Проблема істини була завжди серцевиною теорії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Специфіка сучасного розумінні істини полягає в тому, що дійсність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище. Істина – це адекватне відображення дійсності об’єкта суб’єктом, яке відтворює об’єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб’єкта пізнання.
Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв’язок понять: «об’єктивна істина», «абсолютна істина», «відносна істина», «конкретність», «заблудження».
Об’єктивна істина визначається як такий зміст знань про дійсність, який не залежить ані від суб’єкта, ні від людини, ні від людства. Істина виступає як теоретична форма розв’язання суперечності між суб’єктом та об’єктом у процесі пізнання. Пізнання світу ніколи не може бути абсолютно завершеним, воно постійно удосконалюється, збагачуючись усе новим і новим змістом. В цьому плані будь – яке знання, зафіксоване на тому чи іншому конкретно – історичному етапі, є неповним, неточним, певною мірою однобічним, тобто на кожному конкретно – історичному рівні розвитку пізнання ми маємо справу лише з відносною істиною.
Відносна істина - це таке знання, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу. Відносна істина включає і такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватись, поглиблюватись, уточнювались, замінюючись новими. Діалектика – матеріалістичній теорії не існує неперехідної межі між відносною та абсолютною істиною.
Абсолютна істина – це такий зміст знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютна істина пов’язана з об’єктивністю. Оскільки істина об’єктивна за змістом, вона одночасно і є абсолютною, але тільки лише в певних межах. Саме тому об’єктивна істина неминуче не лише абсолютна, але одночасно і відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до них. Самі ж ці межі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб’єкта. Існує одна істина – об’єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного і відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж. Абсолютне і відносне – це два моменти об’єктивної істини. Кожна об’єктивна істина є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до конкретних умов, перехід яких перетворює істину в її протилежність – заблудження. Істина і заблудження полярно протилежні.
Заблудження – це такий зміст знань, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумовлений історичним рівнем розвитку суб’єкта та його місцем в суспільстві. Заблудження – це навмисне спотворення дійсності в уявленні суб’єкта. Критерієм істини є практика. Практика перевіряє наскільки знання є істинними і можуть застосовуватися в предметно – практичній діяльності. Практика виступає як джерелом істини так і заблудження.
Гносеологія вживає термін «правда». Правда – це істина, поєднана з життєвою позицією людини, пошуком, досвідом, здобутками і життєвими втратами.
Якщо істина як ідеал науки передбачає відсторонене, об’єктивно окреслене знання, то правда завжди чиясь, конкретна, суб’єктивна, а не абстрактна. Правду не можна вилучити з реалій життя, з усієї гами почуттів, прагнень, страждань, сподівань.
58.
