Байка — ліро-епічний жанр; короткий, переважно віршований, алегоричний твір повчально-гумористичного чи сатиричного змісту, в якому людське життя відтворюється або в образах тварин і речей, або зведене до простих чи умовних стосунків. Родоначальником жанру вважається Езоп (VІ-V ст. до н. е.), Б. якого мають форму лаконічної розповіді-констатації (безфабульна Б.-приказка). З І ст. н. е. починається розвиток віршованої Б. (римлянин Федр). Надалі цей жанр швидко стає здобутком усіх європейських літератур. Найбільш відомими байкарями є грецький поет Бабрій (ІІІ ст. н. е.), француз Ж. Лафонтен (ХVІІ ст.), німецькі письменники Г. Е. Лессінг, К. Ф. Геллерт, Л. Хольберг (ХVІІІ ст.), росіянин І.Крилов (ХVІІІ ст.).
З середини ХVП ст. домінуючою стає фабульна Б. (Б.-казка). У шкільних риториках ХVІІ-ХVІІІ ст. ст. (Митрофана Довгалевського, Феофана Прокоповича, Георгія Кониського) зустрічаються зразки Б. навчально-дидактичного призначення. Іоаникій Галятовський та Антоній Радивиловський інколи залучали цю форму до своїх «казань»-проповідей. Філософізму, позначеного гуманістичними тенденціями просвітницького реалізму, набувають Б. Григорія Сковороди.
«Байки Харківські» Г.Сковороди — перша в Україні збірка байок, включає 30 прозових байок: 15 (60-і роки ХVІІІ ст.) і 15 (1774 р.). Була подарована П. Ф. Панову. Тексти виражають основні філософські позиції автора. У передмові-листі викладається міркування про байку у дусі настанов шкільних поетик і риторик, автор вважає жанр дуже вдалим для моралізування. Його приваблює наочність і метафоричність байки. Сюжети частково запозичені із міжнародного фонду байок (Езоп, Гвіччіардіні), частково Сковорода об’єднував чужі сюжети з власними, утворюючи своєрідний симбіоз («Жайворонки», «Орел і Черепаха» – використав байку Езопа «Черепаха і Орел»), творив нові сюжети, виходячи з власних життєвих спостережень та використовуючи літературний досвід (байки 2, 9, 10, 12, 19, 26, 28, 29). Всі твори збірки тематично розподіляються на три групи: про «сродну працю» («Колеса часовії», «Орел і Сорока», «Оселка і Ніж», «Орел і Черепаха», «Змія і Буфон», «Бджола і Шершень»), про справжню цінність людини («Два цінні камінці: Алмаз і Смарагд», «Голова і Тулуб», «Ворона і Чиж», «Старуха і горшечник», «Жайворонки», «Олениця і Кабан»), про «славолюбіє» і «сластолюбіє» («Чиж і Щиглик», «Сова і Дрозд», «Щука і Рак», «Жаби»). Композиція байок Григорія Сковороди двочленна: фабула і мораль («сила»). Переважає діалогічний тип фабули. У перших 15-ти байках мораль зводиться до короткого афоризму з одного-двох речень. У другій половині циклу мораль зростає, розвиваючись у цілий філософський трактат, а фабула зменшується, виконуючи функцію прикладу. До особливостей слід віднести розгорнутий сюжет, часто наділений українським колоритом, насичений побутовими деталями, виразами, приказками, прислів’ями.
