Микола Іванович Костомаров був одним з найталановитіших культурних діячів XIX століття. У його доробку понад 300 історико-наукових, публіцистичних, літературно-критичних та художніх творів. До найкращих творів М. Костомарова належать збірки балад та ліричних поезій «Українські балади» (1839 р.) та «Вітка» (1840 p.), стаття «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» (1843 p.). Як поет-романтик М. Костомаров віддавав перевагу легендарно-історичним та легендарно-фантастичним мотивам, а образність своїх творів намагався запозичувати з народної поетичної творчості. Романтика балад М. Костомарова виявилася у відтворенні побутового колориту («Пан Шульпіка») та фантастичних перетвореннях («Ластівка», «Брат з сестрою», «Явір, тополя і береза»). У своїх творах митець звертався до героїчного минулого, оспівував козаччину та вільні минулі часи (повість «Чернігівка» з часів гетьманування Петра Дорошенка, драма «Переяславська ніч », трагедія « Сава Чалий»). Як і інші романтики, М. Костомаров також займався перекладами європейських класиків (Байрона, Шекспіра), чим збагачував українську літературу.
Не без впливу гоголівського «Тараса Бульби» створено романтичну баладу «Максим Перебийніс»; історичну основу має віршоване оповідання «Щира правда», забарвлене іронією. На історичних, але вкрай романтично невиразних ремінісценціях побудовано поезії «Згадка», «Могила», «Полтавська могила», «Дід-пасішник» з портретом народного рапсода-кобзаря. Низка віршів — це фольклорні стилізації з мотивами розлуки, смерті козака на чужині, перетворення милої в зозулю.
Чи не найглибша тут — лірика кохання, сентиментально пишномовна, з обов'язковою релігійною атрибутикою («Зобачення», «Нічна розмова», «Панікадильце»).
