В сучасній вітчизняній літературі боротьба за відродження української державності в період 40— 50-х років має кілька визначень: “національний рух” (Ю. Киричук), “національно-визвольний рух” (В. Андрухів, В. Кучер), “самостійницький рух” (С. Кульчицький, О. Лисенко, І. Патриляк), “національно-демократична революція” (А. Русначенко).Після розколу ОУН лідери обох фракцій зустрічались тільки на цвинтарі, у день пам’яті Є. Коновальця (А. Мельник — 4-й справа, С. Бандера — в центрі)
Політичні сили, що стояли на платформі побудови Української суверенної соборної держави (УССД), складалися зі значної кількості груп та організацій. До них слід віднести Українське національне об’єднання (УНО), Організація українських націоналістів (ОУН), гетьманці-державники, Державний центр УНР в екзилі, Фронт української революції (ФУР), Фронт національної єдності (ФНЄ), націонал — комуністи та інші. Попри певні відмінності програмних засад, їх об’єднувала єдина мета. Найпомітніше місце серед них у цей час посідала ОУН.Командири батальйону “Роланд” під час підняття прапора. Травень 1941 р.
У 1940 р. в Організації стався розкол, спричинений конфліктом між “поміркованим крилом” (прихильники А. Мельника) й “революційною” частиною на чолі зі С. Бандерою. Сповідуючи “поступальну” тактику, мельниківці сподівалися на підтримку представників німецької військово-політичної еліти, яка співчувала ідеї створення небільшовицької Української держави. Абвер, з яким контактували провідники ОУН, перестерігав їх перед антирадянськими акціями, що могли передчасно загострити німецько-радянські відносини. Спроби бандерівців “влити свіжу кров” у керівництво Організації завершилися розривом й утворенням двох самостійних структур, хоча обидві сповідували націоналістичну ідеологію та принципи вождизму. Вироблення основних напрямів державного будівництва здійснювала мельниківська “Комісія державного планування” й бандерівська “Державна комісія ОУН”. І ті й інші ставили за мету створення демократичної держави, заснованої на принципах соціальної справедливості, рівних можливостей, свободи совісті, ліквідації експлуатації та пріоритетів української політичної нації. Оскільки за тих умов досягнення стратегічних цілей було неможливим без власних збройних сил, обидві формації вживали заходів у цьому напрямі. У возз’єднаних областях УРСР оунівці розширювали свою підпільну мережу, Бандерівський провід готував тут у вересні—жовтні 1941 р. повстання і проголошення незалежності України, причому робилося це без урахування планів Берліна щодо Радянського Союзу. Водночас на території ІІІ Райху та окупованї Польщі продовжувалась підготовка військових кадрів. Одержані від Абвера кошти використовувалися для спорядження т.зв. “похідних груп”. Весною 1941 р. під егідою Абвера сформовано два українські підрозділи — “Нахтігаль” і “Роланд”.
У цей час у західноукраїнському регіоні з’являється ще одна військово-політична сила, що репрезентувала національно-демократичну частину української еміграції — Державний центр УНР в екзилі на чолі з А. Лівицьким. За його дорученням Т. Боровець у липні 1940 р. пробрався на Полісся, де зайнявся формуванням збройних загонів для боротьби проти радянської влади. Він організував кілька тисяч вояків, які мали досвід військової служби в арміях УНР, Польщі, Радянського Союзу. Політична програма УПА — “Польської Січі” на відміну від ортодоксально-націоналістичних ідей ОУН мала народно-революційне звучання, акцентуючи увагу на соціально-економічних інтересах українців.
