Ваганти (від лат. — мандрівні), голіярди (від прованс. — містифікатор, жартун) — мандрівні клірики, школярі та студенти у Німеччині, Англії та Північній Італії ХІ-ХІІІ ст.ст., що складали латиною пісні та вірші і тим здобували засоби до життя. Їхні твори мали переважно сатиричний або гедоністичний зміст. Об’єктом сатири були папи, духовенство, можновладці, культові церковні тексти. На противагу аскетичній моралі, у любовних, застільних та жартівливих піснях прославляли земні радощі. Переслідувалися церквою та владою.
«Варлаам та Йоасаф» - середньовічна, близька до агіографічної літератури повість про навернення до Христової віри ченцем-пустельником Варлаамом індійського царевича Йоасафа. Побудована у формі діалогів учителя та учня, відповідає життєпису духовних подвигів Будди, наголошує на неминучій перемозі християнства над язичництвом. Містить адаптовані до християнства давньоіндійські притчі про єдинорога, солов’я тощо. Відома у 140 варіаціях, написаних 30 мовами, в т.ч. вірменською, грецькою, латинською, старослов’янською (вміщено у Прологах, Четьях-Мінеях). Перекладали Димитрій Ростовський (Туптало), Лазар Баранович, Іван Франко, який написав магістерську та докторську праці про «В. та Й.», а також використав сюжет п’яти притч у зб. «Мій Ізмарагд».
Варяги (давньоісланд. — норман на службі у грецького імператора) — 1) давньоруська і візантійська назва мешканців Скандинавії, які у ІХ-ХІ ст.ст. служили дружинниками у Київській Русі; 2) назва скандинавських купців, які займалися торгівлею на шляху «з варяг у греки»; 3) перенос. — прийшлі люди, чужинці.
Васал (від лат. — слуга) — 1) у середньовіччі — феодал, котрий отримував земельні володіння від могутнішого феодала сеньйора; 2) перенос. — залежна особа або держава.
Васалітет (від лат. — слуга) — система відносин особистої залежності одних феодалів (васалів) від інших, заможніших і могутніших (сеньйорів).
Ватикан — 1) назва одного з семи горбів, на яких розташований Рим; 2) комплекс будівель, до якого входить храм св. Петра, апостольський палац з Сикстинською капелою, де з ХV ст. обираються папи; 3) Святійший Престол, Апостольська Столиця - офіційна резиденція пап з 1870 р.; 4) територія держави-міста Ватикану.
В. відомий своїм малярством і архітектурою, його найзнаменитіша споруда —базиліка Святого Петра, побудована на гробі першого Папи. Базиліка Святого Петра, проте, не є головним храмом. Головний храм — базиліка Святого Івана на пагорбі Латеранум (Латеранському пагорбі). Саме звідси Папа керував Церквою в добу Середньовіччя. Найвизначнішим твором мистецтва є фрески Сикстинської капели роботи Мікеланджело. Упродовж століть було зібрано величезну мистецьку колекцію, яка тепер експонується у Ватиканському музеї. Іншою перлиною Ватикану є його бібліотека.
«Викриття диявола-світодержця і звабна його ловитва цього, нинішнього віку» Івана Вишенського – полемічний твір Івана Вишенського, написаний або на поч. 80-х рр. ХVІ ст. (як вважає І.Франко), або не раніше 1596 р. (на думку А.Кримського). Літературна варіація легенди про прагнення сатани спокусити Христа розкошами земного світу у пустелі. Має форму діалога між «дияволом-світодержцем» та «голяком-странником». Автор ідеалізує чернецтво і аскезу як єдиний шлях земного спасіння.
«Вірші та приповістки посполиті» (кінець ХVІІ cт.) Климентія Зіновіїва – рукописний збірник віршів (368) та перша в українській фольклористиці збірка приказок та прислів'їв (близько 2000) ієромонаха Климентія Зіновіїва. Знайдено на Чернігівщині у 50-х рр. ХІХ ст. О.Шишацьким-Іллічем і вперше опубліковано В.Перетцом у 1912 р. у серії «Пам'ятки українсько-російської мови і літератури». За змістом і формою вірші мають епіграматичний характер і, за задумом автора, мають показати весь світ з усіма його різноманітними явищами та прославити його Творця, що ріднить збірку з перекладними Шестодневами. Виділяється дві тематичні групи поезій: релігійно-філософського та соціально-побутового змісту. У другій групі – соціально-побутові вірші – на особливу увагу заслуговує розділ «Вірші про ремесла», у яких показана трудова дільність представників близько 100 професій, тут відчутні мотиви прославлення людей праці – гончарів, хліборобів, друкарів, військових тощо.
