Старослов’янська – перша літературна мова слов’ян, якою в середині IX ст. було здійснено перший переклад богослужбових книжок з грецької мови. Вона існувала в IX -XI ст. Не була розмовною. Вона була створена відносно вузьким колом людей для потреб християнської церкви як сакральна мова. Проте, набувши свого поширення як єдина книжно -писемна мова у різних слов’янських областях, під впливом живої народної мови вона поступово збагачувалася місцевими мовними особливостями. Після XI ст. в різних місцевостях поширювалися різні варіанти мови – ізводи. 10 – 11 ст. були створені старослов ’янські збуки. Поява азбуки для передачі однієї з слов'янських мов була спричинена
поширенням християнства у слов'янському світі і перекладацькою діяльністю Костянтина і Мефодія. Одна з них отримав назву ''кирилиця” (за ім'ям Костянтина Філософа, у схимі Кирила); Інший — глаголиця" (від старослов'янського "глАголті'' — слово). Кирилиця пізніше лягла в основу сучасних східнослов'янських, болгарського, сербського, македонського алфавітів, а глаголиця поступово вийшла з ужитку, використовуючись лише у Хорватії та Далмації для потреб церкви. Кирилиця мала 43 літери, глаголиця — 40. З 40 глаголичних літер 39 передавали майже одні й ті самі звуки, що й літери кирилиці . Для того щоб відповісти на питання, яку з азбук було створено безпосередньо Костянтином, слід визначити джерела азбук та взаємовідношення кирилиці і глаголиці. Варто враховувати і той факт, що жодну з відомих азбук не було створено абсолютно самостійно, без впливу раніше існуючих алфавітів.