Бароко (італ. – вигадливий, химерний, дивний; португ. — перлина неправильної форми) — один із панівних стилів у європейській культурі, що розвивався нерівномірно: із середини ХVІ ст. у Німеччині, Іспанії, Італії, до середини ХVІІІ ст. — у слов’янських країнах, зокрема в Україні. Б. як термін, поширений у мистецтвознавчому лексиконі з кінця ХІХ ст., був уведений істориками мистецтва Я. Буркгардтом та Г. Вельфліном. Існує три гіпотези походження терміна: 1) від португальського вислову «perola barroca» — «перлина неправильної форми»; 2) від латинського терміна «baroco», що використовується у логіці і означає один із видів умовисновків, позначених особливою складністю; 3) від французького жаргонного слова художніх майстерень — «baroquer» — «розчиняти, зм’якшувати контур». Б. втілило нові уявлення про єдність, безмежність і багатоманіття світу, про його драматичні, навіть трагічні проблеми і вічну мінливість. Людина у світі Б. представлена багатоплановою особистістю з надзвичайними можливостями, залученою у конфлікти і колізії навколишнього світу. Синтетичність – основна риса Б., якому водночас притаманна грандіозність, контрастність, театральність, ілюзіонізм, пишність, динамічність, напруженість, злиття фантастики (ілюзії) і реальності, патетична піднесеність, інтенсивна чуттєвість. Для Б. властиві підкреслена змістова та формальна антитетичність, урочистість, пишність, динамічність. Література Б. характеризується поєднанням релігійних і світських мотивів, образів, тяжінням до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму. Література Б. відмовляється від принципу наслідування дійсності, вона не відтворює її, а «пересотворює» за певними законами. Їй властиві універсалізм, динамізм, багатозначність, складна метафоричність, алегоричність, прагнення вразити читача пишним барвистим стилем, незвичайними формами. У поетиці Б. поєдналися різні контрасти, релігійні та світські мотиви, античні та християнські образи, традиції Середньовіччя (готики) та Відродження.
Бароко (італ. — вигадливий, химерний, дивний; португ. — перлина неправильної форми) українське — національний варіант провідного європейського стилю ХVІ-ХVІІІ ст. ст. у мистецтві, розквіт якого припав на ХVІІ - ХVІІІ ст. ст. (добу козацької державності), мало свої особливості. Воно ґрунтувалося на власних національних джерелах: києворуських та фольклорних, що проявлялося у різних стильових формах — «високому» (аристократичному, релігійному), «середньому» (міщанському) та «низовому» (козацькому) Б. Тісно пов’язане із суто національними проблемами: відображає складний шлях формування української державності. Митці Б. у. поетизували образ козака, утверджували спосіб життя діяльного героя, який віддано служить вітчизні. Твори Б. у. відзначаються підкресленим дидактизмом, риторичністю і посиленою увагою до естетичних проблем. Барокова поетика української поезії передбачала використання 1) мариністичної топіки — морська мандрівка, «море світу»: «велике», «бурхливе», «страшне», «злостиве», небезпечне», «широке», «многом’ятежне» тощо. Церква — в образі корабля. Вітчизна — кораблик на розбурханих хвилях кривавого моря + картини безкінечних війн, заколотів, повстань; 2) метаморфози, запозичені з поганської міфології — плинність (vanietas) світу поставала питомим знаком марності (vanitas), неймовірно гостре відчуття марності світу (біблійне — «суєта суєт»), яке виражалося у символах «мильної бульки», «свічада», «павича», «квітки» або «зів’ялої трави»; 3) всеосяжної символічності Божого творива.
До видатних архітектурних пам’яток Б. у. належать Полкова канцелярія (90-і рр. ХVІІ ст.) у Чернігові, Київська академія (1732-1740), Брама Заборовського (1746-1748) у Києві, Собор святого Юра (1745-1770) у Львові та ін.
Українське барокове образотворче мистецтво представлене творчістю І.Руткевича, Й.Кондзелевича, Г.Левицького, А.Казачковського, О.Тарасевича та ін.
До композиторів Б. у. зараховують М.Ділецького, М.Березовського, А.Веделя, Д.Бортнянського, Г. Сковороду.
Представники українського літературного бароко: М. Смотрицький, К. Транквіліон-Ставровецький, К. Сакович, Л. Баранович, Іван (Іоанн) Величковський, І. Галятовський, А. Радивиловський, Г. Кониський, С. Величко, Г. Граб’янка та ін.