Всі поезії написані відповідно до норм поетики і літературної практики ІІ пол. ХVІІ ст., однак у них відсутні штучні метафори, риторичні фігури, широко застосовані народно-розмовна мова, прислів'я та приказки, цитати з Псалтиря, Євангелій, Притч Соломонових. Вірші збірки зразком українського силабічного віршування (11-, 12-, 13-, 16- та 18-тискладники, римування парне, переважає жіноча граматична дієслівна рима)
Воскресіння Господнє, Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа, Великдень, Пасха (давн.-євр. — проходження) — головне Господнє рухоме свято — центральна подія літургійного року, яке прославляє й звеличує подію Воскресіння Ісуса Христа.
Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське — держава, що існувала у Східній Європі з ХІІІ ст. до 1569 р. (т. зв. Люблінська унія). До складу князівства входили, крім литовських, українські та білоруські землі. Метою створення В. к. Л. було об'єднання литовських і руських племен для захисту від зростаючого впливу Німецького Ордену. Формування великої за територією держави почалося за князя Міндовга (було приєднано зокрема Полоцьк, Вітебськ), зміцнення територіальної єдності відбулося за Гедеміна (1316-1341), який захопив Житомир, Київ, Канів, Черкаси, Брянськ. Більшість населення князівства становили слов'яни, які населяли 9/10 його території. Руська мова, культура, закони та звичаї стали панівними в князівстві.
Неспроможність В. к. Л. протистояти тискові Московської держави (Лівонська війна (1558-1583)) стала поштовхом до підписання Люблінської унії 1569 р., коли разом з Королівством Польським була утворена федеративна держава – Річ Посполита.
Вергілій (Публій Вергілій Марон) (70 р. до н. е. — 19 р. до н. е.) — видатний римський поет-епік. Найперший твір В. — збірник «Дрібниці», до якого входило 15 поезій різної тематики. Літературну славу В. приніс збірник з 10 пастуших віршів «Буколіки» («Еклоги»), написаних гекзаметром. З них починається розвиток буколічного жанру в римській поезії. Твори цього збірника, у яких оспівувалося щасливе і мирне життя ідеалізованих пастухів, стали прообразом усіх європейських буколік наступних часів. Найвідомішим твором В. є поема «Енеїда», основа сюжету якої — доля Енея і його життя з часу падіння Трої до перемоги над вождем італійського племені рутулів Турном. У композиції «Енеїди» В. свідомо орієнтується на Гомера: 1-6-а кн. відповідають «Одіссеї», а 7-12-а — «Іліаді». В основі поеми В. – опоетизований в імперському Римі міф про походження римлян від троянців, зокрема про походження Юлія Цезаря від Енея, сина троянського царя Анхіза і богині Венери. Автор посилив інтерес своїх сучасників до твору, увівши епізоди з різними пророцтвами, що дозволило сприймати поему як своєрідну історію римського народу і надало їй виразного політичного забарвлення.
Версифікація (вірш, роблю), віршування — 1) розділ теорії літератури, який вивчає організацію віршової мови, її естетичну природу, різні системи віршування та історію їх розвитку, віршовий ритм і засоби його створення (метрику), строфіку, звукову організацію (фоніку, риму); 2) мистецтво творення віршів.
Вертеп (ст.-сл. — печера-хлів, у якій народився Ісус Христос) — 1) печера-хлів, в якій народився Ісус Христос; 2) популярний в Україні пересувний ляльковий театр, який виник у ІІ пол. ХVІІ ст. Дія вертепної драми відбувалася у двоповерховому будиночку-«скриньці», розміром 1,5 на 1,5 на 0,5 м або менше, відкритому з одного боку для глядачів. Ляльки виготовлялися з дерева, їх розмальовували і одягали відповідно до статі, віку, професії, національної та соціальної приналежності. На верхньому ярусі розігрувалися сюжети релігійного характеру (у науковій літературі називаються «драма про Ірода», «духовна дія», «поважна частина», «сцени на євангельський сюжет», «різдвяна драма», «сцени набожні» тощо), пов’язані із різдвяною євангельською легендою про народження Ісуса Христа, про поклоніння йому пастухів і царів-волхвів і порятунок його від царя Ірода. Перша частина В. відзначається відносною постійністю і за формою близька до шкільних різдвяних містерій. На нижньому поверсі скриньки розігрувалася друга частина («світська інтермедія», «жартівливі сцени побутового характеру», «імпровізовані побутові сцени», «світське дійство») — побутові інтермедії, мало пов’язані із попередньою дією, героями яких були Дід і Баба, Циган, Жид, Москаль, Лях, Запорожець (головна дійова особа другої частини В., сценічний варіант козака Мамая) тощо. Ця частина вільно видозмінювалася залежно від місцевих умов, історичних подій та здібностей автора. Відображала реальну професійно-етнічну структуру українського суспільства XVII-XVIIІ ст.ст. У зіткненнях персонажів — тогочасні суспільні відносини і антагонізми. Найвідоміші варіанти В.: Сокиринський, або Галаганівський (найповніший), Волинський, Куп’янський, Батуринський, Межигірський, Галицький, Лемківський та ін. В Україні відомий т. з. «живий» В., у якому ролі дійових осіб виконують не ляльки, а живі люди.
