Давня українська література — література, що за структурою належить до типу літератур середньовічних, охоплює літературні явища, які формувалися в Україні протягом ХІ - ХVІІІ ст. До комплексу давньоукраїнських текстів відносять не лише власне літературні твори, але і твори історичні (літописи, літописні повісті), описи мандрівок (ходіння), повчання, послання, окремі тексти ділового характеру. У всіх цих творах є елементи художньої творчості та емоційного відображення життя.
При вивченні Д. у. л. виникає ряд проблем, викликаних об'єктивними обставинами її функціонування. Так, оскільки вона є віддаленою від сучасності десятками століть, треба зважати на зміни у мові, способі життя та світогляді українців. Йдеться про відмінність культур та цивілізацій, яка, у свою чергу, породжує різницю смислів. Також серйозною проблемою, яка не дозволяє у повному обсязі осягнути давній літературний процес, є мала кількість джерел: чим давніший період, тим менше джерел; вони мають неповний і уривчастий характер; частина дійшла з пізнішими змінами, у копіях пізніших часів (зокрема, літописання Київської Русі). Відповідно вченим доводиться вдаватися до припущень у потрактування окремих питань і явищ давнього письменства, зокрема авторства, датування та національної приналежності пам'яток. Головними ознаками Д. У. Л. є: релігійність, секуляризація, полінгвістичність, переважно рукописна форма побутування, відкритість літературного процесу, анонімність (імперсональність), історизм, жанровий та стильовий синкретизм, риторичність.
Даниїл (д.-євр. — Божий суд) — четвертий з великих пророків Старого Завіту, історія якого докладно подається у книзі його імені. Вона складається з 14 розділів і має апокаліптичний характер. Головний герой — юнак Даниїл, що розгадував сни і марення царів, але мав і власні. У найважчих випробуваннях він залишався вірним вірі батьків. Його приклад мав надихати переслідуваних за віру іудеїв на те, щоб вони витримали всі випробування. Основна мета книги — розкрити зміст того, що відбувалося за часів Антіоха Єпіфана, сповістити близькість звільнення від страждань і цим надихнути євреїв на боротьбу за свою національність.
Датування — встановлення дати якогось факту, події. У літературі — встановлення часу написання твору на основі різних ознак, співставлень, історико-архівних довідок тощо. Д. може бути абсолютним (календарним) і відносним. Якщо точну дату встановити не вдається, визначаються крайні хронологічні межі. Джерелом Д. є конкретна дата, вказана автором, або опосередковані докази, встановлені у процесі дослідницької роботи, як-то: зміст, стиль, орфографія, оформлення, а також матеріал книги, характер почерку, друку, водяні знаки на папері тощо.
Дванадесяті свята — 12 найбільш значимих православних свят, встановлені у пам'ять про найважливіші події земного життя Ісуса Христа та Богоматері; серед них виділяють т. зв. неперехідні (з фіксованими датами святкування): Різдво Христове (7.01), Хрещення Господнє (19.01), Стрітення Господнє (15.02), Благовіщення Пресвятої Богородиці (7.04), Преображення Господнє (19.08), Успіння Пресвятої Богородиці (28.08), Різдво Пресвятої Богородиці (21.09), Воздвиження Чесного Хреста Господнього (27.09), Уведення до храму Пресвятої Діви Марії (4.12), - та перехідні, дата святкування яких пов'язана із святкуванням Великодня (відповідно ще називаються пасхальними): Вхід Господній до Єрусалима (за тиждень до Великодня), Вознесіння Господнє (40-й день після Великодня), Зішестя Святого Духа на Апостолів (50-й день після Великодня).
«Девгенієве діяння» — перекладна давньоруська воїнська повість, в основі якої — візантійська епічна поема Х ст. про подвиги й любовіні пригоди богатиря Дігеніса Акрита. Акритами називали воїнів, що оберігали кордони Візантії від нападів сусідніх племен. У ній сполучені традиції усної народної поезії, казкові мотиви і елементи книжної словесності. Збереглися пізні переробки у списках ХІV-ХVІ ст.
Деісус (гр. — моління) — композиція із трьох ікон, що зображають Христа (посередині) як Царя Слави і звернених до Нього у молитовних позах Богоматері (зліва) та Іоанна Хрестителя (Предтечі) (справа), який розміщується у третьому ярусі іконостаса над іконою «Таємна вечеря».
