Фоне́ма — найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці. Головний вияв фонеми — це звук, у якому та чи
інша фонема реалізується в позиції, що не залежить від фо-
нетичних умов (місця в слові, впливу інших звуків, наголо-
шеності/ненаголошеності, темпу мовлення тощо). Для го-
лосних, наприклад, сильною позицією є наголошений склад і
тверді сусідні приголосні; для губних, задньоязикових і твер-
дих передньоязикових приголосних — наявність дальшого
голосного заднього ряду чи однотипного твердого приголос-
ного звука.
Варіант фонеми — це той відтінок у звучанні звука,
якого він набуває в слабкій позиції, тобто такий, що не сприяє
виявленню головного звукового значення фонеми.
Фонема є абстрагованим поняттям, звуковою одиницею
поза фонетичним оточенням. У фонетичному ж оточенні
цей звук ніколи не повторюється в абсолютно ідентич-
ній якості. Навіть багаторазово повторюючи одне й те саме
слово, людина кожного разу вимовляє звуки в ньому по-
різному.
Фонема є інваріантом, навколо якого об’єднуються варіан-
ти. Варіанти зумовлюються різними факторами. Розрізня-
ють три головних типи варіантів фонем у сучасній ук-
раїнській літературній мові: позиційний, факуль-
тативний, комбінаторний.
Позиційним варіантом фонеми є звук, що, чергую-
чись із головним виявом фонеми ви-
мовляється у певній, властивій сучасній українській літера-
турній мові, чітко означеній слабкій позиції. Ці варіанти є
обов’язковими вимовними елементами сучасної української
літературної мови. Так, наприклад, голосний [є] у ненаголо-
шеній позиції реалізується у варіантах [еи] чи навіть [и].
Такі ж варіанти властиві й голосному [и], порівн.: [миене]] —
[меине]] (мине — мене)1.
На відміну від позиційних, факультативні варіан-
ти фонем не є обов’язковими, а тільки можливими (лат.
facultus — змога, можливість). Вони властиві переважно
окремим групам носіїв української мови і нерідко супере-
чать нормам української орфоепії. Прикладами їх може бути
вимова в гуцульських говорах шиплячих на місці свистячих
чи поширена вимова губно-зубного [в] замість губно-губно-
го [в].
Комбінаторні варіанти фонем з’являються у різ-
номанітних сполученнях приголосних, що виникають при
словотворенні чи зумовлюються іншими фонетичними при-
чинами. Так, постійно тверді приголосні губні і задньо-
язикові у сполученні з дальшим голосним [і] піддаються
деякому пом’якшенню і реалізуються у напівпом’якше-
них варіантах [6'], [n’], [e'], U'], [ф'\, [ґ'], [k'], [x’], [e']; тверді
приголосні перед м’якими зазнають асиміляції і реалізують-
ся у пом’якшених варіантах, порівн.: світ [с'в'іт] і сват
[сват].
У сучасній українській літературній мові, як і в російській,
трапляються випадки, коли варіантом фонеми, здебільшого
приголосної, виступає інша фонема
