З ХVІІ ст. – розпочинається новий розвиток філософії мислення. Період з ХVІІ до середини ХІХ ст. називають періодом класичної філософії: від Бекона і Декарта до Гегеля і Фейєрбаха.
Періодом Нового часу (ХVІ ст.) розпочинається класична філософія, її основними представниками є Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гобс, Б. Спіноза, Дж. Лок, Г. Лейбніц, Дж. Берклі, Д. Юм, Б. Паскаль. Наприкінці ХVІІ – ХVІІІ ст. в Європі поширюється просвітницький ідейний рух. Філософія епохи Просвітництва представлена іменами Вольтера, Ж.-Ж. Русо, Монтеск’є, Д. Дідро, П. Гольбаха, Ж. Ламетрі, К. Гельвецтея, І. Гердера, Г. Лесінга.
Вершиною розвитку європейської класики стає німецька класична філософія (ІІ пол. ХVІІІ – І пол. ХІХ ст.) – І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шейлінг, Г. Гегель, Л. Фейєрбах. Європейська класична філософія виникає у період утвердження буржуазного суспільства та його цінностей. То був час буржуазних революцій в Європі (Англії, Нідерландах, Франції). З позиції розуму були піддані критиці основи релігії, суспільства, розуміння природи. Це період розвитку науки, тому наука і проблема пізнання (гносеологія, логіка, методологія) складають ядро всієї філософської проблематики.
Головною ідеєю класичної філософії ХVІІ – ХІХ ст. – стає ідея раціонального панування людини над природою і суспільством.
Основною рисою європейської класичної філософії стає раціоналізм як загальноосвітня позиція.
Філософія Нового часу – це початок західноєвропейської класики. Має свої особливості:
- ХVІІ ст. в історії це період промислового перевороту, пов’язаного з виникненням машинного виробництва;
- центр виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності переміщується у міста;
- на основі механіки і фізики виникає досвідного математичне природознавство, це час наукової революції, яка полягала не тільки у створенні основ сучасного природознавства, але й у перетворенні науки у соціальний інститут (виникають Лондонське королівське товариство вчених і Паризька Академія наук);
- наука приходить на зміну вірі і релігії, домінує у культурі. Якщо у центрі проблематики схоластичної філософії проблема співвідношення віри і розуму то в Новий час – розуму і природи (можливості раціонального панування над нею);
- осмислює новий образ природи і людини. Якщо у ренесанс відношення до природи художнє, то у ХVІІ ст. природа позбавляється божественного сенсу і перетворюється на об’єкт корисних намірів. Поставити її сили на службу людським потребам. Гаслом Нового часу стає «Знання – сила»;
- механістичний підхід до розуміння світу і людини;
- поряд з пантеїзмом (бог є усе) поширюється концепція деїзму;
- людина у механістичній картині світу розглядається як частка природного механізму, і тому вона залежна і підкорена порядку природи. Людина починає розглядатися як певні механізми, автомати;
- механіцизм вів до дегуманізації самої філософії. Якщо епоха середньовіччя і Відродження підносили людину (хоча по-різному) розглядаючи її як «подобу божу», як «вінець творіння», то нового часу філософія заводить до механізму, машин, автомата.
Таким чином можна окреслити основні риси філософії Нового часу.
Гносеологізм – світоглядна настанова, яка виходить з того, що теоретичне пізнання є вищим, сенсом життя людини (основна риса ф/с Нового часу) (на перше місце виходить наука про пізнання світу. На перший план матеріалістична спрямованість філософії, це обумовлюється орієнтацією на науку).
Деїзм – Бог дає перший поштовх, а потім усувається від справ. Всесвіт розвивається відповідно до природних законів.
Механіцизм – розуміння природних процесів і людини, різноманітні форми розвитку зведені до механічного руху. «Людина – машина» – крайнє вираження механіцизму Нового часу. Перетворення світу на основі зведення його до простих механізмів.
Матеріалізм – який спирається на великі відкриття природних наук розповсюджених на явища природи.
В теорії пізнання виявляються взаємообумовлені напрями: емпіризм і раціоналізм.
Емпіризм (грец. еmpeiria – досвід) - філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання.
Емпіризм ХVІІ – ХVІІІ ст. – матеріалістичний емпіризм, такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об’єктивно відображує навколишній світ. (Пізніше з’являється об’єктивно ідеалістичний емпіризм, такий, що визнає єдиною реальністю суб’єктивний досвід / 5 ерклі, Юм).
Раціоналізм (лат. rationalis – розум) – філософський напрямок, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (інтуїтивізм) так і емпіризму. Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт. Продовжили – голандський філософ Б. Спіноза, німецький філософ Лейбніц.
Емпірична традиція представлена в англійській філософії, започатковує її Френсіс Бекон, продовжують і розвивають Т. Гобс, Дж. Лок, Дж. Берклі, Д. Юм.