Взаємодія літератур — зв’язки між окремими національними літературами, що розвиваються самостійно. Ступінь міцності цих зв’язків і їх широта можуть бути різними; це зумовлюється взаємодією культур загалом, яка формується на історичному ґрунті, а також на основі загальнонаціональних запитів.
Видання з паралельним текстом — видання, у якому текст видрукований двома чи більше мовами у паралельних колонках на одній полосі чи на розвороті (зліва — текст мовою джерела, справа — мовою перекладу, кожна сторінка текстуально співпадає). Таким було перше видання «Слова про Ігорів похід» (1800), підготоване О.Мусіним-Пушкіним, О.Малиновським та М.Бантишем-Каменським.
Видубицький монастир у Києві — православний монастир, заснований у ІІ пол. ХІ ст. в урочищі Видубичі на околиці Києва великим князем Всеволодом Ярославичем (сином Ярослава Мудрого) на місці, де, за переказами, виплила, «видибала» дерев’яна скульптура бога Перуна, скинута у Дніпро у часи прийняття християнства. За іншою версією, назва походить від переправи через Дніпро, де «видибали» за допомогою «дубів» - човнів із суцільного дуба. Вперше згадується в «Повісті врем'яних літ» під 1070 роком. Освячений 1088 року. За сина Всеволода Ярославича - Володимира Мономаха – в монастир був перенесений центр літописання. На поч. ХІІ ст. ігуменом В. м. був Сильвестр — автор другої редакції «Повісті врем’яних літ». Тут вівся «Київський літопис».
Сучасний ансамбль В. м. сформувався у середині ХVІІІ ст., зокрема до нього входять Михайлівська церква (ХІ ст.), Георгіївський собор (1686-1701 рр.), Спасо-Преображенська церква (1696-1701 рр.), дзвіниця (1727-1733) та ін.
Вимисел художній — народжена творчою уявою письменника і художньо передана дійсність. Митець не копіює факти життя, а узагальнює, типізує явища дійсності, на їх основі створює нові художні факти, за допомогою яких розкриває закономірності життя. Особливо великого значення В. х. набуває у історичних, пригодницьких та фантастичних творах.
Вихід, книга — друга книга Старого Завіту, що входить до групи Законоустановчих книг або П’ятикнижжя Мойсеєвого. Складається з 40 розділів. Ключове слово — «святість». Йдеться про єврейське рабство, народження і покликання Мойсея, кари єгипетські, перехід через Червоне море. Опис переходу через пустелю супроводжується двома розповідями про Завіт, їх розділяє епізод про Золотого тільця. Акцент у книзі робиться на визволенні з рабства і на укладанні через Мойсея Завіту-Угоди та Союзу Бога з іудейським народом.
Відречені книги, ложні книги — у давній Русі — книги, визнані церквою шкідливими. Заборонені для читання.
Відродження – див.: Ренесанс.
Візантійська культура — культура Візантійської імперії (ІV - середини ХV ст.), сформована на традиціях античної культурної спадщини. Найрозвиненіша у Європі ІV - серед. ХV ст. Свою назву отримала від грецького міста Візантія, на місці якого у 330 р. був побудований Константинополь — столиця Візантійської імперії. Розвивалася під впливом християнської ідеології, у взаємозв’язках з культурами народів Європи і Близького Сходу. Особливості В. к.: 1) синтез західних і східних елементів у різних сферах матеріального і духовного життя суспільства за панування греко-римських традицій; 2) збереження у значній мірі традицій античної цивілізації, яка стала основою розвитку гуманістичних ідей у Візантії; 3) відділення православ’я від католицизму, яке було викликане своєрідністю філософсько-богословських поглядів православних теологів і філософів Сходу у догматиці, літургіці, обрядовості православної церкви, у системі християнських і естетичних цінностей Візантії.
