Плавт був першим римським письменни¬ком, який залишив вагому спадщину. Біографія його мало¬ відома. хоч є підстави вважати, що він був виходцем з найбідні- ших кіл плебсу. Про це частково свідчить і друга частина його імені, яке мав популярний народний герой — Макк. Плавт наро¬ дився в Умбрії. Був акто-ром, потім ніби зайнявся торгівлею, на яку витратив усі свої кошти. Потрапив до Рима, де спочатку працював на млині й водночас писав п’єси, запозичуючи їхні сюжети в авторів нової аттичної комедії. Добре знав давньогрецьку мову і, відпо-відно, твори грецьких письменників. Місце й причини смерті невідомі. Довгий час Плавтові приписували понад 130 комедій. У І ст. до н. е. римський учений Теренцій Варрон, дослідивши й порів¬ нявши всі ці твори, зробив висновок, шо поетові з них належить усього 21 комедія, з яких майже повністю до нас дійшло 20. Плавт писав їх. орієнтуючися на смаки нижчих верств населення. Культурно відсталі римляни, захоплені кривавими ігрищами, зокрема гладіаторськими боями, мало цікавилися театром і літературою. Тому драматург зробив ставку на сміх, намагаючись будь-шо розвеселити римську публіку. Для цього він використав усі можливі засоби, що їх давав самий жанр комедії. У них входили і словесний комізм, і комізм ситуацій, і пряма буфонада — ба¬ лаганні вихватки й ляпаси на сцені, гострокритичні й сатиричні репліки персонажів, комічні сварки тошо. Особливе значення Плавт надавав діалогам і словесним спорам, у яких герої могли повністю використати можливості своїх лексичних запасів. Звер¬ гався він і до італійського народного театру, тієї ж ателлани, міму чи фесценіни. Притаманні їм виразна гра акторів, балаганні ефекти позначилися і на його комедіях. Вони містили значну кількість буфонно-комічних сцен, декотрі з яких узагалі не були пов’язані з дією самої комедії й ставали лише допоміжним коміч¬ ним засобом. П ’єси Плавта були багаті на каламбури — сміливі та інколи брутальні вирази і слова, що загалом дуже подобалося глядачам. Усе це створило йому славу одного з найдотепніших римських поетів. У цьому плані Плавт дуже близький до Арісто- фана, якшо не його наслідувач. Персонажі Плавта розмовляли жвавою і невимушеною мовою римського населення. Одним з улюблених прийомів комедіогра¬ фа стало пародіювання, особливо тоді, коли він вкладав урочисту мову оратора з усіма його пишними й штучними зворотами в уста якого-небудь ординарного персонажа. Пародіював Плавт » тих, хто намагався без усякої потреби вставляти в латинську мову грецькі слова чи вирази, малозрозумілі широкому глядачеві. Не зовсім ясним є питання, як саме відбувалася вистава в римських театрах, як грали актори. Додатковим джерелом у цьо¬ му плані є комедії Плавта, з яких можна почерпнути досить ба¬ гато відомостей. Зокрема, однією з тради-ційних особливостей Плавтового діалогу є звернення акторів безпосередньо до гляда¬ чів як до безпристрасних, а часом і зацікавлених свідків. Зрідка такі звер-нення ставали і своєрідним коментарем, шо пояснювали жести, рухи й міміку акторів. Центром інтриги, носіями нескінченних жартів, дотепів і каламбурів у Плавта стають його улюбленці раби, мудрі и легковажні, помірковані и зовсім нерозважливі, фі¬ лософічні й просто язикаті. Вони бігають, викривають, обвину¬ вачують, б’ються, замислюються, відкрито брешуть, ображають своїх господарів... Часом складається враження, шо автор втрачає над ними владу і вони починають жити на сцені самостійним життям. В умовах римської дійсності, де ставлення до рабів було значно жорстокішим, ніж в Етладі. подібна вільна поведінка ма¬ ла б викликати обурення того ж плебсу, а надто патриціату, оскільки ображала соціальні почуття. Не випадково ж ті самі ра¬ би часто замислюються над покаранням, шо може на них обру- шитися. Проте нічого подібного не ставалося. Ці персонажі Плавта настільки захоплювали глядачів, їхні репліки чи вчинки завжди були такими несподіваними й оригінальними, незмінно викликали такий сміх, що римляни охоче прощали їм зухвалість висловів і неналежну свободу дій.
