Фронти Другої світової двічі прокотилися землями Української PCP, позначилися на долі мільйонів наших співвітчизників. Суспільно-політичне життя в УРСР за війни регулював указ Президії Верховної Ради СРСР "Про воєнний стан" від 22 червня 1941 р. У місцевостях, де оголосили воєнний стан, військовим радам фронтів, армій, військових округів або командуванню військових з'єднань було передано функції органів державної влади. Цивільні органи цілком їм підпорядковувалися.
Із липня по грудень 1941 р. із території України було евакуйовано на схід 30 4,5 мільйона громадян. Однак майже вдесятеро більше українців не змогли чи не схотіли евакуюватися й залишилися на окупованій території. З них чимало було таких, хто прагнув виїхати, але не мав відповідних документів, а тому фактично був приречений на те, щоб зазнати кривд та утисків із боку окупаційного режиму. Це стосується передусім селян 11 - колгоспників, яким у сталінській тоталітарній державі паспортів не видавали, і вони фактично були прикріплені до своїх колгоспів.
Після відступу Червоної армії на схід та окупації УРСР фашистами український уряд було евакуйовано до Уфи, а більшість громадян мусили жити за законами фашистської Німеччини. 20 серпня 1941 р. Гітлер підписав декрет про те, що "частина захопленої території Сходу, заселена українським населенням і не підпорядкована управлінню генерал-губернатора, утворює Рейхскомісаріат "Україна".
Як уже зазначалося, на самому початку війни з СРСР в окупованому німецькими військами Львові 30 червня 1941 р. було створено Українську національну раду відновленої Української держави. У меморандумі, надісланому в листопаді того ж року рейхскомісарові Еріху Коху, Національна рада визначала серед інших своїх завдань представляти український народ перед німецькою владою на окупованих українських територіях.
Прагнучи відновити Українську державу з допомогою окупаційних військ, керівництво ОУН не врахувало того, що окупант - фактично володар і має право управляти окупованою територією і населенням. Але він не може, доки триває війна, ні утворити на цій території самостійної держави, ні анексувати її, ні поділити на адміністративні райони.
Відповідно до основних міжнародних угод (Женевської конвенції 1929 р. про покращення долі поранених, хворих і військовополонених; Гаазької конвенції 1899 р., 1907 р. про закони сухопутної війни та ін.), військова окупація має тимчасовий характер, і завоювання території як таке не може стати способом її здобуття. Юридичне володіння територією відрізняється від фактичного, оскільки останнє ще не має юридичного обґрунтування, не оформлене договором. Міжнародне право дозволяє лише тимчасову військову окупацію й забороняє анексію, тобто насильницьке захоплення земель усупереч волі населення.
За режиму військової окупації влада законного уряду на захопленій території на може функціонувати, але це не означає, що він втрачає право суверенітету на ці землі. З юридичної точки зору, окупована територія держави й далі перебуває під її верховною владою і становить її невід'ємну частину. Держава не може управляти територією лише фактично, оскільки на ній панують окупаційні війська. Тому населення окупованих держав не змінює громадянства, а мусить коритися волі окупанта. Останній представляє тут не окуповану державу, а лише власну владу. Окупована держава не делегує свою владу агресору. За визначенням відомого журналіста-міжнародника Ф. Ліста, окупація "має своїм наслідком лише фактичну і тимчасову заміну правомірної державної влади на державну владу окупанта"1.
У зверненні, опублікованому в газеті "Правда" 5 серпня 1941 р.2, у пізніших документах невипадково відсутнє слово "радянські". Ці люди були, у кращому разі, просто громадянами, а переважно "населенням", "особами", позбавленими прав і свобод.
З усіх країн, окупованих Німеччиною в роки Другої світової війни, чи не найбільше постраждала Україна, оскільки інтерес до неї з боку фашистів був особливий. Україна стала беззахисною жертвою німецьких експансіоністів, об'єктом небаченого в історії кривавого терору, грабунку, розбою, нещадної експлуатації позбавленого будь-яких людських прав люду, який дістав від гітлерівців принизливу назву "тубільці".
Український народ проголосили неповноцінним і таким, що підлягає виселенню за межі України, почасти фізичному знищенню, перетворенню на рабів. Окупанти заборонили місцевим відвідувати кафе, ресторани, стадіони, інші громадські заклади. На багатьох магазинах, перукарнях, поштових відділеннях, аптеках, у транспорті з'явилися написи "Тільки для німців", "Українцям входити заборонено".
Тутешній люд примушували жити за німецькими законами, за їх невиконання спеціальні суди визначали покарання у вигляді каторжних робіт або розстрілу. Було скасовано середню і вищу освіту. Жодних законів на захист населення окупованої України не існувало.
Окупація посилила експлуатацію. Запроваджено 12 і 14-годинний робочий день на промислових підприємствах. Багатьох українців як рабів вивозили за кордон для важкої і виснажливої праці на користь ворога. Захопивши Україну, окупанти вживали заходів, спрямованих на виконання генерального плану "Ост". Він складався з численних актів, наказів та інструкцій. Заслуговує на увагу один документ, який із науковою скрупульозністю окреслив концепцію так званого нового порядку. У доповідній записці Гіммлеру професора Берлінського університету і високого керівника СС Конрада Мейєра обґрунтовувалася необхідність убивства, виснаження голодом і вигнання 30-40 мільйонів слов'ян та інших "недолюдей" - поляків, росіян, білорусів, українців, циганів, євреїв. За цим мала відбутися колонізація німцями величезних земельних угідь.