На основі цих особливостей у художній культурі Візантії склався своєрідний візантійський стиль. Характерними його рисами у мистецтві були високий рівень стилізації, витончена декоративність, умовність художньої мови, використання жорстких канонів у художньому зображенні, яскраві фарби. Візантійці створили художню систему, у якій панували строгі норми і канони, а краса матеріального світу трактувалася лише як фрагмент неземної, божественної краси. Високого рівня досягли архітектура, мистецтво мозаїки, книжкової мініатюри, іконопису.
Візантійська література — грецька література, яка сформувалася у Візантії протягом ІV - серед. ХV ст. (до завоювання Константинополя турками). Насамперед література духовна. Основи церковної ідеології відобразилися у творах «отців церкви», житіях, «Християнській топографії» Козьми Індикоплава (VІ ст.), гімнографії Романа Солодкоспівця (V-VІ ст.), у «Джерелі знань» Іоанна Дамаскина (VІІІ ст.), Студитському статуті (уставі) Феодора Студита (VІІІ-ІХ ст.), чернецьких хроніках Феофана Сповідника (VІІІ-ІХ ст.). Водночас розвивалася світська література: поезія, історіографія та усна творчість: казки, богатирський і тваринний епос.
Вона справила великий вплив на європейську, зокрема на слов'янську, переважно до ХІІІ ст. Проникала на Русь здебільшого через південнослов’янські переклади.
Візантія, Візантійська імперія, Царство ромеїв, Римська імперія — назва держави, що виникла у ІХ ст. у східній частині колишньої Римської імперії під час її розпаду (столиця Константинополь), проіснувала до середини ХV ст. Названа за іменем старої грецької колонії Візантій, на місці якої імператор Константин Великий збудував у 330 р. нове велике місто, якому дав назву Новий Рим. Греки називали це місто Константинополем на честь засновника, а сусідні слов'янські народи - Царгородом. В Київській Русі В. називали Грецьким царством. Уряд і населення імперії із столицею Новим Римом називали себе римлянами. Імператор мав офіційний титул «самодержець римлян» або «цар римлян». Розвиток Візантійської імперії, яка, зберігаючи назву Римської, набула національно грецького характеру, тривав до 1453 р., коли остаточно потрапила під турецьке панування.
Візія (лат. — зір, бачення, видіння), Видіння — 1) літературний жанр, поширений переважно у середньовічному письменстві; сюжет у творі побудований на «чарівних» пригодах персонажа, що їх він переживає уві сні; 2) суб’єктивно-пророчий спосіб проникнення у суть дійсності на основі пізнаних і інтуїтивно відчутих закономірностей буття, що приховуються за явищами життя.
Візуалізація (від лат. – зоровий )- прийом у мистецтві, застосування якого дозволяє виражати через візуальні (зорові) образи абстрактні поняття, внутрішні стани, почуття, ідеї тощо.
Військо Запорозьке — 1) офіційна назва Запорозької Січі та її збройних сил у ХVІ-ХVІІІ ст.; 2) офіційна назва реєстрового козацького війська в Речі Посполитій з кінця ХVІ ст.; 3) офіційна назва Козацької держави ХVІІ – ХVІІІ ст. та її збройних сил.
Вірш (стих) біблійний — одиниця біблійного тексту, яка відповідає одній або кільком поетичним фразам. Як і нумерація глав (розділів), поділ біблійного тексту на вірші запроваджується з початком друкарства (Роберт Етьєн, 1555) для зручності у користуванні Священним Письмом.
Витія (гр.) — красномовець, промовець, оратор, проповідник.
Вічні образи — міфологічні та літературні персонажі, які отримали численні втілення у словесності різних країн і епох та стали своєрідними «знаками» культури: Прометей, Дон Жуан, Гамлет, Фауст тощо. Традиційно до них відносять міфологічних та легендарних персонажів, історичних осіб, а також біблійних персонажів.
«Владимир» (1705) Феофана Прокоповича – трагедокомедія, написана у Києво-Могилянській академії, де автор на той час викладав філософію, піїтику та риторику; присвячена Іванові Мазепі, а пізніше – Петрові І. Має публіцистично-панегіричний характер, оскільки автор використовує історичну фабулу прийняття Володимиром Великим християнства для прославлення і актуалізації просвітництва. Наявний потужний дидактичний компонент: через образ Володимира Великого автор формує християнсько-аскетичний ідеал боротьби моральних устремлінь з різними світськими спокусами. Твір новаторський, оскільки у ньому вперше використана тема не біблійної, а національної актуалізованої історії, також показана боротьба між світською і духовною владою за просвітництво (серед українських просвітників автор згадує Івана Мазепу, Стефана Яворського та Варлаама Ясинського). Формально вперше в українській драматургії комічний елемент не виділено в окремі інтермедії, а той є повноправною частиною твору, автор також відмовляється від алегоричних персонажів, які були традиційними для шкільної драми.