Батальні (фр. — вид фехтування) сцени — частини літературного твору, у яких зображаються воєнні події (бої, поєдинки тощо), життя армії.
Белетристика (фр. — красне письменство) — у широкому розумінні — вся художня література, у вужчому — твори художньої прози, призначені для масового читача. Для них характерні гостросюжетність, інтрига, несподівані перипетії.
Берестейська (Брестська) церковна унія (від лат. — спілка, союз, єдність) — об’єднання Київської митрополії з католицькою церквою на території Речі Посполитої, проголошене на соборі у Бересті (м.Брест, Республіка Білорусь) 1596 р. Головними ініціаторами Б. у. з православного боку були Іпатій Потій, єпископ Володимиро-Волинський та Кирило Терлецький, єпископ Луцький. Підписали унію митрополит Михайло Рогоза та п'ять єпископів. Б. у. зберігала православну обрядовість, особливості організації православної церкви, проте панівними вважалося віровчення католицизму, главою церкви визнавався Папа Римський. Як наслідок, була утворена греко-католицька або уніатська церква. Після Берестейського собору з восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимир-Волинська, Турово-Пинська, Луцька, Холмська та Полоцька. Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її значно пізніше, відповідно у 1692 та 1700 рр.
Бестіарій (лат. — звіриний) — середньовічний збірник байок та повчань про звірів, рослини і камені, своєрідний каталог реальних і фантастичних тварин з описом деяких їх властивостей, в окремих випадках — з їх символічним тлумаченням. Виник у ІІ-ІІІ ст. ст. н. е. Найбільш популярний у ХІІ-ХІІІ ст. ст. У середньовічних Б. описувалося чотири види тварин — звірі, птахи, плазуни і риби. Джерело Б. — «Фізіолог» — анонімний збірник текстів грецькою мовою про тварин, рослини і мінерали.
Билини — епічний жанр давньоруської народної поезії. У Київській Русі побутували протягом ХІ-ХVІ ст. ст. Виконувалися речитативом. У них уславлювалися народні герої — оборонці Руської землі, висловлювалися ідеї патріотизму і демократизму. Внаслідок татаро-монгольської навали у ХІІІ-ХІV ст. ст. були занесені у окраїнні землі княжої держави — Олонецьку, Архангельську, Пермську. Виділяють такі цикли: дохристиянський (про богатирів Микулу Селяниновича, Святогора), київський (з центральним образом князя Володимира; про Іллю Муромця; про Альошу Поповича), волинсько-галицький (про князя Романа, Дюка Степановича), новгородський (про Василя Буслаєва, Садка), казково-новелістичний (про Хотіня Блудовича, Соловія Будимировича). Для Б. властиві своєрідні композиція (наявність зачину, оповідної частини і кінцівки), мовні засоби (постійні епітети, повтори), ритміка (т. зв. билинний вірш).
Билинний вірш — одна з форм фольклорного акцентного вірша, яка використовувалась у давньоруських билинах. У ньому відсутня рима, наголошених складів у рядку або три, або два. Виконується речитативом.
Біблеїзми — слова або висловлювання з Біблії, використані у художньому творі.
Бібліографія (гр. — книга, пишу) — галузь наукової і практичної діяльності, основне завдання якої — інформування про художню літературу, праці з літературознавства і літературної критики. Займається описом, обліком, анотуванням, класифікацією книг, укладанням тематичних списків літератури, вказівок до пошуку літератури тощо.
