Статути ВКЛ — кодекси права Великого князівства Литовського, що діяли і на інкорпорованих до нього українських землях. Упродовж 16 ст. було видано три статути: 1529 р. (Старий), 1566 р. (Волинський статут) і 1588 р. (Новий). Усі вони досить подібні один до одного, тому інколи їх називають трьома редакціями.
Статут 1529 р. (243 артикули в 13 розділах) ще зберігав перевагу магнатів, закріплюючи за ними провідну політичну роль та особливу юрисдикцію. Видання першого загальнодержавного кодексу стало початком обмеження свавілля великих магнатів щодо шляхти. У Статуті 1529 р. закріплено умови, необхідні для зарахування до шляхетського стану, в результаті чого деякі категорії населення було виключено з нього.
Згідно з Статутом 1566 р. (367 артикулів у 14 розділах), здійснено адміністративно-судову реформу в державі. Було встановлено загальну підсудність усієї шляхти т. з. статутовим судам (земським, гродським і підкоморським), поділено державу на повіти і запроваджено обов'язкову присутність шляхти на повітових сеймиках. До вального сейму включено, поряд з вищою палатою (пани-рада), представників рядової шляхти — повітових послів.
Статут 1588 р. (488 артикулів у 14 розділах) оформив створення єдиного стану залежного селянства. Кримінальні статті Статуту були спрямовані на захист рухомої та нерухомої феодальної власності (передусім, земельної).
Земельне право охороняло монополію земельної власності шляхти Великого князівства Литовського насамперед від посягань з боку польських магнатів.
Третій Статут 1588 р., на противагу акту Люблінської унії 1569 р., закріпив значну державно-політичну самостійність Великого князівства Литовського. Його було підготовлено як загальнодержавний кодекс права Великого князівства Литовського, що може входити до федеративної держави разом з Польщею або існувати самостійно.