Декалог (гр. — десятислів'я) — «десять слів» або «десять заповідей», що їх Бог дав євреям у пустелі через Мойсея. Вони є релігійно-етичними принципами, що складають основу іудаїзму і християнства. Містяться у П'ятикнижжі Мойсеєвому, сформувавшись у ІХ-VІІ ст. до н. е. Текст було викарбувано на кам'яних табличках, званих «Скрижалями Закону». Зміст Д.: «Я — Господь, Бог твій, що вивів тебе із землі Єгипетської, з дому неволі. Нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене. Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира… Не прикликатимеш імені Господа, Бога твого, марно… Шість днів працюватимеш і робитимеш всяке діло твоє, день же сьомий — відпочинок на честь Господа… Шануй батька й матір твою… Не вбиватимеш. Не чужоложитимеш. Не крастимеш. Не свідчитимеш ложно на ближнього твого. Не пожадаєш жінки ближнього твого» (Вих., 20, 2-17). Ці заповіді можна розділити на дві групи. Перші чотири фіксують віроучительно-обрядові настанови давньоєврейської релігії: вимога строгого єдинобожжя, заборона поклоніння іншим богам, згадування імені божого даремно і вимога дотримання суботи. Останні шість заповідей мають безпосереднє відношення до моральності. Це вимоги шанувати своїх батьків, заборони вбивати, чинити перелюб, красти, лжесвідчити, жадати чужого.
Заповіді старозавітного Д. мають заборонний характер, називаючи лише те, що людина не повинна робити. Позитивний моральний ідеал був сформульований у рамках Нового Завіту у знаменитій Нагорній проповіді. У першій її частині містяться вимоги, які Господь пред'являє до людей (убогі духом; ті, що плачуть; смиренні; ті, що прагнуть правди; милостиві; миротворці і вигнані за правду), за їх дотримання обіцяна нагорода на тому світі. У другій частині Нагорної проповіді викладені основні вимоги християнської моралі на противагу старозавітним нормам (не протився злому, люби ворогів своїх, не клянись, не суди, не розлучайся, не турбуйся про день завтрашній, шукай Царство Небесне).
Декламація (лат. — вправа у красномовстві) — 1) мистецтво виразного виголошення тексту актором; 2) віршований твір кінця XVI – початку XVII ст., що передував розвиткові шкільної драми. Д. призначалися для виконання у школах під час Великодніх і Різдвяних свят або з нагоди важливих історичних подій. В Д. розроблялися теми педагогічного та побутового змісту. Для виконання не потребували сцени, декорацій та особливої режисерської підготовки. Найранішими відомими Д. є «Просфонима» (1581) та «Вірші на жалосний погреб зацного лицаря… Петра Конашевича Сагайдачного» (1622) Касіяна Саковича.
Денаціоналізація (фр.) — 1) втрата етнічною спільністю частини або всіх своїх специфічних рис, що призводить до розпаду системних зв'язків усередині неї; 2) цілеспрямована політика панівної нації, що має на меті змусити підлеглі народи зректися своєї самобутності.
Державна релігія — релігійна ідеологія і діяльність, затверджена державою як обов'язкова або найбільш бажана для громадян норма публічного релігійного життя.
Державна церква — церква, наділена у певній державі особливим, привілейованим статусом.
Десятинна церква Богородиці у Києві — закладена за Володимира Великого у 989 р. церква Успіння Богородиці. Це перша відома на сьогодні кам'яна церква, побудована на Русі в пам'ять про прийняття християнства. Свою назву (Десятинна) отримала тому, що князь виділив на її побудову та утримання десяту частину своїх прибутків. Перед нею стояла вивезена з Корсуня квадрига коней, що вказує на ставлення київських князів до візантійської культури і на бажання підкреслити силу і могутність Великого Київського князівства. Археологічні розкопки свідчать, що це був великий хрестово-купольний храм, розділений трьома парами стовпів на три нефа, кожен з яких закінчувався напівкруглою апсидою. Д. ц. оздоблювали мозаїки, фрески, різьблені мармурові та шиферні плити. Ікони, хрести і церковний посуд було привезено з Корсуня. Окрім головного престолу, мала ще два приділи – святих Володимира та Миколая. У Д. ц. містилася княжа усипальниця, де поховано Володимира Великого та його дружину – візантійську царівну Анну. Сюди ж з Вишгорода було перенесено прах княгині Ольги. У часи феодальної роздробленості Д. ц. страждала від княжих усобиць: у 1169 р. її пограбувало війско Андрія Боголюбського, а в 1203 р. – Рюрика Ростиславича. У 1240 р. орди хана Батия, захопивши Київ, зруйнували Д. ц.