Біблія (з гр. — книги) — збірка священних книг двох релігій – іудейства та християнства, у якій викладені основи віри, філософії та моралі. Має дві частини – Старий Завіт (визнається обома релігіями) та Новий Завіт (визнається лише християнством). Складалася протягом тривалого часу (І тис. до н. е. – І-ІІ ст. н. е.) давньоєврейською, арамейською та давньогрецькою мовами. Для представників іудаїзму Б. – це комплекс книг, написаних до нашої ери, відібраних єврейськими богословами і таких, що збереглися давньоєврейською мовою. Їх 39. Вони визнаються канонічними, богонатхненними як іудеями, так і християнами, для яких ці 39 книг складають Старий Завіт. Для християн більш важливими є книги Нового Завіту – їх 27, вони написані на початку нової ери грецькою мовою. Тому для християн Б. складається з 66 канонічних книг. Але у грецькому перекладі Б., який був зроблений у ІІІ-ІІ ст. ст. до н. е., на 11 книг Старого Завіту більше. Католики включають ці книги до складу Б., православні називають їх второканонічними, протестанти взагалі виключають їх із складу Б.
Сучасного вигляду Б. набула у Середні віки. Поділ тексту на глави (розділи) у ХІІІ ст. зробив кардинал Стефан Ленгтон, поділ глав (розділів) на вірші та їх нумерацію – французький друкар Робер Стефан (ХVІ ст.). Це спростило роботи з книгою.
Б. перекладена практично усіма мовами світу. Старослов’янською у ІХ ст. її переклали Кирило і Мефодій. На Русь потрапила у Х ст. Перша повна Б. церковнослов’янською мовою була надрукована у 1581 р. Іваном Федоровим у Острозі (Острозька Біблія) коштом князя Костянтина Острозького.
У Б. представлений Божий задум історії спасіння, починаючи від Створення світу і закінчуючи Судним днем. Центральна тема біблійних текстів — взаємини Бога і людини. Головна мета полягає у відверненні людей від зла і переконанні їх у милосерді, справедливості, мудрості Божій. Послідовно обґрунтовується думка, що запорукою спасіння є непохитна віра у вищу справедливість Божественної волі й дотримання заповідей. Мораль як логічний висновок витікає з розвитку дії драматичних історій і зміни психічних станів героїв, з особливостей конфліктів, що завжди вирішуються на користь людини праведної, яка цілковито покладається на волю Божу.
Б. містить твори різноманітних жанрів – найдавніші міфи про походження світу й людини та про «кінець світу», релігійні настанови, проповіді, закони, історичні твори, романтичні повісті, молитви, лірико-любовні, філософські поеми тощо.
Окрім власне релігійних правил і передбачень у Б. — велика кількість історичного, філософського, побутового та естетичного матеріалу. Сюжети і образи Б. мали великий вплив на мистецтво християнських народів, ставши основою не лише релігійного, але й світського мистецтва.
«Біблія» Пантелеймона Куліша – Івана Нечуя-Левицького – Івана Пулюя – перший повний переклад Біблії українською мовою, з’явився у Відні у 1904 р. накладом Британського біблійного товариства. Вважається класичним, здійснювався з оригінальних мов Пантелеймоном Кулішем, Іваном Нечуєм-Левицьким та Іваном Пулюєм. Розпочав працю над українською Б. Пантелеймон Куліш (1819-1897) – «П’ять книг Мусієвих», віршований переклад «Книги Йова» (1869), «Псалтир, або Книга хвали Божої», «Книга Пісень» (1870), «Пісня пісень» (1877); у співавторстві з Іваном Пулюєм (1845-1918) опублікував Новий Завіт (1881), 1893 р. у перекладі Пантелеймона Куліша виходять «Товитові словеса». Його працю над повним перекладом Святого Письма завершили Іван Пулюй (переклав Псалтир: окреме видання — 1902 р.) та Іван Нечуй-Левицький (1838-1918) (переклав «Книгу Рут», 1-шу і 2-гу книги «Параліпоменон», книги Ездри, Неемії, Естер та Даниїла).
Біле духовенство, клір (гр. — жереб) — диякони, священики, єпископи, архієпископи, патріархи, які несуть службу серед людей, «в миру».
