*Революційні рухи привели до формування могутнього й енергійного соціального прошарку ремісників-промисловців і торговців. шо почав створювати нові традиції. Змінився сам устрій життя, звичаї поступилися місцем праву. У суспільстві формувалися значно складніші, ніж раніше, відносини, шо вимагати сталості, надійності й визначеності нових форм життя. Тобто виникає необхідність у законодавчому закріпленні нових суспільних відносин. Усі ці зміни викликали появу нових видів літератури. Для Греції взагалі характерним було те, що певна історична епоха породжувала в ній лише один якийсь вид поезії. У попередні часи домінував епос. Раніше за нього з’явилася пісенна народна поезія, що значно більше, ніж епос, була пов’язана з життям родового суспільства і врешті стала мінною основою для появи лірики. Але довгий час найголовнішим видом поетичної творчості лишався епос. Лише у VII—VI ст. до н. е. становище змінюється. Починається занепад епічної творчості. До того ж гостра боротьба, шо розгорталася в усіх полісах, вимагала нових форм ідейного впливу на маси демосу. До нього, до воїнів зверталися народні вожді — демагоги, а також тирани, щоб привернути народ до себе. Оскільки на той час прози ше не було, саме поезія стає постійним засобом звернення до демосу. Тому заколи набирають форми дидактичних віршів, військово-патріотичні заклики — похідних і бойових пісень. Отже, життя владно вимагало появи нових поетичних форм. Вони з'являються у вигляді невеликих поетичних творів найрізноманітніших розмірів. Усі ці твори охоплюються широким поняттям лірика. Саме слово походить від назви музичного інструмента — ліри, під акомпанемент якої виконувалися пісні. Проте назва ця встановилася значно пізніше, лише в період еллінізму. До нього часу ліричні твори греки називали просто мелосом або мелікою. Значним поштовхом для розвитку лірики стали поетичні змагання, що виникли вже, мабуть, у VIII ст. до н. е. Не менше значення мало проведення подібних змагань під час численних спортивних ігор, що їх заснували греки. У післягомерівські часи ліричних творів з’являлося дуже багато, але до наших днів дійшла невелика кількість віршованих уривків нечисленних поетів. Лише деяким з них пошастило більше — залишилися окремі вірші, навіть цикли віршів. Але повністю спадщина жодного ліричного поета не збереглася. Втрата значної частини ліричних творів пояснюється, зокрема, встановленням «канону олександрійських учених», у якому з усіх численних грецьких поетів VII—VI ст. до н. е. фігурували лише дев’ять найвидатніших (звичайно, з погляду еллінських учених) — Піндар, Сімонід, Вакхілід, Алкей, Сапфо, Алкман, Стесіхор, Івік та Анакреонт. Їхні твори переписувалися значно частіше, ніж твори інших, «не видатних», тому й збереглося їх значно більше. Крім того, велика частина віршів з часом втрачала свою актуальність і значення, і про них поступово просто забували. Спочатку всі ліричні твори виконувалися під акомпанемент якогось музичного інструмента — ліри, кіфари, арфи, флейти і навіть пастушої сопілки. З часом деякі ліричні твори втратили музичний супровід і по суті стали самостійними літературними жанрами. Інші зберегли свою пісенну форму, і музика до них була обов’язкова. Тому лірика почала поділятися ше з давньогрецької традиції на декламаційну і пісенну. До першої увійшли елегійний і ямбічний жанри, до другої — мелічний жанр, шо виконувався або сольно, або хором. Ліричні твори еллінські вчені розрізняли відповідно до їхньої зовнішньої форми — ритму, тобто віршового розміру. Найчастіше ця форма нерозривно пов’язувалася з певним змістом. Елегія, ямб і мелос висунули своїх визначних представників, і все ж віднести цих талановитих поетів до певних категорій надзвичайно важко, оскільки вони виявили себе в різних поетичних формах. Архілох, Солон, Феогнід були водночас і елегійними, і ямбічними поетами. Мелічний поет Алкей у часи запеклої політичної боротьби тиранії з лесбоськими аристократами уславився своїми гострими елегіями. І навпаки, елегійний пост Феогнід писав застольні й любовні пісні — улюблені теми мелосу. Не менш умовним є і поділ поетів на еолійську, дорійську і сицилійську школи, оскільки й тут провести точні межі неможливо: з різних причин поети переїздили з місця на місце, часто назавжди залишали свою батьківщину й оселялися в інших полісах і тоді користувалися іншими діалектами. Елегійними віршами, незалежно