Економічна криза – це значне порушення рівноваги в господарській системі, що в кінцевому підсумку призводить до дисбалансу функціонування економічної системи в цілому. Існує багато видів економічних криз, і з часом будуть з’являтися нові види криз, але разом з цим – і нові методи їх подолання. Вивчення шляхів виходу з фінансової та економічної кризи в державі є актуальним питанням на нинішній день, і буде актуальним доти, доки існують фінансово-економічні кризи.
Причини кризових явищ в економічній системі є достатньо різними.
Серед них виділяють:
1) об’єктивні, пов’язані із циклічними потребами модернізації й реструктуризації;
2) суб’єктивні, що відображають помилки й недоліки в процесі управління;
3) природні, що передбачають виникнення несприятливих кліматичних явищ, землетрусів і т.д.
Причини кризи також можуть бути зовнішніми й внутрішніми: перші пов’язані з тенденціями й стратегією розвитку світової економіки, конкуренцією, політичною ситуацією в сусідніх країнах; другі – з ризикованою стратегією щодо запозичень, внутрішніми конфліктами, недоліками у фінансовій політиці, неправильною фіскальною політикою держави, недосконалістю управління, недостатньою активністю у реалізації інноваційної й інвестиційної політики, відсутністю індикативного планування макроекономічних показників, незбалансованістю емісійної політики, значною ресурсоємністю виробництва і т.д. Особливої уваги заслуговують в даному випадку внутрішні причини кризових явищ в економіці, що спричинені недоліками при реалізації органами державної влади своїх повноважень. Тобто саме внутрішнім причинам виникнення кризових явищ можна протидіяти найбільш ефективно, адже запровадження та застосування антикризового управління дозволить вберегти національну економіку навіть від несприятливих факторів, що виникають на глобальному рівні.
Також причини виникнення та розвитку економічних криз можна поділити за сферою суспільних відносин, де вони виникають, на наступні групи: 1) власне економічні – загальний спад виробництва, інфляція, нестабільність фінансової системи, ріст цін на ресурси, зміна кон’юнктури ринку, поширення неплатоспроможності й банкрутства, значна монополізація; 2) соціальні – безробіття, скорочення зарплат працівникам бюджетної сфери, збільшення диференціації доходів населення, кадрова криза, скорочення мінімального рівня заробітної плати, криза політики соціального й медичного страхування, інтелектуальна криза, ріст соціальних конфліктів; 3) політичні – політична нестабільність суспільства, несприятлива зовнішньоекономічна політика держави, розриви економічних зв’язків, втрата ринків збуту, зміна умов експорту й імпорту, недосконалість законодавства в області господарського права, антимонопольної політики, підприємницької діяльності й інших проявів регулюючої функції держави;4) демографічні – чисельність і склад населення, рівень добробуту, що визначають розмір і структуру потреб, а також платоспроможний попит; 5) посилення міжнародної конкуренції у зв’язку з розвитком науково-технічного прогресу.
Нинішнє економічне падіння в Україні є не стільки наслідком короткострокового політико-економічного шоку та російської агресії, скільки результатом слабкої економічної політики влади попередніми роками. Більше того, в Україні кризові процеси 2013-2015 років можуть інтерпретуватись як поновлення і подовження кризових процесів 2008-2009 років. Тому неналежна увага до чинників розгортання та поглиблення кризових впливів формує високі ризики поновлення кризових шоків. Загалом фінансова криза в Україні характеризується неоптимальним рівнем податкових вилучень для формування бюджетів усіх рівнів, незбалансованістю бюджетних доходів і видатків, зростанням державного боргу, нераціональною структурою бюджетних витрат.
Проаналізувавши дослідження українських науковців та вчених-економістів, вважаємо, що основними шляхами виходу України з економічної та фінансової кризи є дотримання таких вимог: забезпечення низького рівня інфляції разом із забезпеченням гнучкого валютного курсу; зниження рівня дефіциту й темпів зростання державного боргу; оптимізація управління державними фінансами; запровадження режиму економії щодо витрачання бюджетних коштів на управління чи різні видів дотацій; визначення доцільності фінансування деяких соціальних витрат; забезпечення фінансової підтримки малого бізнесу й посилення відповідальності суб’єктів господарювання за дотримання вимог податкового законодавства; оптимізація рівня податкових вилучень до бюджету; посилення інвестиційного сприяння; стимулювання ведення інноваційної діяльності.
Збройна агресія Росії проти України, яка розпочалася 27 лютого 2014 року силовим захопленням приміщення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, супроводжувалась окупацією півострова російськими збройними регулярними та іррегулярними формуваннями.
Безпосередніми факторами, які спровокували збройну агресію Росії та анексію нею частини території України, були слабкість національного сектору безпеки та надто толерантне ставлення провідних західних держав до реваншистської неоімперіалістичної політики РФ на пострадянському терені.