Благовіщення Пресвятої Богородиці — дванадесяте нерухоме християнське свято, третє за значенням після Різдва Христового та Великодня. Католики відзначають 25 березня, а православні — 7 квітня. Пов’язане з культом Богородиці, яка в цей день одержала радісну звістку від св. Архангела Гавриїла про народження у неї Божого Сина. Тому для християнської церкви встановлення свята Б. є важливою подією, бо з нього бере початок життєпис Ісуса Христа.
Богогласник — 1) збірник релігійних пісень для позацерковного вжитку; 2) антологія духовних поезій, видана у 1790-1791 рр. у Почаївській лаврі.
Богоматір, Богородиця, Матір Божа, Цариця Небесна — у християнстві – Діва Марія, мати Ісуса Христа, котра непорочно зачала і народила Його для виконання Божого плану спасіння людства. Пошанування Б. Церквою встановилося від початку християнства, але догматичне вчення утвердилося тільки у 431 році на 3-му Вселенському соборі в Ефесі. Церква втілює в Б. ідеал жінки, образ скорботної і ніжної матері, сповненої щедрості, людської доброти і благочестя. На Україні Б. здавна вважалася заступницею перед Богом, запорозькі козаки бачили у Діві Марії свою небесну патронесу. Культ Б. найбільш поширений у католицизмі.
Богоматір Елеуса (гр. – та, що милує, співчуває), Зворушення — одне з основних типів іконографічного зображення Діви Марії. Богородиця зображена з маленьким Христом на правій руці, Який обняв своєю правою рукою шию Матері, ніжно притулившись щокою до її щоки. Ікона є прообразом хресної жертви Христа Спасителя як найвищого вираження Його любові до людей.
Богоматір Знамення — іконографічне зображення Діви Марії на повен зріст (іноді - поясне зображення) з піднятими вгору руками, тобто в позі Оранти — стіни непорушної. На грудях Б. у центрі в колі (символі вічності і досконалості) зображений Спас-Емануїл — немовля Христос. З-поміж інших іконографічних зображень Богородиці О. вирізняється величністю і монументальністю, Її поза статична, композиційно симетрична.
Богоматір Одигитрія (гр. - та, що вказує шлях), Путівниця — іконографічне поясне зображення Діви Марії, яка тримає немовля на лівій руці. Христос сидить прямо, спрямувавши свій погляд на глядачів, тримаючи в лівій руці сувій, а правою благословляючи. За переказами, так назвали Б. грецькі мореплавці, які ставили Її ікону на кормі своїх човнів. З догматичної точки зору, основний зміст цього образу – явлення світові Небесного Царя і Судді та поклонніння царственному Немовляті.
Богоматір Панагія (гр. — пресвята) — у православ’ї невелика ікона із зображенням Богоматері, що є знаком архієрейського достоїнства, носиться єпископами на грудях.
Богомильна (богумильна) єресь, Богомильство (богумильство) – філософсько-релігійне вчення, назване за іменем його першого проповідника Богомила (Богумила); виникло у Болгарії у Х ст. і поширилося протягом ХІ ст. у Сербії, Хорватії, Боснії та інших країнах. За віровченням Б., світ поділяється на духовне і матеріальне. Духовне — це Царство Бога, матеріальне — царство Сатани (Сатанаїла). Б. заперечувало безсмертність людської душі і стверджувало дуалістичне походження світу і людини, за яким вони творилися рівновеликими силами – Божественною і диявольською. Висувало ідею загальної соціальної рівності, бідності, спільної власності, заперечувало церковне таїнство та обряди, культ хреста, ікон, мощей. Визнавало лише молитву. Серед Священних книги — тільки Євангелія та Апостол. Прихильники Б. сповідували необхідність протистояння злій, матеріальній стихії світу. На їх думку, це можна зробити шляхом внутрішнього самовдосконалення і аскетичного способу життя. Вплив Б. є. виявився у тематично-ідейному змісті численних апокрифів.