Деталізація художня — бажання автора досягти вичерпної повноти зображуваного; включення у твір численних деталей, які роблять зображення максимально докладним.
Дефініція (від лат. - визначаю) – коротке наукове визначення певного поняття, явища, предмета тощо, яке розкриває суть терміна; тлумачення слова.
Дидактизм (від гр. — повчальний) — повчальність, не приховане автором виховне спрямування твору, моралістична тенденційність.
Дидактична (від гр. — повчальний) література — літературні твори, які мають на меті у художній формі викласти відомості філософського, релігійного, морального, наукового чи пізнавального змісту. До неї відносять байку, притчу, сатиру та інші види творів, що мають повчальний характер. Одна з суттєвих ознак давньої української літератури.
Дике Поле — історична назва необжитих осілим населенням причорноморських степів, що відокремлювали українські землі від Кримського ханства. Серед племен, що населяли Д. П., – скіфи, сармати, гунни, половці, поляни, хозари. Степи Д. П. були придатними для розвитку землеробства, скотарства, промислів, що спричинило їх колонізацію ще в часи Київської Русі, але цьому перешкоджали набіги степових кочівників. У ХV-ХVІ ст. тут сформувалося українське козацтво. Уряд Речі Посполитої Д. П. вважав українські землі на схід і південь від Білої Церкви і роздавав їх шляхті у приватну власність як незаселені, хоча там проживало українське населення.
Динамізм бароковий — одна з характерних ознак літератури бароко; виявляється у постійному русі форм, які покликані відтворити рухливість світу і стан душевного неспокою людини. На думку Д.Чижевського, це — «потреба руху, зміни, мандрівки, трагічного напруження та катастрофи». Важливим виявом Д. у літературі бароко є тема швидкоплинності життя, марності існування, нетривкості всього сущого на землі. Одним з найвиразніших прикладів реалізації Д. є поезії Івана Величковського «Минути» з рукописної книги «Зегар з полузегарком» (1690).
Династія (гр. — влада, панування) — володарі держави з одного роду, влада яких передається у спадок його членам.
Дитинець — центральна укріплена частина міста у Київській Русі, обнесена кам'яною або дерев'яною стіною з баштами і брамами, оточувана ровами, у ній розміщувалися князівські та боярські двори, житла військових і духовенства, храми. До Д. прилягали ремісничі та торгові квартали міста. Під час ворожого нападу у Д. ховалися жінки з дітьми, звідки й виникла назва. Київський Д. («місто Володимира») був розташований на Старокиївськиій горі, Чернігівський – на пагорбі над Десною, Львівський – на Замковій горі.
Дискурс (лат. — міркування) — сукупність висловлювань стосовно певної проблематики, що розглядаються у зв'язку з цією проблематикою, а також у зв'язках між собою.
Дистих (від гр. — два і вірш), двовірш — найпростіше і найменше формою об'єднання віршових рядків, дворядкова строфа із суміжним (парним) римуванням, написана будь-яким віршовим розміром. Напр.,
Дай, Боже, згоди святої Вкраїні,
Хай Україна у січі не гине! (Лазар Баранович)
У Д. викладається думка, що виражена реченням середньої довжини. Двочленність дозволяє реалізувати паралелізм, контраст, подати тезу і висновок до неї. У ренесансно-барокову добу Д. практикувався в українській поезії як обов'язкова віршова норма силабічної системи (Касіян Сакович, Софроній Почаський, Іван Величковський, Григорій Сковорода та ін.). Так, елегія Іларіона Ярошевицького «Купідон, або крилатий Амур» з рукописної книги «Аполлонів кедр» (1702) вся написана Д.
Діалог (від гр. — розмова, бесіда), діалогічна мова – 1) один із типів організації усного мовлення, який за своєю формою є розмовою двох або декількох осіб. Буває частиною словесно-художнього тексту, домінуючою у драмі. Для Д. властивими є неповні та незавершені речення, перевага сурядності над підрядністю, менша стрункість побудови речення, наявність приєднувальних конструкцій тощо; 2) існує і як самостійний публіцистичний (Й. Гердер, Г. Лессінг, Д. Дідро) чи філософський (Августин, Б. Паскаль) жанр, де авторська думка розгортається у формі суперечки двох або більше осіб. В давній українській літературі представлений зокрема у творчості Івана Вишенського («Викриття диявола-світодержця») та Григорія Сковороди («Суперечка біса з Варавою», «Діалог. Назва його – Потоп Зміїний»); 3) твори давньої української літератури, що передували шкільній драмі; різновид драми, побудованої на системі монологів (цим Д. наближається до декламації). При постановці не вимагали сценічного майданчика, декорацій та особливої акторської і режисерської підготовки. У Д. розроблялися традиційні біблійні сюжети Різдва і Воскресіння Христа, побутові та історичні теми. Мали триєдину мету: навчальну (розвиток пам'яті та уяви, повторення вивченого матеріалу), виховну і агітаційну (розповсюдження релігійних та просвітницьких ідей). Зразками Д. є «Вірші на Різдво Христове…» (1616) Памви Беринди, анонімна «Різдвяна вірша» для 27 отроків (ХVІІ ст.), «Вірші» з трагедії «Христос Пасхон» Григорія Богослова» (1630) Андрія Скульського, «Розмисл про муку Христа Спасителя нашого…» (1631) та «Вірші на радісний день Воскресіння Христа Спасителя нашого» (1636) Іоаникія Волковича, анонімний «Бенкет духовний» (ІІ пол. ХVІІ ст.) та ін.
