Відновлення системи освіти
Після звільнення території України від німецько-фашистських загарбників розпочалося відновлення зруйнованих підчас війни шкіл, закладів культури, наукових установ.
Поширення набув рух за відбудову зруйнованих і спорудження нових шкільних приміщень силами самого населення – «методом народної будови». У 1944-1945 рр. у республіці було відбудовано і побудовано 1669 шкіл. На 1950 р. довоєнна мережа шкіл була практично відновлена, але для налагодження нормальної системи освіти цього було недостатньо: у середині 50-х років 16 тис. шкіл (33,2% від їх загальної кількості), вякихнавчалося 1,67 млн. дітей, змушені були організовувати заняття в дві, а то і в три зміни. Значна кількість цих закладів, особливо в сільській місцевості і у робітничих селищах, була розташована у приміщеннях, мало пристосованих для навчання.
Школи постійно відчували гостру потребу в підручниках, зошитах і навчальному обладнанні. Для матеріальної підтримки тих, кого батьки не могли забезпечити мінімумом необхідного для навчання, створювався фонд всеобучу.
Труднощі, що стояли перед системою освіти, викликали необхідність запровадження мережі вечірніх шкіл. Були засновані також навчальні курси для дорослих, професійні заочні школи.
Але реалії часу потребували все більше освічених людей. У 1953 р. було здійснено перехід дообов'язковоїсемирічної освіти. Це, у свою чергу, створило додаткові труднощі – нестачу приміщень, вчителів, навчальних посібників.
Як і в довоєнні роки, Комуністична партія прагнула перетворити школу на знаряддя встановлення і посилення свого контролю над учнівською молоддю. Була відновлена робота піонерських і комсомольських організацій. Прищеплення відданості Й.Сталіну й ідеалам комунізму оголошувалося найважливішим покликанням школи.
У повоєнні роки розпочався процес неухильного скорочення шкіл з українською мовою викладання. Так, з 1948 р. по 1954 р. кількість українських шкіл зменшилася з 26 до 25 тис, а російських – збільшилася з 2 720 до 4 051, або в 1,5 рази. На 1953 р. в українських школах навчалося 1,4 млн., а в російських і змішаних –3,9 млн. дітей.
Закривались національні школи (польські, угорські, румунські та ін.). Всі вони були перепрофільовані на російські.
Протягом четвертої п'ятирічки було відтворено і систему вищої освіти.
Внаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСРзменшиласьу порівнянні з довоєнним періодом, тоді як кількість студентів зросла з 99 до 325 тис. (на 1956 р.). Правда, майже половина з них навчалася на заочних і вечірніх відділеннях.
Викладання в більшості вузів велося російською мовою.
Розвиток науки в Україні
У повоєнні роки відновилася робота науково-дослідних установ України, було внесено ряд змін в організацію наукових досліджень.
Якщо у 1945 р. в республіці налічувалося 267 науково-дослідних установ, то в 1950 р. вже 462, в тому числі більше 30 академічних інститутів. Зміцнювалася, хоча й повільно, їхня матеріально-технічна база, зростав кадровий потенціал. Кількість науковців в Україні досягла у 1950 р. 22,3 тис. осіб.
Головною науковою установою України залишалась Академія Наук УРСР, яку очолював О.Палладін.
Вчені України досягли значних успіхів у дослідженнях з фундаментальних наук, їх наближенні до потреб господарства. У республіці в 1946 р. було запущено перший в СРСР атомний реактор. У 1956 р. Генеральним конструктором будівництва космічних кораблів у СРСР став виходець із ЖитомирщиниС.Корольов.
Під керівництвом С.Лебедєва у Києві у 1948-1950 рр. було виготовлено першу в Європі цифрову обчислювальну машину.
Значним технічним досягненням була побудова у 1953 р. найбільшого тоді в світі суцільнозварного моста через Дніпро завдовжки понад 1,5 км (містім. Патона у м.Києві). За короткий час завдяки новій автоматичній технології зварювання було споруджено газопровід Дашава – Київ.
Проте практично всі видатні досягнення науки і техніки мали місце лише в галузях, що стосувалися воєнного або суміжного з нимвиробництва.
Успішно велися дослідження в галузі сільськогосподарських наук, біохімії (академік О.В.Палладій), кібернетики (В.М.Глушков).
Значної шкоди розвитку біологічних наук завдала «лисенківщина» – явище в радянській науці, яке характеризувалося ідеологізацією, засиллям в науці посередностей, людей споживацького ґатунку, авантюристів.
Президент Всесоюзної академії сільськогосподарських наук Т.Лисенко, підтриманий Й.Сталіним, пообіцяв створити за короткий час надлишок сільськогосподарської продукції за допомогою власної методики виведення нових рослин і порід худоби, оголосив ген міфічною частинкою.
Свою позицію Т.Лисенко аргументував не науковими викладками, а ідеологічними штампами, запозиченими з «Короткого курсу історії ВКП(б)». Генетику він проголосив«продажною донькою імперіалізму»,а кібернетику – її «рідною сестрою». В результаті переслідувані, генетиків, що розпочалося 1947-1948 рр., репресій зазнали вчені-біологи Д.Третяков, М.Гришко, І.Шмальгаузегн, І.Поляков, С.Делоне, що на багато років загальмувало розвиток біологічної науки.
Наукову діяльність в Україні продовжувала координувати АН УРСР, яку з 1962 р. очолює академік Б.Є.Патон.