Богослужбова, богослужебна, літургійна література — книги, що містять правила й описи порядку богослужінь, а також тексти для них. Використовуються у церковній практиці. Розрізняють: священно-богослужбову (книги Святого Письма, призначені для читання під час богослужіння — Євангеліє, Апостол, Псалтир, Паремійник) та церковно-богослужбову (книги, що містять тексти богослужінь, а також коментарі щодо їх проведення).
Богослужіння, богослужба, служба Божа — церковно-обрядове дійство, до складу якого входять читання й співання молитов, читання зі священно-богослужбових книг, священнодіяння, які виконують за усталеним порядком на чолі зі священнослужителем.
Богоявлення Господнє, Богоявлення (гр. -Епифанія), Хрещення Господнє, Водохрещення, Йордан — дванадесяте Господнє нерухоме свято (православними та греко-католиками відзначається 19 січня), яке звеличує подію хрещення Ісуса Христа від Іоанна (Івана) Хрестителя на ріці Йордан та явлення Бога в трьох Особах (лицях, іпостасях) — як Отця (говорив з небес), Сина (хрестився) й Святого Духа (сходив у вигляді голуба).
Борисфен – антична грецька назва Дніпра та однойменний скіфський річковий бог.
Бояри — воїни, служилі люди, панівні прошарки суспільства у Київській Русі (пізніше у Російській державі). Після захоплення українських земель Литвою становили основу її війська, зникли як окрема категорія населення у ХVІ ст.
Болгарська середньовічна література — найдавніша із слов’янських літератур, інтенсивно розвивається після прибуття у країну учнів Кирила і Мефодія (ІХ ст.). На ранньому етапі тісно пов’язана з проблемами утвердження християнства, мала церковно-дидактичний характер. Особливе піднесення пережила у ІХ-Х ст. ст. за часів царювання Симеона (893-927 рр.) («золотий вік царя Симеона»), який увійшов в історію як покровитель культури. У цей час було створено низку повчальних проповідей, похвальних слів, догматичних творів, канонічних збірників, філософських трактатів, віршів, літописів. Найвидатнішими пам'ятками є Зографське та Маріїнське Євангелія, Савина книга, Супрасльський збірник, Синайський требник св. Климента, «Небеса» та «Шестоднев» Іоанна Екзарха, «О письменех» Чорноризця Храбра, а також анонімні житія святих і апокрифи.
Братства — національно-релігійні й культурно-просвітницькі громадські організації православних міщан або членів якогось ремісничого цеху в Україні (Львівське Б. засноване у 1568 р., Київське — у 1615 р., Луцьке — у 1624 р.), Білорусі, Литві та Чехії кінця ХVІ-ХVІІ ст., брали активну участь у боротьбі українського народу проти національно-релігійного гноблення та експансії католицизму. Братські громади засновували й підтримували школи й друкарні, опікувалися хворими та нужденними, будували шпиталі й притулки для бідних.
Братські школи — навчальні заклади в Україні ХVІ-ХVІІІ ст., які відіграли важливу роль у розвитку національної освіти та науки. Їх організовували й утримували братства. Викладання провадилося рідною мовою, значна увага приділялася також вивченню грецької, а пізніше — латинської та польської мов. Учні навчалися арифметики, астрономії, музики, філософії, богослів’я. Провідними були Віленська (заснована 1585 р.), Львівська (1585 р.), Київська (1615 р., на її базі було засновано Києво-Могилянський колегіум, пізніше — академію), Луцька (бл. 1620 р.) братські школи. Вони значною мірою протистояли полонізації та окатоличенню населення.
Букварі українські — підручники для навчання читання українською мовою, початкові посібники з розвитку мовлення. Першим українським Б. став Б., виданий Іваном Федоровим у Львові у 1574 р. Протягом ХVІ-ХVІІ ст. ст. вийшли слов’яно-руські Б. Лаврентія Зизанія, Василія Бурцева-Протопопова, Каріона Істоміна. У ХІХ ст. — Б. українською мовою Каленика Шейковського, Пантелеймона Куліша, Миколи Гатцука, Тараса Шевченка, Олександра Потебні, Бориса Грінченка та ін.
