«Вірші на жалосний погреб… Петра Сагайдачного» Касіяна Саковича: тематичний-ідейний зміст, жанрова природа, стильові особ

Композиція

• Епіграма на герб козацького війська: геральдичний символ – лицар з мушкетом на плечі – це уособлення бойової сили козаків, спрямованої на службу вітчизні. Розміщення герба запорожців – спроба довести “зацність” козацького роду, протиставляючи цю тезу закидам про козацтво як “грубе хлопство”, “розбійництво” та “українське своєвольство”.
• Зразки “подякування при погребі якого зацного чоловіка” і відповідних цій події промов.
•
Образ П.Сагайдачного
Касіян Сакович перший в українській давній поезії створив монументальний образ ідеального національного героя і наділив його виразною виховною функцією.
В.Колосова

Ідеал воїна і героя. Через цей образ показується все запорозьке військо: найхарактерніші риси козаків розкриваються через показ фактів із життя Сагайдачного.
Прославлення героя за турботливе ставлення до освіти, за матеріальну підтримку братських шкіл.
Тема смерті
Вирішується у традиційному для барокового мистецтва ракурсі – vanitas.
Образ смерті, всемогутньої і нещадної, твориться на основі двох народних афоризмів:
• Від смерти не можна оперти.
• На смерть нема ліку.
Провідна ідея: всі люди рівні перед смертю – і багаті, і бідні, і ті, які досягли найвищої влади, і ті, які залишилися на все життя “подпасками”.
Доказ безсилля багатства і влади перед смертю – різні порівняння, як запозичені з античної історії (розповідь про Креза), так і місцевого походження.
Біблійні + антично-міфологічні образи + побутові образи = смерть показана у вигляді озброєного лицаря.

Через образ смерті реалізується християнський принцип “демократизму” – усі рівні перед смертю, переростає у принцип демократизму соціально-політичного – поет пропонує поширити славу гетьмана на всіх козаків.
Епілог (звернення “смертю поражоного до живих”): філософсько-ліричний підсумок про швидкоплинність людського життя, неминучий смертальний кінець. Висловлюється дидактично-молалізаторська позиція – треба жити на землі чесно.

Особливості стилю
Традиції літератури Київської Русі + греко-слов”янська школа + бароко  стильовий синкретизм.
Бароко:
• цитація давньоримського філософа Луція Сенеки;
• патріотизм героя зіставляється з патріотизмом грецького “короля” Кодруса, котрий волів “смерть поднять, аби отчизна тілько була ціла”;
• слава і мужність Сагайдачного прирівняна до мужності спартанського “кроля” Леонідеса;
• згадки про Гомера, Демосфена;
• розмова О.Македонського з філософом про смерть;
• проголошуючи безсмертність слави героя, ставить його в ряд постатей, славу яких утверджено історією.
• Однак повернемося до твору, який розглядаємо. Писався він тоді, коли Сакович був ще у православному таборі. Тому у «Віршах...» звучить критика уніатів та католиків-єзуїтів; прославляються діяння Конашевича-Сагайдачного, котрі були спрямовані на зміцнення православ’я, зокрема високо оцінюється його ініціатива висвячення православних ієрархів для українських та білоруських земель. І все ж у «Віршах...» немає моментів, які б свідчили про консервативну спрямованість автора. Навпаки, він відверто демонструє прихильність до західних культурних цінностей ренесансного типу.
• Так, «Вірші...» представляють дещо іншу концепцію людського безсмертя, яка була притаманна традиційному середньовічному християнству. У період Середньовіччя безсмертя трактувалося майже виключно в сенсі релігійному: людина має воскреснути тоді, коли настане кінець світу і страшний суд, саме на цьому суді будуть відділені праведники від грішників (у залежності від діянь своїх) й, відповідно, праведники житимуть у царстві небесному, а грішники - у пеклі. Така концепція не передбачала індивідуалізації. «Справжня» людина в даному випадку трактувалася як член християнської спільноти (нехристияни ж розглядалися як невірні). Ця людина має дотримуватися певних правил. Дотримання чи недотримання їх визначає ступінь її праведності/гріховності, а також долю в загробному
житті.
• Ренесанс певним чином видозмінює цю концепцію. Звісно, християнське розуміння безсмертя залишається, проте поряд із чисто релігійним розумінням з’являється розуміння світське. Відповідно до ренесансних поглядів, людина може, завдячуючи своїм діянням, заслужити славу й добру пам’ять у вдячних нащадків. При цьому потрібно зафіксувати ці діяння в письмовій формі, зокрема у поетичному слові.
• Власне, у «Віршах...» якраз маємо втілення таких ренесансних поглядів. Звісно, автор не відкидає християнського розуміння безсмертя. У творі багато говориться про те, що земне життя немає особливої цінності, що необхідно думати й турбуватися про життя потойбічне, готуватися до нього. Та, попри це, багато говориться про діяння Конашевича-Сагайдачного, про те, що саме цими діяннями він заслужив собі славу й що ця слава впродовж багатьох віків зберігатиметься - поки буде текти Дніпро й т.ін. При цьому діяння гетьмана подаються як взірець для наслідування нащадками.
• СТРУКТУРА ТВОРУ ТА ЙОГО ЛІТЕРАТУРНА ВАРТІСТЬ
• Структура твору виглядає таким чином. Спочатку йде традиційний вірш на герб. Однак це вірш не на герб героя, а на герб Запорозького війська. Тим самим ніби вказувалося, що «Вірші...» мають прославити козацтво, гетьманом якого був Конашевич-Сагайдачний. Якраз це прославлення маємо у віршований передмові до твору, котра виголошувалася самим Саковичем. Там, зокрема, йшлося про те, що за плечима запорожців - велика традиція, вони - нащадки давніх русичів, які за часів князя Олега штурмували Царгород і які хрестилися за князя Володимира. Зараз же запорожці змальовуються як захисники Речі Посполитої від татар і турків. Фактично тут у поетичній формі були озвучені ідеї, репрезентовані в творі «Протестація» (1621), який був написаний Іовом Борецьким та іншими ієрархами Теофанового свячення. У «Протестації» також захищалися козаки, показувалася їхня значимість для Речі Посполитої. І це закономірно. Адже саме завдяки їм були висвячені єрусалимським патріархом Теофаном ієрархи для православної церкви в 1620-1621 рр.