1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія, внаслідок підписання якої утворилася Річ Посполита (в перекладі з польської – «Республіка»). Нова держава мала єдиного виборного короля, сейм, грошову та податкову системи, здійснювала єдину зовнішню політику. Велике князівство Литовське певною мірою зберігало свою автономію, зокрема місцеве врядування, військо, скарбницю та систему судочинства. Та тепер, до Польської корони відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям. І вже Річ Посполита стала найбільшою в Європі державою. Після 1569 р. українські землі Польщі було поділено на 6 воєводств: Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське та Белзьке, чим ліквідовувалися залишки адміністративної системи давніх руських князівств. Внаслідок частих набігів татар Київське воєводство, найбільше за площею, фактично знелюдніло – осіле населення відходило на північ та захід. Впродовж XІV–XV ст. на теренах України сформувалися три суспільні стани: шляхта, міщани та селяни. Останні складали майже 80% всього населення. Колективістську общинну форму землекористування було зламано, запроваджувалося наділення землею кожної сім’ї. Водночас селяни мусили нести повинності перед феодалами. Важливе значення в житті населення України мав кодифікований звод законів, відомий під назвою Литовський статут. Він опирався на «Руську правду» і включав елементи звичаєвого права. До речі, мешканці багатьох міст користувалися так званим магдебурзьким правом, яке передбачало самоврядування цих населених пунктів, можливість мати власний суд, земельну власність та звільнення від феодальних повинностей. Українське населення міст було нечисленним, бо штучно обмежувалося польською владою. Проводився курс на усунення українців від участі в міському самоуправлінні, яке в найбільших містах почало зосереджуватися в руках поляків. Здійснювалася фактична ліквідація православної віри (закриття православних храмів і монастирів, масове спорудження костьолів, знущання над релігійними почуттями православних, насильницьке обернення в католицтво чи уніатство тощо). Панівною верхівкою у Речі Посполитій протягом ХVII-XVIII ст. залишалася шляхта. Шляхта посідала всі воєводські державні уряди, хоч її кількість не перевищувала 2,5 % загальної чисельності населення українських земель Корони Польської. Перерозподіл земельних багатств на користь польських, литовських та українських феодалів прискорив процес формування великих землевласників – магнатів. Король здійснював найвищу владу в державі. Був верховним головнокомандувачем і керував закордонною політикою Речі Посполитої. Воєводства поділялися на повіти, кожен повіт на волості. Адміністративне та військове державне управління в межах Речі Посполитої здійснювалося через воєвод. На посади воєвод призначалися на довічне врядування найбагатші і найвпливовіші представники магнатства та шляхетства, які автоматично входили до складу Сенату Речі Посполитої. Вони керували посполитим рушенням; головували на місцевих сеймиках; здійснювали контроль за місцевими виборами, за цінами та мірами ваги у королівських містах; здійснювали керівництво вічовим судом та судочинство над єврейськими громадами тощо.
