Література кінця XVIII — 40-х pp. XIX ст. характеризується новим поглядом на народ як позитивного героя художнього твору, що обумовило й відповідну систему художніх засобів. Джерелом оновлення і змісту, і форми стала народна поезія. Інтерес до неї був викликаний процесами слов'янського національно-культурного відродження з їх активізацією фольклористичних рухів і наукових студій. Записи народних пісень, вміщені у збірниках М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського, П.Лукашевича, явили неповторну красу змісту і мови, продемонструвавши високі художні можливості народнопоетичного слова. На основі живого народнорозмовного джерела виробляється літературна мова, першозразок якої подав І. Котляревський у своїй «Енеїді». Основні творчі методи літератури цього періоду — це просвітительський реалізм і романтизм; основні жанри — бурлескно-травестійна поема, байка, балада, соціально-побутова п'єса, етнографічно-побутова повість.-Основні представники—І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, М. Шашкевич та ін.
У 40—60-х pp. XIX ст. проблемно-тематичне коло літератури ґрунтується на такій пекучій суспільно-політичній проблемі, як кріпацтво і пошуки шляхів боротьби з ним. Провідними жанрами цього періоду були поетичні (Т. Шевченко, [П. Куліш, Ю. Федькович) та прозові (П. Куліш, Марко Вовчок, А. Свидницький). Центральною постаттю в літературному процесі того часу є Т. Г. Шевченко — основоположник нової української літератури. Творчість Кобзаря представила український світ і українську свідомість у всіх їх вимірах (історичному, суспільно-політичному, морально-етичному, естетичному тощо).
Література 70—90-х pp. XIX ст.— це період розвинено-реалізму, його розквіт. Нова суспільно-політична ситуація (пореформена дійсність) видозмінила і тематично-образний ряд української літератури.
Найбільшого розвитку набувають жанри соціально-побутової та соціально-психологічної повісті і роману, а також реалістичної драми і комедії. Література цього періоду представлена іменами Марка Вовчка і Панаса Мирного, Л. Глібова і С Руданського, А. Свидницького і 1. Нечуя-Левицького, М. Старицького, М. Кропивницького і І. Карпенка-Карого, П. Грабовського і І. Франка. Вершинною постаттю літературного процесу 70—90-х pp. XIX ст. була постать І. Франка.
Фольклористика - наука, що вивчає соціальну природу, ідейно-художню сутність, тематику і специфіку усної народнопоетичної та музично-пісенної творчості.
У науковій літературі існують різні припущення стосовно періодів українського фольклору. Як правило, виділяють доісторичний період (міфологічну епоху - час, коли первісні уявлення і вірування формувалися у певну систему культів: культу померлих предків, домашнього вогнища, води, сонця, місяця, землі, хліба, а також коли зароджуються календарні, родинні обряди тощо), історичний (що характеризується розвитком героїчного епосу, весільної обрядовості, легенд і переказів, ліричних пісень тощо).