від змісту, називалися такі, у яких гекзаметр чергувався з пентаметром (п’ятистопником). Саме слово «елегія» означало двовірш, що складається з гекзаметра і пентаметра («елегійний двовірш»). Саме через наявність гекзаметра елегію називають переходом від епосу до лірики. Присутність пентаметра значною мірою порушує урочистість і повільність гекзаметра, робить його гнучкішим. Елегійні вірші, пов’язані з фольклорно-обрядовими традиціями, у VII—VI ст. до н. е. перетворюються на твори індивідуальної поезії — ім’я автора закріплюється за кожним із них. Якщо сучасне поняття елегії позначає поетичний твір, у якому переважають журба, сумні роздуми над життям чи коханням, невблаганністю смерті, самотністю на лоні природи, то грецька елегія була досить оптимістичною, пронизаною почуттям бадьорості, часом — патріотизму. Теми й мотиви елегійних віршів були найрізноманітнішими, інколи несли в собі повчальний елемент: це роздуми про суспільні події і проблеми навколишнього життя, політичні заклики, прославлення воїнської доблесті, звернення до молоді, поради, філософські сентенції, якісь інтимні проблеми, що турбували автора, тощо. Представники: Каллін, Тіртей, Солон, Феогнід. Ямбічна лірика з’явилася майже водночас з елегійною і також є одним із найпростіших ліричних жанрів. Джерела ямбічної лірики слід шукати в народних піснях, присвячених богині Деметрі. Жартівливо-веселі, часом не дуже скромного характеру ямбічні пісні стали обов’язковою складовою Елевсінських свят на честь богині Деметри. Вони виконувалися після закінчення закритої частини свят, коли починалися загальнонародні торжества. Ім’ям міфічної дівчини назвали ліричні пісні, за змістом схожі з піснями Ямби, і розмір, який найкраще відповідав темпові розмовної мови, якою були складені вірші. Ямбічна стопа складалася з короткого й довгого складів. Найпоширенішим був шестистопний ямбічний (або хореїчний) вірш. Оскільки двоскладова ямбічна (або хореїчна) стопа була надто малою, вона об’єднувалася з наступною стопою, виникала пара ямбічних (або хореїчних) стоп — диподій, а сам вірш тоді називався ямбічним (або хореїчним) триметром. Особливість цих віршів полягала в можливості зміни в непарних складах ямба (або в парних — хорея) на спондей. Представники: Архілох, Семонід, Гіппонакт. Наступним кроком у розвитку елліністичної поезії була мелічна, тобто власне лірика. Елліни розрізняли види мелічної лірики відповідно до музичних мотивів, що відтісняли на другий план поетичне слово. Без музики мелічний твір уявити неможливо. Один з дослідників лірики з цього приводу писав, що мелос, відірваний від музики, втрачав кращу свою частину, свою душу, і чарівність його пісень загинула для наступних поколінь разом із плавною гармонією, під звуки якої вони колись народилися. Представники: Терпандр. Монодичний мелос. Порівняно з елегією і ямбом літературна мелічна лірика розробила значно меншу кількість тем. Зі зростанням свідомості окремої особистості збільшується зацікавлення власними почуттями. Мелос стає засобом для виявлення суб’єктивних почуттів. По суті поет сам є носієм тих емоцій, які він відтворює. Тому в більшості мелічних поетів на другий план відступають соціально-політичні й громадянські проблеми й акцентуються питання, пов’язані з індивідуальними, інтимними почуттями. Головні теми підказані самою дійсністю. Культові, обрядові відправи, застілля, кохання, вино і ті радощі, шо їх вони дають, дружба, захоплення мистецтвом і поезією породжують безліч ліричних творів. Представники: Алкей, Сапфо, Анакреонт. Хоровий мелос: існували й пісні, які відбивали настрої групи, колективу людей Вони виконувалися переважно під час урочистих подій чи свят. Подібні пісні в Греції існували з незапам'ятних часів і були пов’язані з релігійними культами, воєнними походами, трудовим життям. Вони стали тією плідною основою, на якій почав зростати хоровий літературний мелос. Пізніше його піснями відзначали культові свята на честь різних богів, певні урочисті події в різних містах Еллади. Зрозуміло, що виконання подібних пісень вимагало вже великої кількості людей, тобто цілого хору, Перші пісні хорового мелосу, або гімни, були пов’язані з культами богів. Гімни на честь окремих богів мали свою назву. Так, гімн, присвячений Аполлону й Артеміді, називався пеаном, на честь бога Діоніса — дифірамбом. Представники: Алкман, Стесіхор, Івік, Сімонід, Піндар, Вакхілід.
