Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі площею понад 60 тис. кв. км з населенням 2,5 млн. осіб (у тому числі 2 млн. українців) стали колонією Австрійської імперії. її населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного визиску з боку абсолютистської монархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище українців. У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті - мадяризації, на Буковині - румунізації. Східна Галичина разом із частиною польських земель входила до складу "королівства Галіції та Лодомерії" з центром у Львові. В адміністративному відношенні край поділявся на 12 округів. На чолі Галичини стояв губернатор, який призначався Віднем.
Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. На західноукраїнських землях розвивалися головним чином винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфоро-фаянсова, цукрові, лісова, добувна галузі. Кріпосництво заважало розвиткові як промисловості так і сільського господарства.
Промисловість залишалася відсталою, важкої промисловості майже не існувало, машинобудування було розвинуто недостатньо. Провідними галузями були нафтодобувна, деревообробна галузь та харчова промисловість.
У промисловості домінував іноземний капітал: австрійський, німецький, французький.
Повільно йшов процес зростання міст.
Галичина, Закарпаття, Буковина були відсталою аграрною провінцією Австро-Угорської імперії. У цьому секторі економіки було зайнято близько 90 % населення. Зміни в сільському господарстві відбувалися повільно, воно йшло переважно пруським шляхом. Політика Австро-Угорщини була спрямована на те, щоб закріпити за Україною статус аграрно-сировинного придатку до розвинутих частин імперії: західноукраїнські землі були джерелом дешевої сировини та ринком збуту для промислових товарів і машин.
У зв’язку з цим з кінця XIX ст. почалась масова еміграція селян до Канади, США, Бразилії, Аргентини, а також на Балкани. До Першої світової війни із західноукраїнських земель виїхало і поселилося за кордоном близько одного мільйона осіб. Отже, за соціально-економічним розвитком українські землі Східної Галичини, Буковини і Закарпаття були найвідсталішою окраїною Австро-Угорської імперії. На відміну від Наддніпрянської України тут значно повільніше розвивалася промисловість, переважали в основному дрібні, напівкустарні підприємства, зорієнтовані на добування та первинну переробку сировини. В занедбаному стані перебувало й сільське господарство. Західноукраїнські селяни страждали від малоземелля і безземелля, масового безробіття. Тому в кінці XIX ст. вони тисячами емігрують до США, Канади, Аргентини, Бразилії та ін. країн. Проте національне гноблення на українських землях Австро-Угорщини здійснювалося не в такій грубій формі, як у Росії. XIX ст. стало періодом справжнього національно-культурного відродження, зросла національна свідомість українців. Національно-визвольний рух пройшов шлях від культурно-просвітницького до політичного етапу, висунувши гасло політичної самостійності України. Східна Галичина була центром громадсько-політичної активності, П'ємонтом національного відродження, як відзначав М. Грушевський.
