражається здебільшого прикметником (страшний Марс), хоча в ролі Е. може бути іменник (Січ-мати), прислівник (жив звитяжно).
Епіфора (від гр. епі – після + форос – той, що несе) – однакове закінчення (єдинокінцівка); стилістична фігура, антитетична анафорі, яка виконує подібні функції, але в кінці речень, строф, частин фраз тощо.
Епічний стиль – стиль давньої української літератури, домінував у пам'ятках Раннього Середньовіччя. Визначається прагненням описати реальні історичні події мовою міфів, вводячи їх в історичну пам'ять народу. Оцінки подій даються з позицій традиційної народної моралі. Академік Д.Лихачов виділяв такі ознаки Е. с.: монотематичність; авторська суб'єктивність стосовно предмета зображуваного; загостреність сюжету; безіменність героїв; використання коротких жвавих діалогів; при загальному лаконізмі – докланий опис якоїсь значущої для сюжету деталі.
Літературних пам'яток, де панівним стилем був би епічний, не збереглося. Вплив Е. с. помітний у тих частинах «Повісті врем'яних літ» і «Галицько-Волинському літопису», які складені на фольклорній основі.
Епос (від гр. — слово, розповідь, мова) — один із трьох літературних родів, у творах якого основним способом зображення подій, явищ, людей тощо є розповідь та опис. Автор виступає у ролі стороннього спостерігача, що дозволяє широко змальовувати дійсність у часі й просторі, глибоко розкривати внутрішній світ персонажів. Характерні ознаки Е.: сюжетність; відтворення подій переважно у минулому часі; зображення людини через її вчинки, поведінку, особливості мовлення, пряму чи опосередковану характеристику; описи; менш активне, ніж у ліриці, використання тропіки та фігур; переважно прозова форма.
Естер, книга — одна із 12-ти історичних книг Старого Завіту. Складається з 10 розділів. Розповідає про красуню єврейку Естер, дружину перського царя Артаксеркса, що врятувала євреїв від змови, яку підготував проти них царський фаворит Аман. Події минулого зображено на документальній основі, а їх головними персонажами виступають справжні історичні особи, що дозволяє вважати цю книгу історичним романом. Насичена точними і правдивими побутовими та етнографічними подробицями, що було доведено пізнішими археологічними розкопками. Книга, власне, пояснює походження єврейського свята Пурим, встановленого на честь звільнення євреїв з полону.
Естетика (від гр. — чуттєво сприйнятий) — 1) філософська наука, що вивчає суть і форми прекрасного у художній творчості, природі, житті; 2) краса, художність чого-небудь; 3) система поглядів на мистецтво.
Естетичне (від гр. — чуттєво сприйнятий) почуття — психічна здатність людини сприймати предмети і явища об'єктивного світу з погляду їх краси.
Естетичний (від гр. — чуттєво сприйнятий) ідеал — високі зразки прекрасного у житті, поведінці людей, у праці, взаєминах, суспільних відносинах, особлива досконалість у мистецтві, які викликають естетичне почуття радості, задоволення й бажання наслідувати їх.
Есхатологічні (гр. — останній, кінцевий) апокрифи — не визнані офіційною церквою твори, написані під впливом релігійного вчення про кінець світу і потойбічне життя людини («Ходіння Богородиці по муках», «Слово Мефодія Патарського», «Одкровення Іоанну Богослову на горі Фаворській», «Апокаліпсис Петра»).
Есхатологія (гр. — останній, вчення) — релігійне вчення про конечну долю світу і людини, що базується на загальнохристиянському вченні про Друге пришестя Ісуса Христа, Страшний суд, кінець світу.
Етикет (фр. — ярлик, етикетка) — сукупність правил поводження, що регулюють зовнішні вияви людських взаємин (ставлення до навколишнього, форми звертання і привітання, поведінка у громадських місцях, манери та одяг).
Етикет (фр. — ярлик, етикетка) літературний — одна з особливостей середньовічної літератури, яка виражає її нормативно-ідеальне начало. Передбачає зображення певних явищ у традиційних, стійких, обрядових, канонічних формах. За визначенням Д.Лихачова, Е. л. складається: із уявлень про те, як має здійснюватися хід подій – етикет світобудови, як має себе поводити персонаж відповідно до свого соціального статусу – етикет поведінки і як письменник має це описувати – етикет словесний.
