Простір і час — це атрибути, тобто суттєві властивості рухомої матерії. Вони — корінні форми її існування. Однак філософи — ідеалісти заперечують залежність часу і простору від матерії. Наприклад, Д. Берклі вважав їх суб'єктивними формами сприймання речей. Згідно з І. Кантом, простір і час — апріорні й абсолютно "порожні" форми чуттєвого споглядання речей, внутрішньо і споконвічно притаманні людській свідомості. У світі природних речей не існує ні часу, ні простору. Те й інше властиве лише людському способу сприймання предметів. Г. Гегель, навпаки, визнавав об'єктивність простору і часу, але розглядав їх як результат творчої діяльності абсолютного духу.
Матеріалістична філософія доводить, що простір — це категорія, яка відображає протяжність, структурність, співіснування і взаємодію матеріальних систем та всіх їхніх елементів. Час — категорія для вираження тривалості існування, послідовності зміни станів у русі і розвитку матеріальних систем і елементів, з яких вони складаються.
У результаті поєднання елементів матеріалістичних та ідеалістичних поглядів на сутність простору і часу та їх взаємозв'язок з рухомою матерією, в історії філософії виникли два погляди на цю проблему. Вони отримали назву субстанційної та реляційної концепцій простору і часу.
Смисл субстанційної концепції полягає в тому, що простір і час — самостійні сутності, які існують поруч з матерією і незалежно від неї. Таких поглядів дотримувалися, наприклад, Платон, Демокріт, Епікур, І. Ньютон та ін. Тому відношення між простором, часом і матерією уявлялися ними як зв'язки між самостійними субстанціями. Це вело до висновку про незалежність властивостей простору і часу від характеру матеріальних процесів. Простір вони уявляли як чисту протяжність, порожню "ємність" для речей і подій, а час — як чисту тривалість, що однакова у всьому Всесвіті і перебіг якої ні від чого не залежить.
