Наукова школа – це форма організації колективної наукової праці співробітників науково-дослідних інститутів, ВНЗ, під керівництвом відомого вченого.
Головні ознаки школи:
- наявність наукових лідерів
- висока кваліфікація дослідників, згуртованих навколо провідного вченого
- оригінальність методики дослідження, спільні наукові погляди
- значущість одержаних результатів і високий авторитет у певній галузі науки.
Наукова школа редагування – творчий колектив дослідників високої кваліфікації згуртованих навколо певного наукового лідера або науково-дослідної установи, об’єднаних спільними підходами до розв’язання проблем редагування визнаних суспільством як результативні і авторитетні в цій галузі.
Після ліквідації незалежної держави розвиток редагування в Україні відбувався в складі СРСР. Його центром став Український поліграфічний інститут (тепер — Українська академія друкарства), який після Другої світової війни перевели з Харкова до Львова. Спеціалісти цього інституту створили так звану "львівську школу редагування".
До числа перших монографічних видань цієї школи належать праці Р. Іванченка "Робота редактора над точністю слова і стислістю викладу" (Львів, 1964) та його ж "Літературне редагування" (Харків, 1970). Окрім того, в 60-х роках була випущена книга Д. Григораша "Теорія і практика редагування газети" (Львів, 1966).
Значний внесок у розвиток редагування не тільки в Україні, айв усьому СРСР зробив М. Феллер. Дослідник створив свою оригінальну теорію редагування [у співавторстві підручник: "Литературное редактирование" (Москва, 1968); монографії "Эффективность сообщения и литературный аспект редактирования" (Львів, 1978), "Структура произведения" (Москва, 1981), "Стиль и знак" (Львів, 1984)].
У 1972 р. викладачі Українського поліграфічного інституту (М. Феллер, І. Квітко та М. Шевченко) опублікували "Довідник коректора". До цього часу він залишається
найповнішим україномовним виданням, що описує норми редагування.
Представники "львівської школи редагування" досліджували також окремі проблеми едитології. Так, І. Квітко досліджувала використання термінів у повідомленнях ("Терминоведческие проблемы редактирования" (Львів, 1986) — у співавторстві), Н. Зелінська — проблеми зв'язків редагування з неориторикою ["Теоретичні основи роботи редактора над літературною формою твору. (Літературне опрацювання тексту): Навчальний посібник" (Київ, 1989)].
На початку 80-х років починає розвиватися "київська школа редагування". її особливістю була, зокрема, увага до редагування художньої літератури та публіцистики. Засновником цієї школи став Р. Іванченко ("Літературне редагування", 2-е вид. Київ, 1983). Після здобуття Україною незалежності першими виданнями з едитології були дві книги І. Різуна: "Моделювання і технологія редакторських систем" (Київ, 1995) і "Літературне редагування: Підручник" (Київ, 1996).
Дещо осторонь від цих обох шкіл стоять дослідження з автоматизації редакційних процесів 3. Партика ["Методы машинной корректуры и машинного редактирования" (Москва, 1983); "Статистика ошибок при корректуре и редактировании текстов" (Москва, 1989); "Комп'ютеризація видавничого процесу: Навчальний посібник" (Київ, 1996)], атакож виконане під керівництвом В. Перебийніс дослідження "Лингвистические проблемы автоматизации редакционно-издательского процесса" (Київ, 1986).
Названі видання свідчать, що "львівська" та "київська" школи поставили редагування в Україні на рівень світових досягнень едитології.
У 80-х роках XX ст. українське академічне (наукове) книговидання посідало у світі третє місце (після таких видавництв, як російське "Наука" та американське "МакҐроу-Хілл"
