Формування реалізму як художнього методу в дошевченківський період досягло вищого ступеня в байках Є.Гребінки. Просвітитель-сатирик, Гребінка був найяскравішим виразником демократичної, реалістичної тенденції в укр.літ. пер.пол.19ст.
У своїй творчості Гребінка спирався на досвід світової байкарської літератури, зокрема російської (Крилов) та української (Сковорода, Гулак-А.). Однак наповнив їх конкретно-історичним змістом української дійсності. Він досягає більшої ідейної глибини, художньої довершеності, виразності й афористичності.
При зіставленні творів попередників та Євгена Гребінки, можна переконатися в ідейно-художньому новаторстві байкаря. Виклад у байках ведеться від імені вихідця з демократичних верств, людини гнучкого розуму, з гострою іронією. Пряме звернення до слухачів, інтригуюча обіцянка «щось» розказати відразу настроює на довіру до оповідача.
Усі компоненти байки, відзначаючись строгою цілеспрямованістю, тісно взаємопов*язані, доповнюють один одного, «працюють» на реалістичну достовірність відображеного.
Композиційна майстерність Гребінки особливо яскраво проявилася у відтворенні наростання драматичного напруження, яке природно завершується катастрофою, або ж несподіваним дидактичним висновком( «Цап», «Віл»)
Гребінка розширив жанрово-композиційне багатство укр.літ., ввівши байку-приказку .
Його байки наснажені соціальним змістом, вони злободенні та їдкі.
Гребінка створив низку нових алегоричних образів – Будяка, Коноплиночки, зерна, полови, колосків тощо.
Жанрово-стильові особливості:
рішучий відхід від бурлеску і травестії. Користується ними лише для творення негативних персонажів. “Гребінка перший відійшов од колишнього пародійного спрямування: цей талановитий письменник, усвідомлюючи, що слово, яким розважав публіку Котляревський і Артемовський, зовсім не спотворене наріччя російської мови, а мова, дана в наділ 12 мільйонам народу, прагнув у своїх творах показати спроможність його до розвитку і багатства” (М.Костомаров);
алегорія переважно позбавлена абстрактності, в її основі – реальна дійсність;
реальні постаті людей Þ зменшується значення умовності, алегоричних образів;
посилюється роль мовної характеристики персонажів. Запроваджується внутрішній монолог;
введення оповідача, який тлумачить зміст твору, його мораль. Оповідач є виразником життєвого досвіду демократичних “низів”, народної моралі;
окремі байки мають форму монолога (“Пшениця”, “Рожа та Хміль”), у них відсутні діалоги, авторські ремарки, репліки персонажів;
окремі байки – форма суцільного діалога (“Ячмінь”) – невеличкі п”єски з своїми драматичним конфліктом, композицією, характерами.