Діаріуш, діарій (лат. — щоденний, пол. – щоденник, сімейна хроніка) — щоденні записи, зроблені однією особою про події власного чи загальнонародного життя, щоденник. Характерними рисами цих записів є їх хронологічність, а також суб'єктивність оповіді. В Україні набули поширення у ХVІІ – І пол. ХVІІІ ст., прийшовши із Польщі. Умовно поділяються на три різновиди: 1) Д. про поточну діяльність гетьманів – документальні хроніки про гетьманську адміністративно-політичну дільність (Д. генерального хорунжого М.Д.Ханенка (січень-липень 1722 р.)), 2) Д. Генеральної військової канцелярії (анонімний Д. за 1722-1723 рр., писаний у Глухові); 3) приватні або авторські Д. (Щоденник Миколи Ханенка, Щоденник Якова Марковича).
Діахронія (гр. — проникнення в часі) — історична послідовність у розвитку певного явища.
Діахронія (гр. — проникнення в часі) літератури — історична послідовність у розвитку літератури, минуле літератури, історико-літературний процес.
Діяння апостолів («Історія апостолів») — п'ята книга Нового Завіту, у якій у 28 розділах розповідається про проповідницьку діяльність апостола Петра серед іудеїв (І-а частина) та місіонерську діяльність апостола Павла серед язичників (ІІ-а частина). Відповідно, у першій частині книги головною фігурою постає Петро, у другій — Павло з його місіонерськими подорожами. Створена у 80-х рр. після Р. Хр. Авторство приписують євангелістові Луці, якого традиційно вважають супутником Павла. Лука міг використати власні спогади і свідчення первісних громад. Д. а. продовжують євангельську розповідь з моменту смерті Христа і до смерті апостола Павла. Головні ідеї книги: терпимість, примирення, співчуття приниженим, огида до багатства. Все це споріднює Д. а. з Євангелієм Луки.
«Діяння святих» (лат. «Acta sanctorum») — єдина якнайширша серія видань агіографічних текстів з коментарями, видана болландистами, членами єзуїтського ордену. 67 томів, які були випущені протягом 1643 – 1923 рр., включають життєписи святих відповідно до Священного календаря. Видання є допоміжним матеріалом для істориків, філологів і релігієзнавців.
Догмат, догма (гр. — думка, рішення, філософське вчення) — 1) поняття, вчення, яке вважається незаперечним за будь-яких умов і приймається без доказів; 2)основне положення певного віровчення, що визнається абсолютною істиною, яка має силу непохитного авторитету та не підлягає критиці. Вимога беззастережного визнання Д., сліпого прийняття їх на віру – головна вимога християнської церкви. Заперечення будь-якого Д. розцінюється церквою як єресь і піддається анафемі.
Догматизм (гр. — думка, рішення, філософське вчення) – метод мислення, за яким певне вчення або положення сприймається як вічна істина, як догма; застосовують без урахування конкретних умов життя. Характерний для середньовічних філософсько-релігійних вчень типу схоластики.
Документальність — ознака художнього твору, яка виявляється у активному залученні фактів, документів, цитуванні свідчень і джерел. Властива другій частині «Повісті врем'яних літ», де літописець для авторитетності і вірогідності описуваного включає у текст уривки з угод. Напр., у Оповіданні про Любецький з'їзд (1097).