«Буколіки» Вергілія — поетична збірка Вергілія (42-39 рр. до н.е.). Складається з десяти віршів (еклог), написаних гекзаметром як наслідування елліністичного поета Теокрита. Описується дія, яка відбувається на фоні сільського пейзажу, суворій дійсності автор протиставляє світ своїх героїв, сповнений злагоди й гармонії. Оспівується блаженство життя невибагливих пастухів, яким властиві простота, щирість, поетичність, почуття краси та кохання.
Буколічна (від гр. — пасторальний, сільський) поезія, буколіки — жанр античної поезії (V ст. до н. е. — ІІІ ст. до н. е.); твори, у яких оспівувалися вигадані розкоші життя селянських мешканців: землеробів, пастухів, рибалок, що начебто живуть без турбот, в піснях та танцях. Часто — діалогічної форми. Б. п. властива ідеалізація, протиставлення сільського і міського життя, показ добрих, задоволених усім людей, для яких найбільше горе — нерозділене кохання. Різновидами Б. п. є ідилія, еклога, пастораль.
Булла (лат. — кулька) — найбільш важливий папський документ із зверненням, постановою чи розпорядженням. Пишеться латинською мовою. Називається за початковими словами тексту. Скріплюється круглою металевою печаткою — буллою (звідси й назва).
Буржуазія (фр.) — суспільний клас власників капіталу, який отримує доходи у результаті торговельної, промислової, кредитно-фінансової та іншої підприємницької діяльності. Виникла в умовах традиційного (феодального) суспільства.
Буржуазна (фр.) революція — соціальна революція, головним завданням якої є ліквідація феодального ладу або його залишків, встановлення влади буржуазії, утворення буржуазної держави, утвердження ринкових відносин та системи вільної найманої праці. Відбувалася у країнах, де існував «третій стан», який, опираючись на капітал, намагався отримати політичну свободу.
Бурлеск (від італ. — жарт) — 1) вид комічної, пародійної поезії та драматургії, генетично пов’язаний із народною сміховою культурою, акцентований на свідомій невідповідності між змістом і формою: зниження високого і піднесення низького. Виник у Давній Греції, у Європі особливо розповсюдився у ХVІІ-ХVІІІ ст.ст. (Дж. Лаллі, П. Скаррон, А. Блюмауер). Бурлескна традиція розвивалася в українських великодніх та різдвяних віршах-ораціях ХVІІ-ХVІІІ ст.ст., у поемах початку ХІХ ст. («Енеїда» І.Котляревського, «Жабомишодраківка» К.Думитрашка, «Горпинида, або Вхопленая Прозерпіна» П.Білецького-Носенка та ін.); 2) мовностильова течія, для якої характерна просторічна, згрубіла, приземлена до побутовизму, навіть звульгаризована лексика. Бурлескна мова була часто вживана у варіантах комічної, пародійної поезії та драматургії, генетично пов’язаних із народною сміховою культурою, позначених одним із видів травестіювання, при якому простежується свідома невідповідність між високим змістом та низькою формою викладу. Бурлескна традиція розвивалася насамперед в українських великодніх та різдвяних віршах-ораціях.
Буття (гр. — «походження»), книга — перша книга Старого Завіту, що входить до групи Законоустановчих книг або П’ятикнижжя Мойсеєвого. Складається з 50 розділів. У першій частині (гл.1-11) розповідається про походження світу і людства (творення, рай і спокушання, потоп та історія Ноя, Вавилонська вежа). У другій (гл. 12-50) — про витоки Ізраїлю: історія патріархів (Авраама, Ісаака, Якова) і Йосифа. Богослови не вважають історичною: є історичний фон, але реальність героїв не доведена. Не містить власне законів і настанов, але кладе основу Законові. Закладає основи теократії: народ ізраїльський відділився від інших народів, бо вся його історія розвивалася у відповідності з планом Божого управління світом.