Спроби різних політичних сил об’єднати зусилля в боротьбі за відродження національної суверенної держави закінчилися невдачею через персональні амбіції окремих політичних лідерів.Отаман “Поліської січі” Т. Боровець (“Тарас Бульба”). Серпень 1941 р.Підрозділ української міліції в Рівному. Липень—серпень 1941 р. У міліціонерів — характерні саморобні кашкети-“мазепинки”
Після того, як Німеччина вчинила напад на СРСР, в західноукраїнському регіоні відбулись антирадянські виступи, інспіровані ОУН, що набули рис повстання. Січовики Т. Бульби-Боровця, бойовики ОУН нападали на радянські установи, органи НКВС, підрозділи Червоної армії, роззброювали їх, встановивши контроль у 19 містечках. А всього повстання охопило 70 районів Житомирської, Чернівецької і західних областей республіки та 26 міст. Після проходження лінії фронту на схід збройні самостійницькі сили встановили свою владу в 187 з 200 районів Західної і 26 районах Правобережної України, створили обласні управління в Тернополі, Львові, Ровно, Дрогобичі, Станіславі, Луцьку. Організацію влади на місцях брали на себе члени “похідних груп” обох відламів ОУН (від 5 до 10 тис. осіб), які вирушили з початком війни у всі регіони України саме з цією метою. І хоча лише третина з них дісталася визначених населених пунктів, спільно з місцевим національно зорієнтованим активом їм вдалося засвідчити бажання й готовність українців розпочати процес відродження національного державотворення. 30 червня 1941 р. у Львові члени “похідної групи” Я. Стецька проголосили Акт про відродження суверенної Української держави. Це спричинило різко негативну реакцію Берліна. Затримавши С. Бандеру, Я. Стецька та інших ініціаторів несанкціонованої акції, німці наказали дезавуювати Акт. Одержавши відмову, вони вдалися до репресій, що охопили всі течії самостійницького руху — бульбівців, мельниківців, бандерівців та інших. Восени 1941 р. розпочалась нова хвиля терору. В Дніпропетровську арештовано членів районної адміністрації, які перебували під впливом ОУН(Б), у Житомирі — 721 активіста, 120 з яких було знищено. Виявлені спецслужбами оунівці були розстріляні у Києві, Полтаві, Чернігові, Кам’янець-Подільську, Миколаєві. Пік терору в Києві настав у лютому, коли до в’язниці потрапили О. Теліга, М. Теліга, І. Рошко-Ірлявський, Ю. Ігнатенко, проф. К. Гупало, сестри Суховерські, В. Багазій та інші. Всі вони загинули у Бабиному Ярі. Репресії проти учасників самостійницького руху тривали до завершення окупації. За даними В. Вериги, від рук німецьких карателів загинуло 4756 членів ОУН, у т.ч. 197 представників вищого командного складу, причому 95 % втрат пов’язані з райхскомісаріатом “Україна”.Головний командир УПА Р. Шухевич і працівник осередку пропаганди ОУН О. Дяків
ОУН спрямував свою діяльність у двох напрямах: з одного, боку, орієнтуючись на створення розгалуженої підпільної мережі, з іншої, — на використання будь-яких можливостей для легальної роботи. У західному регіоні, де мережа націоналістичних осередків склалася ще до німецької окупації, структура ОУН охоплювала: станиці в кожному населеному пункті з 5—6 ланок, райони з 8—10 станиць, надрайон (повіт) з 8—10 районів, округа з трьох надрайонів, область з кількох округ. Керівник кожного рівня спрямував роботу референтів (організаційного, пропаганди, безпеки, фінансово-господарського, молодіжного та ін.) В інших регіонах України структура націоналістичного підпілля мала спрощений вигляд.
Методи досягнення єдиної мети — відродження суверенної Української держави — у мельниківського і бандерівського відламу Організації відрізнялись. Концепція ОУН(М) полягала в тому, щоб на місцях створити “народні ради” (повітові й обласні) на чолі з Українською Національною Радою (УНРада). Сформована у жовтні 1941 УНРада об’єднала представників різних течій (за винятком ОУН(Б) і діяла легально, однак створити при ній виконавчий орган — Генеральний Секретаріат — нацисти не дозволили. Натомість ОУН(Б)готувалася до збройного “зриву”, збираючи для цього сили і зброю і прагнучи не спровокувати передчасний конфлікт з німцями.
Оскільки гітлерівці відмовилися надати “міліції” Т. Бульби-Боровця статус національних збройних сил, її службовці організовано пішли зі зброєю в ліси й весною 1942 р. відродились у якості партизанських загонів під назвою Українська повстанська армія (УПА). Влітку бульбівці вчинили напади на комунікації і стратегічні об’єкти поблизу Костополя, Людвиполя, Шепетівки, Сарн, Рокитного, після чого проти них спрямували каральні підрозділи майора Бронсена. На вимогу Т. Бульби-Боровця припинити утиски місцевого населення німці відповіли посиленням терору. У 1943 р. бульбівці воювали і з гітлерівцями, і з радянськими партизанами.
Влітку 1942 р. на Волині розгортає діяльність ще одна військово-політична сила самостійницького спрямування — Фронт української революції (ФУР) на чолі з Т. Басюком. Водночас формуються загони ОУН(М) під командуванням М. Недзведського (“Хріна”), Журби й Орлика й ОУН(Б) на чолі з С. Качинським (“Остапом”) на Поліссі й Г. Перегійняком (“Довбешкою-Коробкою”). Спроби об’єднання зусиль виявилися безрезультатними й керівництво ОУН(Б) вдалася до силових засобів підпорядкування інших формувань.
