Есхіл, Софокл, Евріпід - три славетних імені давньогрецьких поетів, творчість яких - свідчення найвищого розквіту трагедії в еллінській літературі. Кожний з них відобразив у своїх драматичних творах певний період розвитку афінської рабовласницької демократії і водночас являв собою новий етап в еволюції жанру. І хоч їхні трагедії мали багато спільних рис, що пояснювались вимогами й особливостями трагедійного жанру, але кожен з цих поетів мав своє неповторне творче обличчя. Першим таким автором, «батьком трагедії», як називали його старогрецькі вчені, був Есхіл. Свідок, а інколи й безпосередній учасник подій першої половини V ст. до н. є., Есхіл неодноразово використовував породжені ними проблеми у своїх трагедіях. Ним було написано понад 90 п'єс, з яких збереглося лише 7 трагедій. Есхіл користувався значною популярністю, про що свідчать 13 його перемог на драматичних змаганнях. Він жив у часи, коли давні традиції родового суспільства ще давалися взнаки і продовжували позначатися на свідомості громадян. Цим пояснюється складність світогляду поета, який до певної міри був зв'язаний зі старою ідеологією аристократії, але разом з тим розумів перевагу демократичного ладу. Віра в богів тісно поєднується в Есхіла з думками про непохитність закону справедливості. Порушення цієї моральної правди призводить до неминучого покарання. Майстерність Есхіла зростала разом із розвитком самої трагедії. Тому якщо перші його твори скоріше нагадували ліро-епічну ораторію, оскільки в них переважали хорові партії, а дія майже не розвивалася, то в пізніших п'єсах, після введення третього актора Софоклом, переважає діалогічна частина, вони стають справжніми трагедіями дії й характерів. Есхіл зробив величезний внесок у розвиток трагедії, перетворивши її в важливий суспільний жанр мистецтва, у першорядний за значенням засіб ідейного впливу на співгромадян. Його трагедія значно ускладнюється, їй притаманний монументально-патетичний стиль, титанізм, породжений могутнім піднесенням афінської держави. Есхіл вводить уперше прийоми, що стали надбанням драматургії нових часів. Зокрема, він перший використав формулу трагічного мовчання, пісні хору в його трагедіях часто створюють атмосферу жаху на сцені, тобто чекання чогось страшного й неминучого. Поет почав вживати прийоми контрасту, трагічної іронії. Він уміло використовував пророцтва й віщування, те, з допомогою чого було вчинено злочин, щоб знову і знову створювати атмосферу напруження на сцені, викликати жах у глядачів. Його мова сповнена архаїзмів і новотворів, епічних порівнянь, поетичних епітетів, яскравих метафор, внутрішніх рим і асонансів. Крім того, вважається, що Есхіл уперше запровадив у театрі декорації, мальовані маски з виразом трагічних настроїв людини, а також котурни. Творчість другого трагічного поета Софокла проходить у період вищого розквіту афінського полісу, в роки правління вождя афінської рабовласницької демократії стратега Перікла. Афіни стали найголовнішим економічним, політичним і культурним центром Еллади. Рабовласницька демократія була на той час найпрогресивнішою суспільно-державною формою правління, оскільки вона створила умови для економічного достатку майже всіх вільних афінських громадян і для їхнього культурного розвитку. Софокл став її співцем. Софокл завжди лишався прихильником традиційних форм життя і вірувань, тому софістичні напрями, що розвиваються в другій половині V ст. до н. є., його майже не торкаються. Він беззастережно вірить у пророцтва, сновидіння та богів. Глибока пошана до останніх, уявлення, що людина не може проникнути в їхні високі помисли, поєднуються в Софокла з непохитною вірою в людину, її розумові та моральні сили, необмежені творчі можливості. Боги стають для нього настільки високими поняттями, що він майже ніколи не виводить їх у своїх трагедіях, і вони зовсім не втручаються у справи людей. Але самі смертні часто порушують встановлені богами традиції чи закони і, не знаючи цього, роблять хибні кроки, помиляються і тим самим накликають на себе нещастя. Свідок блискучого розквіту й піднесення рідного полісу, творчої активності й багатогранної діяльності співгромадян, Софокл ці риси епохи переносить у свої трагедії. Високо цінуючи розум людини й свободу її дій, Софокл водночас приходить до висновку про обмеженість людських можливостей, оскільки доля людини залежить від вищих сил, могутніх і невмолимих. Софокл написав понад 120 драматичних творів, а до наших днів дійшло лише сім. Продовжуючи справу Есхіла, Софокл вніс ряд дальших вдосконалень у трагедію. Він позбавив трагічну трилогію сюжетного зв'язку між її частинами. Кожна з його трагедій являла собою закінчений драматичний твір. Збільшив кількість учасників хору з 12 до 15 і, найголовніше, ввів третього актора, що призвело до помітного розширення діалогів у трагедії, пожвавило й драматизувало дію, зменшило партії хору, який поступово вже переставав відігравати роль