Злочинне і тривале недофінансування українських Збройних сил у часи президентства Леоніда Кучми та Віктора Ющенка завершилося руйнацією всього сектору національної безпеки за режиму Януковича. Дії керованої ним команди, яка не лише грабувала країну, а й нищила її обороноздатність, слід розглядати як державну зраду. Деградація армії та флоту, зовнішньої розвідки та контррозвідки, Служби безпеки, Ради національної безпеки і оборони відбувалася не без участі спецслужб та агентів впливу Росії, які були широко інфільтровані в структури державного управління всіх рівнів і діяли безперешкодно й безкарно.
Мета
Крах режиму Януковича та усунення його від влади означали, що нова українська влада відновить курс на європейську і євроатлантичну інтеграцію, протидіятиме російській гуманітарній експансії, спрямованій на руйнацію державності України через знищення її національної ідентичності, та вживатиме заходів для відновлення правопорядку, зміцнення демократичних державних інститутів і збереження єдності країни.
Відчувши втрату контролю над Україною, Путін вдався до збройної агресії, наслідком якої стало відторгнення Криму від України. Це була помста українцям за Майдан і водночас масштабна спецоперація, спрямована на упокорення України раз і назавжди.
Агресивна акція Росії в Криму критично поглиблює конфліктну складову українсько-російських відносин і має більш далекосяжну мету, ніж позбавлення України частини її території. Підтвердженням цього є спроба російської дипломатії запропонувати руйнівний для державності та єдності України план врегулювання українсько-російського конфлікту та залучити для його реалізації західні держави.
Способи протидії
У цій ситуації українська влада має проявити рішучість у нейтралізації та покаранні винних у зазіханні на територіальну цілісність України й роздмухуванні сепаратизму.
Водночас в. о. президента України Олександр Турчинов має публічно оголосити наказ Збройним силам України застосувати зброю в разі будь-яких спроб розширення агресії Росії поза межі Кримського півострова.
Як держава, що зазнала збройного нападу, Україна має право на індивідуальну і колективну самооборону відповідно до ст. 51 Статуту ООН. Це означає, що проти Росії як держави-агресора можуть і повинні застосуватись індивідуальні та колективні санкції військового, політичного, дипломатичного та економічного характеру.
Первинну роль у протидії російській агресії має відігравати сама Україна. Лише тоді можна сподіватися на допомогу інших держав та міжнародних організацій. На жаль, з огляду на відсутність рішучості та політичної волі у нового керівництва України та на підступність дій Росії силові структури України не спромоглися швидко нейтралізувати маріонеткових лідерів кримських сепаратистів та придушити агресію Росії в зародку.
Правові наслідки
Силове відторгнення Криму не позбавляє Україну правового титулу на Кримський півострів, який юридично є частиною її території. Тим більше що і Україна, і міжнародна спільнота кваліфікували кримський референдум як нелегітимний і не визнали його результатів. З погляду права результати нелегітимного референдуму, як і акти, якими оформлено анексію Криму, є юридично нікчемними. У практичному плані це означає, що Українська держава має всі підстави вимагати відновлення свого територіального суверенітету щодо Криму і в майбутньому вжити заходів для реалізації такої вимоги.
Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН №3314 (ХХІХ) «Про визначення агресії» від 14 грудня 1974 року та ст. 5 Статуту Міжнародного кримінального суду акт збройної агресії Росії проти України є тяжким міжнародним злочином. Такий злочин не має терміну давності й тягне за собою міжнародну відповідальність усіх осіб, які належать до її вищого політичного та військового керівництва і які причетні до підготовки, планування, розв’язання та ведення агресивної війни проти України.
Україна як держава, потерпіла від агресії, має право вимагати від Росії припинення цієї агресії, виведення окупаційних сил зі своєї території та відшкодування завданих збитків, а також притягнення до відповідальності президента РФ Владіміра Путіна, міністра оборони РФ Сєрґєя Шойгу, міністра закордонних справ РФ Сєрґєя Лаврова та інших як військових злочинців. Співучасниками вчиненого Росією злочину агресії слід розглядати і кримських маріонеток, які організували нелегітимний референдум для легалізації силового відторгнення Криму від України.
Сьогодні така постановка питання здається нереалістичною. Але слід пам’ятати, що свого часу поплічники Гітлера, які безкарно чинили злочини агресії проти європейських держав, врешті-решт опинилися на лаві підсудних. Гітлер уник такої долі, покінчивши життя самогубством. Отже, у Владіміра Путіна є вибір.
к держава, потерпіла від агресії, має право вимагати від Росії припинення цієї агресії, виведення окупаційних сил зі своєї території та відшкодування завданих збитків, а також притягнення до відповідальності президента РФ Владіміра Путіна, міністра оборони РФ Сєрґєя Шойгу, міністра закордонних справ РФ Сєрґєя Лаврова та інших як військових злочинців. Співучасниками вчиненого Росією злочину агресії слід розглядати і кримських маріонеток, які організували нелегітимний референдум для легалізації силового відторгнення Криму від України.
Сьогодні така постановка питання здається нереалістичною. Але слід пам’ятати, що свого часу поплічники Гітлера, які безкарно чинили злочини агресії проти європейських держав, врешті-решт опинилися на лаві підсудних. Гітлер уник такої долі, покінчивши життя самогубством. Отже, у Владіміра Путіна є вибір.