}{{19. Класичний період давньогрецької літератури}
Початком класичного періоду можна вважати 478 р. До н. е., коли утворився Перший Афінський морський союз і Стародавні Афіни на довгий час стали загальновизнаним гегемоном значної частини Еллади. Споконвіку в народній поезії існуючі зачатки драми були опрацьовані в Афінах до рівня довговічного зразку драматичної творчості. Хоча наявність високо розвинених форм епосу й лірики сильно полегшувала розвиток аттичної драми, тим не менше і трагедія, і комедія були оригінальним створенням афінян. З двох видів драми трагедія за своїми сюжетами тісно прилягала до народних сказань і міфів, а комедія - черпала зміст зі спостережень над сучасними політичними діячами, поточними суспільними подіями, звичаями. Піднімаючись над приватними практичними інтересами, трагедія вводила глядачів у коло інтересів і понять загального характеру, релігійних, етичних та громадських, втілюючи їх у типові образи, кожному близькі й зрозумілі. Вже починаючи з Есхіла, панівним предметом зображення в трагедії, а отже — і симпатій глядача, стало душевне життя людини з її сподіваннями, побоюваннями, пристрастями. Міфічна старовина зберігалася лише як зручна, всіма визнана форма, під якою чулося биття живої дійсності; легендарні особистості були перекладачами або виразниками того, чим жили сучасники трагіка. Паралельно з трагедією розвивалася в Афінах і комедія. Повний розквіт аттичної комедії простежуємо у творах Аристофана. Найхарактернішою особливістю аристофанівської комедії була парабаза, що розривала подання на дві частини. Це пісня, яку виконував весь хор і в якій від імені автора висловлювалися глядачам поради, застереження, скарги на літературних суперників і політичних ворогів автора, судження про сучасні події та осіб. Політична свобода, високий розумовий розвиток громадян, як і геній Арістофана та його попередників перетворили грубий фарс, яким була комедія спочатку, на оригінальній вид драми, який поєднував у собі риси нещадної сатири і памфлету, з одного боку, художнє створення — з іншого. Однак сміх Аристофана не зупинявся ні перед чим, проникаючи у всі сфери життя і насправді підриваючи традиційні початки. Наслідки ж комедій виходили далеко не ті, яких, можливо, бажав сам комедіограф: не послаблювала, а скоріше посилювала аттична комедія дух сумніву й критики у сучасному суспільстві. Питання політичні, приватні та загальні, соціальні, літературні, педагогічні, філософські знаходили собі місце в давній комедії, як можна бачити і за уцілілими п'єсами Аристофана, і обговорювалися криво з небаченою ні раніше, ні пізніше свободою. Вже в числі комедій Аристофана є кілька вільних від особистих нападок («Птахи», «Мир», «Лісістрата», «Багатство», «Оси», «Жінки в народних зборах»). Особиста критика є в них лише побіжно, у вигляді натяків, поступаючись головним місцем сатирі на цілі напрямки в літературі та громадському житті, а також на цілі класи громадян. Так звані, середня і нова комедія головним чином відрізнялися від аристофанівської відсутністю хору, являючи собою тільки більш постійний і послідовний розвиток тих елементів пародії на міфологічні особистості і на трагіків, які містилися у достатку в самих зародках аттичної і взагалі грецької комедії і в творах Аристофана, з іншого боку, не зовсім були вигнані з цих пізніших видів комедії й особисті нападки на політичних діячів. Головним представником нової аттичної комедії вважався Менандр. Діалектика і красномовство всіх видів входили істотними частинами в поетичну мову трагедії і комедії. Намагання переконати супротивника, довести вину його і свою правоту складають головну задачу драматичних діалогів і багатьох монологів. Для життєвих відносин афінської демократії потрібна була ретельно оброблена прозаїчна ораторська мова. Вільне переконливе слово було сильним важелем успіху в афінської республіці і навіть більше: воно було одним з дієвих засобів самозахисту в справах політичних і приватних. Афінська республіка в порівняно короткий період часу породила велике число ораторів і вчителів красномовства: Антіфон, Андокід, Лісій, Ісократ, Ісей, Лікург, Гіперід, Демосфен та багато інших. Драматичному діалогу в поезії відповідала розмовна літературна проза в застосуванні до предметів філософії. Творцем її вважається Сократ, а незрівнянним виразником в літературі — Платон, автор численних діалогів, які крім філософського значення відзначалися високими перевагами як літературні твори. Абстрактні думки Платон нерідко втілює у художні образи і картини. Часто розмова переривається натхненною розповіддю, яка переносить читача у світ вищих понять, надій і бажань. У 4 столітті до н. е. виникли разом з колишніми нові напрямки філософської думки — епікуреїзм і стоїцизм. Далі від практичного життя стояла історіографія, яка теж в Афінах або під афінським впливом знайшла собі таких представників, як Геродот, Фукідід, Ксенофонт.