Драма (з гр. — дія) — 1) один із трьох родів літератури, належить і літературі, і театру. Написана у діалогічній формі і призначена для показу на сцені. Для Д. властиві сюжетність, конфліктність дії і її членування на сценічні епізоди без оповідного начала. Текст орієнтований на видовищну виразність через міміку, жести, рухи і звучання. Особливе значення мають висловлювання персонажів. Провідні види Д.: трагедія, комедія, власне драма; 2) один із основних жанрів (видів) Д. як літературного роду разом з трагедією і комедією. Як і комедія, відтворює переважно особисте життя людей, але її головна мета — не висміювання звичаїв, а зображення особистості у її драматичних стосунках із суспільством. Як і трагедія, Д. тяжіє до відтворення гострих суперечностей; разом з тим її конфлікти менш напружені і можуть вирішитися позитивно, а характери не є винятковими. Як самостійний жанр сформувалася у другій половині ХVІІІ ст. у просвітителів (міщанська Д. у Франції і Німеччині).
Драматизм — велика напруженість дії твору будь-якого роду літератури, гострота конфлікту; збіг обставин у житті персонажа, коли він потрапляє у безвихідне чи надзвичайно складне становище.
Древляни (від др.-рус. — дерево) — східнослов'янське плем'я, яке у VІ-Х ст. жило в басейні річок Прип'ять, Горинь, Случ (центр племені — Іскоростень).
Другий південнослов'янський вплив — культурний вплив Сербії, Болгарії та Македонії на філософію, писемність і образотворче мистецтво східних слов'ян у кінці XIV–XV ст. (Кипріян і Григорій Цамблаки, Єпифаній, Пахомій Логофет (Серб)). У літературних творах культивує емоційно-експресивний стиль («плетіння словес»), який виявляється у насиченні тексту окличними реченнями, риторичними запитаннями, внутрішніми монологами, неологізмами, нагромадженням синонімів, епітетів, порівнянь тощо. Емоційно-експресивний стиль виявився переважно у церковній літературі – житіях, похвальних словах, проповідях.
Дружина — загін воїнів, об'єднаних навколо вождя племені, згодом — князя, короля; збройні загони у Київській Русі, які становили постійну військову силу князя, брали активну участь в управлінні державою.
Дуалізм (лат. — двоїстий, подвійний) — 1) філософське вчення про наявність і рівноцінність духу і матерії; принцип пояснення суті світу, за яким світ — це єдність двох першоначал — духу і матерії; 2) двоїстість, роздвоєність.
Дума — 1) українська народна ліро-епічна пісня історичного або соціально-побутового змісту, виконувалася речитативом під акомпанемент кобзи, бандури або ліри («Дума про козака Голоту», «Дума про Самійла Кішку», «Втеча трьох братів з Азова», «Дума про вдову та трьох її синів» та інші). Жанр сформувався у середині ХVІ ст., але своїми коренями сягає героїчного епосу часів Київської Русі. Усього відомо близько 50 сюжетів Д. у більш як 300 варіантах. Має усталену композицію — заспів (заплачка), оповідь (сповідь) і кінцівка (славослів'я). Для стилю Д. властиві символічні картини, заперечні паралелізми, ретардації, тавтологічні звороти, анафори, а також вільна ритміка та імпровізаційність. Складається із рядків різної довжини (від 4-5 до 20-30 складів), що об'єднані у окремі тиради (періоди), завершені інтонаційно і змістово. Римування вільне, часто суміжне дієслівне.
Духовна експансія (від лат. — розширення, поширення) — культурологічне явище міжнародних взаємин, процес реалізації природного прагнення кожного народу заявити про себе, ознайомити з собою, розповісти про себе, поширити здобутки своєї культури по світу.
Духовні вірші — повчальна релігійна лірика, що створювалася з кінця ХVІ ст. представниками духівництва, учнями та викладачами духовних шкіл, мандрівними дяками. Основою Д. в. були мотиви, запозичені із Святого Письма, апокрифів, житійних творів. Визначали чотири тематичні групи Д. в.: на честь Ісуса Христа, на честь Богородиці (Богородичні або Маріїнські вірші), на честь святих та вірші про марність чи швидкоплинність людського життя. Представлені у творчості Кирила Транквіліона-Ставровецького, Лазаря Барановича, Стефана Яворського та ін. Зразком Д. в. може бути уривок із поезії Дмитра Туптала «Поклоніння Пресвятій Тройці»:
Всі сили душі моєї, прийдіте, поклонимося
Богу в Тройці єдиному Отцю, і Сину, і Святому Духу!
Всі мислі серця мойого, прийдіте поклонимося
й припадем і заплачемо перед Господом, що створив нас!
Поклоняюся тобі, Пресвятая, єдиносущая, животворящая
і нерозділимая Тройце, Отче, і Сине, і Святий Духу!
