Напередодні ІІ Світової війни “українське питання” чи “українська карта” знову набула чільне місце в політичних планах кількох європейських держав. Ці держави умовно можна розподілити по трьом групам відповідно до їх ставлення щодо вирішення майбутньої долі українських земель. До першої групи можна віднести держави, до складу яких входили етнічно українські території, а саме: СРСР, Польщу, Румунію і Чехословаччину. Кожна з цих країн в майбутньому прагнула втримати належні їй українські території і по можливості приєднати нові. До захоплення певних українських територій прагнули також Угорщина і Югославія.
Так, Польща й Угорщина розглядали Закарпатську Україну як “ключовий пункт Центральної і Східної Європи” і планували встановлення спільного польсько-угорського кордону в Карпатах із створенням під їх керівництвом так званого “інтермаріуму” – блоку середніх і малих держав між Балтійським і Чорним морями. Сама ж Польща претендувала на територію Радянської України, аби мати вихід до Чорного моря. Угорщина ж, яка була незадоволена умовами Тріанонського договору 1920 року, активно прагнула повернути під свою владу Закарпатську Україну.
Чехословаччина намагалася зберегти хоча б ті території, які залишилися в її складі після відокремлення Судецької області, бо Угорщина вимагала відділення від неї території, населеної угорцями і надання словакам і українцям права на “самовизначення”. Друга група країн – Англія, Франція і США (тобто країни-творці Версальско-Вашингтонської системи). Своїм втручанням у проблему вирішення українського питання, чи, точніше, своїм дипломатичним нейтралітетом у цьому питанні, вони прагнули задовольнити свої геополітичні інтереси. Німеччина, яка планувала розширення свого “життєвого простору”, також активно претендувала на українські землі. Гітлер виходив з того, що німецькому народові (що належав до “вищої раси”) потрібний “життєвий простір” – lebensraum. Таким ідеальним простором вважалася Україна. Але сам Гітлер довго не мав точного плану, що робити зі Сходом Європи після встановлення там контролю німців. Цей план виробив Альфред Розенберг. Його план передбачав розділення СРСР на п’ять частин: Велику Фінляндію, Балтійський протекторат, Українську державу, Кавказьку Федерацію й Росію. Україна, однак, розглядалася не як етнічна чи національна одиниця, а лише як територія реалізації економічних інтересів Рейху. Це була теорія, що працювала на майбутні перспективи. Але й були проблеми, що вимагали скорішого вирішення. Серед них – дуже важливе для Німеччини питання про Закарпаття, бо саме скрізь призму закарпатського питання Німеччина розглядала свою політику в східноєвропейських територіях. Закарпаття для неї було предметом торгів, козирною картою, яка при вмілому використанні багато могла вирішити у політичній грі. Наприклад, німецький політик Є.Вьорман бачив найбільш оптимальним такий розвиток, при якому за сприятливих умов була б проголошена незалежність Закарпаття, що дозволило б Німеччині під проводом захисту українського народу розгорнути активну політику проти СРСР, Польщі і Румунії. Але ці погляди на дане питання з часом змінилися.