«Псевдол» («Раб-обманщик »). Комедію було поставлено на Мегалесійських іграх у 191 р. до н. е. Одна з останніх і найулюб¬ леніших п’єс Плавта побудована на тому ж сюжеті визволення дівчини, але тепер уже з рук звідника Балліона. Він і стає одним з головних персонажів Проте центральним є кмітливий і хитрий раб Псевдол, набагато розумніший за свого безпорадного госпо¬ даря Калідора, закоханого в красуню Фенікію, яка належить Бал- ліону. Дізнавшіїся, шо дівчина вже продана якомусь македонсь¬ кому вояку за 20 мін (з яких 5 мін той має ше віддати), юнак у розпачі звертається до Псевдола по допомогу. Раб погоджується. Вони зустрічають Балліона, який відмовляється відстрочити останній термін виплати внеску за дівчину. За це Псевдол лає ли¬ хваря найпослідушими словами, називаючи його мерзотником, злочинцем, здирником, убивцем, брехуном, зрад-ником тощо, з чим лихвар лише спокійно погоджується. У Псевдола визріває план проти Балліона. Зустрівши батька Калідора, старого Сімона, він б'ється з ним об заклад, шо визво¬ лить Фенікію. Дізнавшися від Балліона про час прибуття воїнова раба з листом і грішми. Псевдол підстерігає його, називає себе слугою Балліона, забирає листа, а самого раба Гарпага відправляє до корчми чекати на повернення господаря. Віч Калідора та його друга Харіна він вимагає підшукати якогось пройдисвіта-зухваль¬ ця, а також необхідну суму грошей для викупу. З’являється шах¬ рай Сімія, Псевдол домовляється з ним і з грішми та листом по¬ силає до звідника. Сімія видає себе за слугу воїна, а потім заби¬ рає Фенікію. Псевдол відводить її до щасливого Калідора. і вони одружуються. У цей час Сімом приходить до Балліона, і той його повідомляє, що дівчина вже пливе до свого македонця. Обидва страшенно задоволені, шо їм пощастило обдурити Псевдола, але раптом приходить Гарпаг, якому обридло сидіти в корчмі, і все розкривається. Псевдол отримує гроші від Сімона і запрошує йо¬ го пропити їх разом із ним на весільному бенкеті. Головну увагу глядачів привертають витівки й думки Псешю- ла, шо подеколи віддзеркалюють психологію торговельних ділків того часу. Одержавши листа воїна від Гарпага, Псевдол розуміє, шо йому пощастило обдурити відразу трьох своїх суперників —звідника, старого й воїнового раба. Це дає йому привід замисли¬ тися над філософською проблемою про безплідність людських зусиль: «ніби ми пізнати здатні, шо іде на користь нам». Весь йо-го план рятує лише випадок. Та здійснити задумане допомагає і його власна винахідли¬ вість. Впевненість покидає Псевдолалише в одному епізоді — го¬ ді, коли Сімія, що має взяти в Балліона Фенікію, затримується Бо Псевдол добре розуміє, що Сімія ще меткіший і підступні¬ ший, ніж він сам. І коли лише той з'являється, Псевлол кричить «Перемога! Подолав я варту хитру».
Центром інтриги, носіями нескінченних жартів, дотепів і каламбурів у Плавта стають його улюбленці — раби, мудрі й легковажні, помірковані й зовсім нероз-важливі, філософічні й просто язикаті. Вони бігають, викривають, обвинувачують, б'ються, замислюються, відкрито брешуть, ображають своїх господарів… Часом складається враження, що автор втрачає над ними владу і вони починають жити на сцені самостійним життям. В умовах римської дійсності, де ставлення до рабів було значно жорстокішим, ніж в Елладі, подібна вільна поведінка мала б викликати обурення того ж плебсу, а надто патриціату, оскільки ображала соціальні почуття. Не випадково ж ті самі раби часто замислюються над покаранням, що може на них обрушитися. Проте нічого подібного не ставалося. Ці персонажі Плавта настільки захоплювали глядачів, їхні репліки чи вчинки завжди були такими несподіваними й оригінальними, незмінно викликали такий сміх, що римляни охоче прощали їм зухвалість висловів і неналежну свободу дій.
От у комедії «Псевдол» перед глядачами постав майстер інтриги — раб, завжди готовий на якусю несподівану вихватку чи жарт, хитрий обманщик і шахрай. Загалом Плавт рідко дає фізичне зображення своєму героєві, але в даному випадку воно є майже вичерпаним. Обурений Псевдолом Гарпаг пригадує його характерні риси і створює дуже точний портрет цього лукавого пройдисвіта.
Римська палліата нагадувала наш сучасний водевіль чи оперету — ому, як в п'єсах Плавта, суттєву роль відіграє музичний елемент.
У його комедіях багато арій, так званих кантиків, виконуваних у супроводі флейти. Розміри кантиків (а отже, і мелодії) дуже різноманітні, тому в п'єсах вони, безсумнівно, звучали жваво і весело [12, 121—125]. Крім того, в комедіях Плавта велика кількість речитативів. Разом з кантиками вони складають близько третини тексту.