колективного актора. Внесок Софокла в дальший розвиток трагедії був значний. Поет завершив вироблення цього жанру мистецтва, створив зразковий тип трагедії. Позбавивши образи героїв Есхілової монументальності, він наблизив їх до звичайних людей, приземлив завдяки цьому й саму трагедію. Софоклу належить заслуга створення чудових образів героїв, що ввійшли в скарбницю світової драматургії. Це вже складні різногранні образи, глибоколюдяні, з багатим духовним життям. Значно зменшилась в його трагедії роль хору, пісні якого лише ідейно (а не сюжетно) пов'язані з дією трагедії. Цього поета вважають найвидатнішим майстром її композиції. Останній з визначних грецьких поетів-трагіків Евріпід став поетом у період кризи афінської рабовласницької демократії. Виразно виявились релігійні погляди Евріпіда. Виходячи з своїх філософських поглядів, він не вірив в існування богів. І якщо в творах поет не доходив до атеїстичних тверджень, то, очевидно, тому, по-перше, що олімпійська релігія лишалась офіційною релігією держави і виступи проти неї каралися, а, по-друге, його трагедії ніколи б тоді не побачили сцени. Але всюди, де можливо було, він намагався наділяти богів найнегативніншми рисами й якостями. Евріпід написав близько ста драматичних творів, до наших днів дійшло 18 трагедій і одна сатирівська драма. Його творчість почалась ще в роки розквіту афінського полісу, але переважна більшість творів написана вже в період його кризи. Тонкий і проникливий спостерігач дійсності свого часу, Евріпід добре бачив і розумів ті процеси, що супроводжували розклад афінської рабовласницької держави. А симптоми її невиліковної хвороби чим далі давалися взнаки: зростали класові суперечності серед громадян полісу; з'явилося породжене торговельними відносинами лихварство, що потроху руйнувало дрібне ремесло; посилювалося прагнення серед громадян до накопичення багатств в одних руках; у 40-30-х роках V ст. до н. є. усе помітнішою стає криза олімпійської релігії, зростає пасивність афінських громадян у громадсько-політичному житті полісу; серед молоді зростає песимістичне ставлення до тепер уже зовсім не ідеального життя, вона намагається знайти захист від політичних бур у захопленні філософією, в софістичних течіях. Всі ці тенденції Евріпід не тільки відмічав для себе, а й переносив у свої твори. Щоб відобразити згадані процеси, Евріпід змінив певною мірою характер самої трагедії як за змістом, так і за формою. То й не диво, що його вважають не лише продовжувачем, а й видатним реформатором традиційної еллінської трагедії. Основну увагу Евріпід звертає на родинно-побутові конфлікти своїх героїв. Його трагедія набуває вигляду сімейно-побутової драми, яка майже не торкається широких проблем соціально-політичного характеру. А якщо вони навіть і з'являються, то вирішуються у вузькому колі родинного життя. Проблеми, що їх ставить Евріпід, певною мірою суперечили пануючій тоді ідеології. Неодноразово поет наголошує в своїх творах на необхідності надання жінці більших прав. Так, на важке становище жінки скаржаться героїні Евріпіда Медея, Федра. Поет став творцем жіночих образів, яких до нього трагедія не знала. В них підкреслює благородство, ніжність душі, жіночу гордість, його тихі й сумирні героїні раптом виявляються надзвичайно сильними, вольовими й відданими натурами. Значне місце в творчості Евріпіда займає і патріотична тема. Нових якостей набуває конфлікт у трагедії, що перестає бути протиборством двох героїв, а стає внутрішнім конфліктом одного персонажа. Боротьба між обов'язком і пристрастю, між двома почуттями персонажа є вже тим, що в нові часи буде названо психологічним конфліктом. Цілком зрозуміло, образи героїв від цього вигравали, вони поглиблювались, ставали драматичнішими. Часто Евріпід змінював і форму своїх трагедій. Поряд з творами, що були побудовані за традиційними зразками, йому належали й такі, які вже не підпадали під визначення цього жанру. В Евріпіда вже з'являється інтрига, вводяться комічні сцени, що викликали усмішку в громадян, має місце й щаслива розв'язка тощо. Новим у трагедіях Евріпіда було й те, що він вже зображував своїх героїв «такими, якими вони є». Незважаючи на міфологічні імена, перед глядачами з'являлися звичайні люди, які часто несли в собі характерні ознаки періоду кризи полісної системи. Сміливо використовуючи, відповідно до ідейних задумів, міфологічні сюжети, поет водночас і критикує їх. Зовсім зменшується роль хору, партії якого перетворюються на своєрідний дивертисмент (участі в розвитку сюжету він майже не бере), простою стає мова героїв. Геніальний драматург, передова людина свого часу, автор багатьох чудових творів, Евріпід так і не завоював широкої популярності серед своїх сучасників. Його новаторство було піддане різкій критиці з боку консервативних елементів Афін. Евріпід був оцінений в пізніші часи, коли після встановлення монархій народні маси були усунуті від управління державою.
