Харк. шк. романтиків — гурт укр. молодих поетів — професорів і студентів Харк. університету 1830–1840 років.
Головні представники : Ізмаїл Срезневський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Левко Боровиковський, Михайло Петренко. Діяльність цього гурту поетів пов'язана з пробудженням нац. свідомості, наслідком чого виникло зацікавлення народною творчістю. Збираючи, видаючи та й самі наслідуючи її, харківські романтики розробляли тематику власної творчості на основі народних пісень, переказів, легенд, вдавалися до історичних мотивів. У результаті цього зацікавлення вони зуміли побачити народ інакше, ніж їх попередники (І. Котляревський,Г. Квітка-Основ'яненко): дивлячись на нього не згори, як на наївних дітей природи, а як на джерело духовного відродження й сили та поетичного натхнення. Цей новий погляд поділяли навіть ті з них, що, як А. Метлинський, переляканий розправою з кирило-мефодіївцями, не вірили у можливість нац. відродження укр. народу. Виявом цього нового ставлення до народу були «Книги битія укр. народу», написані пізніше, після переходу М. Костомарова до Києва. Загалом харківська школа романтиків привнесла в українську літературу нові принципи художньої творчості, дух історизму, що виявися в ідеї неперервного розвитку, зверненні до національного минулого, розуміння життя народності як динамічного процесу.