У квітні 1943 р. ОУН(Б) видала наказ, згідно з яким за його збройними загонами закріплювалась назва “УПА” (командиром призначено Д. Клячківського — “Клима Савура”). Роззброюючи бульбівців та мельниківців, командування УПА довело її чисельність до 20 тис.Текст Акту проголошення Української держави у передостанньому номері газети “Самостійна Україна”
За територіальною ознакою повстанська армія складалася з чотирьох частин: УПА — “Північ” (командир Дубовий) діяла на Волині й Поліссі; УПА — “Захід” (ком. — “Рудий”) — в Галичині, Закарпатті та Буковині; УПА — “Південь” (ком. “Еней”) — на Поділлі й Правобережжі; УПА — “Схід” — рейдувала на Лівобережжя, але з 1944 р. її доля невідома. Крайовим командиром УПА підпорядковувались військові округи (ВО) зі штабами, що приблизно відповідали обласному поділу. До складу ВО входили загони, кожен з яких мав кілька куренів. Курінь 3—4 сотні по 160—200 осіб, ВО — близько 30 сотень. В УПА існували військові звання і бойові нагороди (“За боротьбу в особливо важких умовах”, Золотий, Срібний та Бронзовий хрести 1 і 2-го класів). Для підготовки власних командних кадрів створено школи “Дружинники” та “Олені”, а в кожній ВО — підстаршинські школи молоших командирів.
Функції політичної контррозвідки здійснювала Служба безпеки ОУН(Б). Поряд з обумовленими військовою необхідністю заходами на карбі цієї структури — позасудові розправи над політичними опонентами й відданими справі підпільниками й повстанцями, що негативно впливало на морально-психологічний стан учасників самостійницького руху й місцевого населення.
Адаптуючи стратегічну лінію до ситуації, що складалася на Східному фронті, провідники ОУН(Б) на ІІІ конференції (березень 1943 р.) і ІІІ Надзвичайному зборі ОУН зафіксували в документах демократичні засади, на яких мала відроджуватись національна державність, відмова від монопартійної диктатури й гасла “Україна для українців”. Демократичні тенденції в діяльності ОУН(Б) знайшли вияв у скликанні І конференції пригноблених народів, створенні УГВР, а також Народно-визвольної революції організації (НВРО).
Основними формами боротьби проти нацистського “нового порядку” і “червоної партизанки” стали бойові операції, протидія вивезенню молоді на роботи до Райху та пограбуванню населення, акції помсти за спалені села і вбитих співвітчизників. Так, у результаті збройних сутичок з окупантами в районах Луцька, Ковеля, Деражні, Кременця (березень 1944 р.) вдалося визволити полонених з таборів і в’язниць. Зафіксовано багато боїв УПА з окупантами в десятках населених пунктів Волині, Поділля, Полісся, на що ті відповіли каральними акціями.Боєць УПА на відпочинку. Малюнок повстанського художника-графіка Ніла Хасевича. 1944 р.Есесівці страчують полонених націоналістів, Дрогобич. 1943 р.
Одночасно самостійницькі формування протидіяли радянським партизанам як політичним представникам більшовицького режиму в розповсюдженні свого впливу на західний регіон України. Більшість “червоних” партизанських загонів, що дислокувалося чи рейдували в ці області, вступали в сутички з підрозділами УПА. Тільки у жовтні—листопаді 1943 р. повстанські формування провели 47 боїв проти німців та 54 — проти радянських партизанів.
Надзвичайно гострих форм набрав українсько-польський конфлікт, спровокований окупаційною адміністрацією. Не вдаючись до з’ясування його передумов і перебігу, обмежимося лише деякими фактами. За підрахунками польських істориків упродовж 1943—1944 рр. відбулося майже 150 боїв, у ході яких загинуло як мінімум 2 тис. цивільного українського і 36 тис. польського населення. (19,5 тис. зі встановленими іменами). Вітчизняні історики схильні вважати українські втрати більшими. Головна причина боротьби полягала в обопільному прагненні польських й українських формувань встановити контроль над територіями спільного проживання, аби це вплинуло на повоєнні кордони обох держав — Польської та Української. Але сталося так, що за всіх цю проблему вирішив Сталін, заручившись підтримкою союзників по Антигітлерівській коаліції.Відділ УПА. Волинь, 1943—44 рр. Вояки здебільшого одягнені в німецькі і радянські однострої, озброєні переважно радянською зброєю
Стрімкий наступ Червоної армії поставив командування УПА перед необхідністю зміни стратегії й тактики. Для переходу в радянський тил повстанські загони розчленувались на малі групи. В деяких випадках відступаючі угорські й німецькі підрозділи передавали їм озброєння. В ході сутичок з УПА армійські частини та війська НКВС втратили 23 тис. бійців та офіцерів.
У період від лютого 1944 р. до 1 січня 1946 р. проти учасників самостійницького руху проведено 40 тис. “чекістко-військових операцій”, внаслідок яких було вбито 110785 осіб, арештовано 8370 “членів ОУН” і 15969 “активних повстанців”, з’явилося з повинною 50 тис. “підпільників”. Однак розрізнені повстанські відділи продовжували чинити диверсії й теракти проти радянських функціонерів й активу до кінця 50-х років. З метою ліквідації соціальної бази самостійницького руху радянські силові структури з 1944 до 1949 рр. депортували у північно-східні райони СРСР 50453 родини (143 тис. 141 осіб) “активних учасників ОУН, УПА, УНРА”.