Особливістю документа є те, що він базувався на псевдонаукових ідеях нацизму (поділ людей на сорти залежно від зовнішніх ознак та раси) та обґрунтовував пограбування територій в інтересах німецьких промислових магнатів і землевласників. Намісник Гітлера в Україні, рейхскомісар Еріх Кох у своєму виступі 1942 р. заявив: "Думка, що зобов'язання щодо постачання сільськогосподарських продуктів мають на меті забезпечення місцевого населення, є хибною...".
Німці намагалися за допомогою пропаганди посіяти ненависть між національностями, що населяли Україну. Метою цього було не допустити створення організованого руху Опору. Саме тому українців налаштовували проти євреїв, татар проти росіян тощо. Хоча, згідно з расовою теорією Гітлера, всі радянські народи були неповноцінними та заслуговували на смерть.
Передбачаючи ймовірне розгортання руху Опору, ще до нападу на СРСР майбутні окупанти розробили 14 директив щодо репресій та заздалегідь спланованих злочинів. А вже під час війни з'явилися сотні документів вищого керівництва рейху та вермахту, які потім дублювалися в нижчих ланках. Серед них "Про особливі повноваження військ", "Про поведінку військ на Сході", "12 заповідей поведінки німців на Сході та їх поводження з росіянами", "Про комуністичний повстанський рух в окупованих областях", "Про особливе поводження з радянськими противниками". Усі вони мали на меті пригасити дух народу і заохотити німецьких солдатів до військових злочинів.
Показовим у цьому плані є розпорядження начальника штабу головнокомандування вермахту фельдмаршала В. Кейтеля, підписане ним іще 13 травня 1941 р., "Про військову підсудність у районі плану "Барбаросса" й особливі повноваження військ". Цей офіційний документ знімав із солдатів і офіцерів вермахту юридичну та моральну відповідальність за звірства, стосовно партизанів та цивільного населення на окупованій території СРСР.
Інколи нацисти взагалі відмовлялися обмежувати себе певними нормами "окупаційної законності". Так, 19 липня 1941 р. Гітлер підписав директиву "Продовження воєнних операцій на Сході". Доповнюючи та роз'яснюючи її, В. Кейтель наголошував, що "для підтримання порядку і безпеки у завойованих східних областях... військ буде вдосталь лише тоді, коли застосовуватиметься не юридичне покарання винних, а породжений окупаційними властями страх, здатний відбити у населення будь-яке бажання чинити опір"1 (підкреслено автором). Директива вимагала вживати драконівських заходів для придушення будь-якого спротиву місцевого населення і наведення залізного порядку.
Окремо варто сказати про ставлення до полонених в роки війни. Зароки окупації на території України було створено 150 концтаборів. Лише за рік тут загинуло близько 3 мільйонів полонених червоноармійців. Навіть тоталітарний СРСР намагався дотримуватися тодішніх конвенцій щодо правил ведення війни та ставлення до військовополонених (ідеться про військовополонених армій противника, оскільки своїх, що потрапили в полон, було оголошено "зрадниками" і "ворогами народу"). За критичної ситуації з продовольством в усі роки війни у жовтні 1944 р. вийшов наказ НКВС, який приписував "забезпечити щоденне гаряче харчування військовополонених, не допускаючи погіршення їхнього фізичного стану; не дозволяти направлення полонених у тилові табори, не забезпечені продовольством".
Під час Нюрнберзького процесу нацистські злочинці виправдовувалися тим, що жорстоке поводження німців із радянськими військовополоненими стало наслідком відмови Радянського Союзу підписати Женевську конвенцію про полонених від 1929 р. Утім її ст. 82 передбачає: "Якщо на випадок війни одна з воюючих сторін виявиться такою, що не бере участі у конвенції, положення конвенції залишаються обов'язковими для всіх воюючих сторін". Німеччина конвенцію підписала, свого підпису не відкликала, але німецька влада позбавила радянських військовополонених права на захист за допомогою Женевської конвенції.
Що змушувало радянську державу виявляти певний гуманізм стосовно німецьких військовополонених? На думку дослідника цього питання професора А. Чайковського, вище керівництво СРСР усвідомлювало, як важливо зберегти в очах міжнародної спільноти країни, "що стала жертвою вторгнення тевтонських варварів"1. Відповідно, СРСР не міг провадити офіційної репресивної політики щодо військовополонених і в такий спосіб заохочувати до злочинів. Натомість німецьке командування у своїх інструкціях приписувало знищувати політичних комісарів Червоної армії за першої нагоди. Свою роль відіграла ідеологія Третього рейху, яка визнавала насилля як прийняту норму, а цілі народи відносила до таких, що не заслуговують на життя. Саме це значною мірою стало причиною того, що з боку гітлерівських завойовників злочини та порушення військових звичаїв стали правилом, підтвердженим незліченною кількістю випадків.
Людські втрати України від окупації становили, як відомо, 5 мільйонів 625 тисяч цивільного населення та військовополонених таборів, розташованих на її території.
У 1942-1944 рр. із України вивезли 3 мільйони осіб. Десятки тисяч загинули на чужині від виснаження, хвороб, каліцтва, а багато хто, остерігаючись розправи з боку сталінського режиму, не повернувся додому. Як потім виявилося, підстави для побоювань існували - десятиліттями ці люди були "міченими" громадянами, про що свідчили графа в анкеті особової справи та взяття на облік у відповідних органах. На тих, хто випробував на собі нелюдське ставлення влади німецького "нового порядку" і повернувся додому, чекали каторжні роботи в таких самих умовах або в ще жахливіших таборах сталінського ГУЛАГУ.
