У нових історичних і суспільних умовах ліричні жанри вже не відповідали тим вимогам, що їх висувала нова ідеологія молодих рабовласницьких держав, зокрема демократичних. Подібно до того, як епос з його величними образами і формами поступився місцем ліриці, так і лірика змушена була відступити після появи драматичних жанрів, зокрема трагедії. У період духовного розквіту еллінських держав перед поезією постало завдання величезної важливості — якнайширше зобразити різнобарвність людських почуттів і пристрастей, вирішити великі моральні проблеми і через них впливати на розум, серця і душі людей, виховувати їх у дусі патріотизму та громадянської відданості. Невід’ємні ознаки ліричного твору — слово, музика і ритм — переходять і до драматичної поезії, але вже у вигляді значно досконалішого цілого, що краше відповідало високим моральним завданням, новим обставинам духовного життя народу. Драматичне мистецтво Еллади представлене трьома жанрами — трагедією, комедією і сатирівською драмою. Театралізовані видовища влаштовували на грецьких землях із прадавніх часів. За припущеннями вчених, уже критяни і мікенці (ахейці) знали примітивні форми театрального мистецтва, яке загинуло разом з усією крито-мікенською цивілізацією. Мабуть, його зародкові форми пізніше з’явилися в народній творчості й на інших територіях Греції. Проте вищого свого розвитку театральне мистецтво досягло через багато сторіч, лише наприкінці VI ст. до н е., коли давно вже відбувся перехід від знеособленої, тобто народної, форми творчості до індивідуальної. Свідчення цьому — велика кількість ліричних жанрів і поява багатьох видатних поетів. Проте в нових умовах становлення демократії лірика вже не могла відповісти на запити епохи, певною мірою вона себе вичерпала. Потрібні були нові види мистецтва, які б за своїм характером більше відповідали щойно встановленій молодій державній формі, допомагали б її зміцненню і, головне, могли б виховувати у громадян почуття патріотизму і відповідальності за свою державу. Ними й стали драматичні жанри, і передусім трагедія. Як же вона виникла, з яких джерел пішла? Ця проблема і до нині залишається складною й до кінця не вирішеною. Ій присвячено десятки наукових досліджень, у яких висувалися найрізноманітніші гіпотези шодо походження трагедії. І все ж нині переважає думка, шо не одне, а кілька таких джерел привели до появи драматичної дії, яку назвали трагедією. Безперечно, вона не могла виникнути відразу, на чистому місці, без створеної в попередні часи міцної основи. Такою основою — і про це свідчать усі гіпотетичні докази — була щедра й плідна народна творчість у вигляді культових обрядів, мімічних ігор і т. д., тобто невід’ємна частина багатьох свят. Найголовнішими джерелами трагедії можна назвати чотири. 1. Народні свята на честь бога родючості й виноградарства Діоніса. Про важливість цього джерела свідчить те, що пізніше ім’я Діоніса нерозривно поєднується з театральним мистецтвом, і саме цей бог стає його покровителем. Очевидно, головну роль відіграли гімни на честь Діоніса — дифірамби, про них докладно сказано в розділі про хорову лірику. 2. Народні свята на честь богині родючості й хліборобства Деметри. З її культом пов’язують елевсінські містерії. То були таємні дійства, що провадилися в першій, закритій частині святкування культу, до якої допускалися в храм богині лише його жерці й утаємничені особи. 3. Надзвичайно поширений культ героїв, які глибоко шанувалися еллінами і вважалися засновниками різних міст. Святкування їхніх культів також передбачало виконання якихось ритуальних сцен і танців. 4. Суворий культ померлих, відправа якого супроводжувалася «заупокійними плачами» — тренами, що перейшли в трагедію. Вона і закінчувалася, як правило, спільним плачем хору й акторів, що називався комосом. Процес формування трагедії був досить довгим, розпочався він приблизно в VII ст. до н. е. Після оформлення культу Діоніса, шо поширився серед сільського населення Еллади з нечуваною швидкістю і став чи не найголовнішим його святом, починають виникати гімни на честь цього божества.
Вистава зазвичай починалась з виходу хору на сценічний майданчик — орхестру. Іноді пародові передував або вступний монолог, або навіть сцена, де пояснювався сюжет або давалася його зав'язка. Ця вступна частина трагедії називалася прологом. Далі спів хору чергувався з рухами, моно- і діалогами актора(ів). Проголосивши чергову репліку, актор ішов геть, і хор, залишившись сам, виконував стасим. Зазвичай протягом трагедії хор виконував три стасими, кожен з-поміж яких симетрично ділився на строфи і антистрофи, адже актори на орхестрі постійно рухалися то в один бік, то в другий. Строфи і антистрофи зазвичай складалися з однакової кількості віршів одного розміру, тобто були симетричними, і завершувалися пісенним фіналом — еподом. Крім того, їм могла передувати лаконічна промова керівника хору — корифея. Крім мовних і пісенних партій, у трагедії бував і коммос — спільна пісня хору і актора. Наприкінці вистави іноді додавалася фінальна пісня хору, ексод. Між виходами на орхестру актори переодягалися або міняли маски у спеціально відведеному приміщенні поруч із орхестрою — скене. Збита з дощок, скене згодом почала виконувати ще й роль театральної декорації — на ній малювалися, наприклад, колони храму, дерева, море тощо. Вистави відбувалися просто неба, найчастіше там, де утворювався природний амфітеатр, адже там найкраща акустика, а отже добре чути спів хору і репліки акторів. Через велетенський розмір театру, який масштабом і будовою нагадував сучасний стадіон, актори змушені були збільшувати свою статуру, аби їх могли побачити і почути глядачі навіть з останніх рядів: носили довжелезний одяг, яким маскували непропорційність своєї фігури, оскільки робили дуже високі зачіски, взували на ноги котурни, надягали величезні маски, в яких вбували вмонтовані пристрої для посилення голосу. Отже, оскільки обличчя акторів були закритими, атрибутом їхньої майстерності міміка не була.