Воздвиження Чесного Хреста Господнього, Воздвиження, Чесний Хрест, Здвиження (розм.) — дванадесяте Господнє нерухоме свято на честь віднайдення, повернення та піднесення Хреста, на якому був розіп’ятий Ісус Христос. Відзначається 27 вересня.
Вознесіння Господнє, Вознесіння, Вшестя (розм.) — дванадесяте Господнє рухоме свято, що звеличує подію вознесіння Ісуса Христа на небо на 40-й день після смерті.
Волхви, маги, мудреці — 1) східні вчені мужі, які зазвичай спостерігали за зірками. У Євангелії від Матвія (2, 1-12) розповідається про прихід мудреців, які принесли свої дари Новонародженому Ісусові, бо побачили «Його зорю на сході»; 2) у давніх слов’ян — віщуни, чаклуни; 3) у Київській Русі у дохристиянський період — служителі язичницького релігійного культу, яким приписували вплив на сили природи, вміння лікувати хвороби; вони займалися також астрологією і пророкуванням. Уперше згадуються у літописі за 912 р.: йдеться про провіщення ними смерті князеві Олегу (Віщому).
Волховник — вид гадальної книги, у якій йшлося про всілякі прикмети. Розподілявся на частини: «Воронограй» — прикмети і гадання за криками ворон, «Куроклик» — за криком півнів, «Сносудець» — сонник, «Путник» — прикмети про добрі і злі зустрічі тощо.
Вплив літературний — один із видів творчих зв’язків між письменниками та національними літературами; може виявлятися у запозиченні сюжетів і образів, у використанні вже відомих мотивів та ідей, у сприйнятті одним письменником настроїв та ідеалів іншого. Давньоукраїнська література за час свого формування та розвитку зазнала візантійського, південнослов'янського, італійського та польського літературних впливів.
Вступ — початок епічного й ліро-епічного твору. Подає загальні міркування автора, знайомить з персонажами, готує читача до розуміння наступних подій.
Второзаконня (гр. — «вдруге наданий Закон»), книга — п'ята книга Старого Завіту, входить до групи Законоустановчих книг або П'ятикнижжя Мойсеєвого. Складається з низки промов Мойсея. У 34 розділах подається аналіз минулого (історія Ізраїлю в пустелі, повторення даного в Синаї закону з пересторогами і напученнями) і роздуми про майбутнє (віщування, що підсумовують історію Ізраїлю до Другого пришестя Христа), даються настанови про те, як оволодіти обіцяним Божим спадком (Палестинський Завіт). Відзначається суворістю Закону.
Второканонічні біблійні книги — книги Біблії, які визнаються канонічними лише християнською церквою (т. з. Александрійський канон): Старозавітні (книги Товіта, Юдит, дві книги Маккавеїв, книга Премудростей Соломона і книга премудростей Ісуса, сина Сирахового), іудеї заперечують їхню канонічність, оскільки ці книги збереглися лише грецькою мовою; Новозавітні (Послання до євреїв, Друге послання Петра, Друге і Третє послання Івана, Послання Якова, Послання Юди, Апокаліпсис).
Вхід Господній до Єрусалима, Вербна неділя, Пальмова неділя, Квітна неділя (розм.) — дванадесяте Господнє рухоме свято у неділю Вербного тижня перед Великоднем; звеличує подію урочистого в'їзду Ісуса Христа до Єрусалима.
В'язь — 1) старовинне декоративне письмо з переплетеними літерами, яке зв'язує рядок у безперервний орнамент. Розрізняють В. просту, складну та узорну. Головними прийомами у роботі В. були такі: лігатура (поєднання двох або декількох букв, що мають спільну частину), зменшення окремих букв і розподіл їх у проміжках між незменшеними буквами, скорочення частин букв з метою наближення їх одна до одної та ін. Прийоми ці бути відомі у Візантії та у південних слов'ян, але особливого поширення набули в національній писемності. Зокрема, В. користувалися з естетичною метою, коли її елементи поєднували з орнаментами. Пустоти у рядку В. заповнювали прикрасами: гілка, завиток, хрестик, листочок та ін. У національній книзі В. з'явилася в кінці ХІV ст; 2) орнаментальний шрифт, який застосовувався у заголовках рукописних книг та стародруків.