П'єси Плавта називаються comoedia palliata — «комедія плаща».
Деякі свої твори Плавт переклав повністю, а в деяких використана «контаміна-ція» — поєднання в одній комедії сцени взяті з різних оригіналів.
Комічні імена дійових осіб: Пиргополиник — переможець веж і міст, хитрий раб Псевдол — обманщик ошуканців, у якого неможливо було зайняти жодної при-вабливої риси, він наче перетворювався на втілення тієї могутньої й непереборної сили золота, що є для нього значно сильнішою за богів.І спритний раб Сіміян — мавпа, слуга-посильний Гарпаг — гак, Парасій Їдальня Щітка і т. д. Такі імена часто сприяють непорозумінням. Так, в «Менехм» на запитання, де знаходиться Парасі Їдальня Щітка, Менехм відповідає: «Щітка? У мене в мішку лежить» (Men. 286). У комедії «Куркуліон» («Хлібний черв'як»), названої на честь одного персонажа, на запитання, де знайти Куркуліона, дається порада шукати у пшениці. Там можна знайти не одного, а сотні хлібних хробаків (Cur. 586—587).
«Хвалькуватий воїн». Сюжет комедії традиційний для нової комедії греків — визволення хитрим рабом дівчини для свого молодого господаря. П’єса була поставлена близько 204 р. до н. е. У центрі — постать дурнуватого й самозакоха-ного воїна Піргопо- лініка, шо стає головним об’єктом сатири Плавта. Як ми вже казали. цей характер досить типовий для того часу. Ім’я Піргополінік, тобто «веж і міст руйнівник», сприймалося глядачами іронічо. Відразу ставало ясно, шо це лише хвалько й боягуз, а ім’я — пряма протилежність його суті. Парасит Лртогрог вигадує небилиці про подвиги свого господаря, який із задоволенням слухає про них, але найбільше йому все ж до вподоби оповіді про невідпорний вплив його на жінок. Не випадково Піргополінік називає себе «Венериним онукою», щиро вірячи, що жінки закохуються в нього з першого погляду. І він з погордливістю каже параситові: •Нещастя то страшне красивим бути!» Піргополінік нечесним шляхом оволодіває гетерою Філоко- масісю, яка була коханкою молодого афінянина Плевсікла, і від¬ возить ЇЇ до малоазійського міста Ефес. До нього ж випадково по-трапляє і раб Плевсікла Палестріон. Побачивши дівчину, яку шу¬ кав, він негайно сповіщає свого господаря, і той припливає на кораблі й оселяється поруч у старого друга свого батька. Палестріон, шоб допомогти коханцям, пробиває потаємні двері, через які дівчина легко може потрапити до сусідньої оселі, де живе Плевсікл. Одне з їхніх побачень уздрів через горище раб ГІіргополініка Скеледр, приставлений для охорони дівчини. Палестріон з допомогою Філокомасії н старого Периплектомена переконують Скеледра в тому, шо під час побачення він бачив не Філокома- сію, а її рідну, надзвичайно на неї схожу сестру з її коханцем. Друга інтрига — обман самого Піргополініка. Палестріон ви¬ користовує схильність воїна до вродливих дівчат. За наказом раба наймають двох красивих гетер, одна з яких стає нібито дружиною Периплектомена й удавано закохується у воїна, друга — її служницею. Палестріон запевняє Піргополініка в необхідності позбу¬ тися наложниці, оскільки закохана в нього сусідка надзвичайно ревнива. А той наказує Філокомасії негайно зібратися, захопити з собою раба Гіалестріона для супроводу, обдаровує одягом та ко¬ штовностями і відсилає на корабель. А сам поспішає на призна¬ чене побачення, проте повертається з нього відлупцьований і принижений — за тогочасними звичаями ображений чоловік мав право покарати його значно жорстокіше. Лише пообіцявши ра¬ бам щедрий викуп. ГІіргополініку щастить уникнути кастрації. У ній жвавій і веселій комедії, сповненій дотепними «хто про що», вояк стає головним персонажем. Глядачі дізнаються і про його соціальне становище — він на службі східного царя Селевка, йому доручено набрати рекрутів для охорони держави. Розвиваю¬ чи традиційний сюжет визволення дівчини, Плавт знову порушує проблему, пов'язану з одруженням, і підтверджує своє ставлення до нього. Старші Периплектомен відмовляється одружуватися за браком старих патріархальних дружин. Жінки нового типу, які женуться за багатством і перетворюють чоловіків на слуг, його не цікавлять. Сер Джон Фальстаф багато шо запозичив у Піргополініка, а в комедії «Віндзорські кумасі» за наказом мстивих дівчат його взагалі, наче непотрібний мотлох, викидають із корзини для брудної білизни у стічну канаву, тобто його спіткала доля Піргополініка.
