Перша письмова згадка про українських козаків міститься у "Хроніці" М. Бєльського під 1489 р. Термін козак в Україні поступово набув значення особисто вільної, мужньої людини, незалежної від офіційних властей, захисника Вітчизни й оборонця православної віри. Зародження українського козацтва було зумовлене трьома головними взаємопов'язаними причинами: природним прагненням українців до волі, посиленням соціального та національно-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від татарських набігів.
Одним з найбільших джерел формування українського козацтва було місцеве подніпровське населення, що продовжувало жити на території Південної України та Середнього Подніпров’я. Воно зосереджувалось в так званих “острогах”, було особисто вільним, незакріпаченим і могло переходити з одного місця на інше. Основним їх заняттям, окрім хліборобства, було “уходництво” (промисли) та “добичництво”. Таким чином, утворились громади вільних людей на чолі з отаманом, котрі йшли в степи за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми, іншою здобиччю. Через часті набіги татар це населення жило на військовий лад, готове у будь-який момент відбити ворожий напад. Виходячи в степ, кожен завжди мав рушницю на плечі і шаблю біля пояса.
Чисельність цих “уходників” зростала за рахунок втікачів, невдоволених існуючими в Литовсько-Польській державі порядками, які намагалися вийти з-під важкого соціально-економічного і національно-релігійного гніту, рятуючись від закріпачення, втікали в малозаселені вільні землі степової України.
Поряд з “уходниками” та втікачами важливим джерелом була військово-службова верства. Необхідність оборони південного порубіжжя потребувала створення при староствах спеціальних збройних загонів, як правило, з дрібної шляхти. Такі ж загони мали у своїх маєтках і окремі магнати. Поступово частина цих шляхтичів також ішла в степи.
Військова організація: козаки жили в куренях, ними керував отаман або гетьман, що керував Січчю за допомогою козацької верхівки - старшини. Козаки робили успішні походи в Крим і навіть доходили до Константинополя. По ріках і морю вони плавали на невеликих човнах, видовбаних із цілого дерева, які називалися чайками. По краях прикріплювалися зв'язання з очерету, що надавало додаткову стійкість. У козаків була кіннота, але все-таки основою їхнього війська була піхота. Щоб протистояти татарській кінноті козаки починають активно використовувати вогнепальну зброю - пищали, пістолі, невеликі пушки. По степу вони пересувалися на возах, які у випадку нападу татар, козаки встановлювали у квадрат і вели сильний вогонь по татарах. Прорватися в середину квадрата було дуже важко, і звичайно татари відступали.
Складаючись під верховною протекцією спершу польського, потім російського уряду, тимчасово під заступництвом кримського хана, запорізькі козаки в усі часи свого історичного існування керувалися власним, звичайно щорічно що змінювалось і неодмінно неодруженим начальством.