Ю. Хмельницький
Cпроби об’єднати право- і лівобережну частини Українського гетьманату розпочалися відразу ж після політичного розколу унітарної козацької держави на початку 60-х pp. XVII ст. Це питання було головним під час проведення Генеральної ради в липні 1660 р. Відразу ж після укладення Чуднівської угоди гетьман вислав до полковника Т. Цицюри універсал, у якому повідомляв, що цей договір передбачає збереження усіх «прав і вольностей» Війська Запорозького як на Правобережжі, так і Лівобережжі. Саме тому молодший Хмельницький радив «задніпровським» козакам перейти на бік польського короля й гарантував їм збереження життя та козацьких привілеїв4. Однак лівобережна старшина на чолі з наказним гетьманом Я. Сомком бажала залишитися у підданстві московському цареві. Вже в листопаді 1660 р. за його наказом на чолі п’ятитисячного козацького корпусу туди вирушив полковник П. Дорошенко, який до січня наступного року оволодів містами Зіньковим, Ромнами та Гадячем6. Внаслідок цієї військової акції під булаву Хмельницького перейшли Полтавський, Гадяцький, Лубенський та Миргородський полки, а також Охтирський полк Слобідської України. Джерела засвідчують, що поруч із підрозділами Дорошенка на Лівобережжі воювали також польські й татарські війська, які були запрошені сюди гетьманом. У результаті таких дій «мало вже чого цілого залишилося» з міст і селищ Прилуцького полку7.
Однак і цих сил виявилось замало для того, щоб опанувати великою територією з «лівого берега» Дніпра, а тому Хмельницький на початку грудня висилає до Яна II Казимира посольство на чолі з колишнім генеральним писарем С. Голуховським. Цікаво, що під час цих переговорів козацькі дипломати виступали з пропозицією взяти під королівську протекцію скинутого з господарства волоського воєводу Костянтина Щербана.
Продовжуючи полівасалітетну політику свого батька, Ю. Хмельницький одночасно з переговорами у столиці Речі Посполитої намагається налагодити стосунки з московським царем. Для цього ще у кінці листопада 1660 р. пише листи до російських воєвод Ю. Барятинського та І. Чаадаєва. У них він переконує московських урядовців у тому, що Чуднівська угода була не добровільною, а стала наслідком «примусу і ситуації безвиході»10. Тому, засвідчував гетьман, він готовий повернутися до царської протекції, але за умови надання йому певних гарантій з боку Москви. Також Ю. Хмельницький просив надіслати на Лівобережжя значну кількість царських військ, яку потім можна було б переправити на Правобережжя. Невдовзі у Чигирині відбулися таємні переговори з представником Барятинського і Чаадаєва, які, однак, завершилися безрезультатно.
Не полишаючи своїх намірів оволодіти Лівобережною Україною, Ю. Хмельницький у жовтні з метою завоювати тимчасову «тогобічну» столицю Переяслав (вона була резиденцією Я. Сомка) на чолі Уманського, Подільського, Кальницького й Корсунського полків знову переходить Дніпро. Але ця військова операція, як і попередні, закінчилася невдачею — у січні 1662 р. молодий гетьман повертається в Чигирин. Не допомогли йому й ханські війська, які всупереч чуднівським домовленостям, жорстоко поводилися з місцевим населенням і тим самим налаштовували українців проти їхнього центрального уряду.
Чергова спроба приборкати «розкольників» відбулася в першій половині березня 1662 р., коли війська наказного гетьмана І. Богуна (за дорученням Ю. Хмельницького) захопили Жовнин, Вереміївку, Іркліїв, Кропивну та інші придніповські козацькі міста й селища. Проте вже в середині березня вони знову були витіснені за Дніпро Я. Сомком, якому допомогали московські частини І. Чаадаєва. Це не зупинило Хмельницького — вже в травні того ж року він, зібравши 15-тисячне військо, до якого приєдналося півтори тисячі поляків, одна тисяча татар і одна тисяча німецьких найманців, знову атакує Переяслав16. Довготривала облога міста не вдалася, а 16 липня гетьманська армія зазнала відчутної поразки від супротивників поблизу Канева. І хоча на початку серпня Хмельницький одержав сатисфакцію в результаті перемоги поблизу Бужина, де на поміч йому прийшла татарська орда, він уже вкотре змушений був відійти на Правобережжя. Востаннє Ю. Хмельницький здійснив спробу закріпитися на лівому березі Дніпра восени 1662 р., але й вона не мала успіху, оскільки не надійшла очікувана допомога від Яна II Казимира. Як відзначала Н. Савчук, цими подіями, по суті, закінчилися намагання Ю. Хмельницького об’єднати Правобережну Україну з Лівобережною.
Тетеря
Правобережний гетьман П. Тетеря, який раніше був генеральним писарем в уряді Ю. Хмельницького, розпочав проводити об’єднавчу політику, наслідуючи традиційні методи свого попередника.2322 січня 1663 р. гетьман відправив до Варшави посольство Г. Гуляницького, одним з головних завдань якого було просити Яна II Казимира надати Тетері допомогу у відвоюванні Лівобережжя. Окрім того, українські дипломати повинні були добиватися від варшавського уряду повернення православних церков, які перебували в руках уніатів, а також вирішити ряд інших важливих питань. 21 березня гетьман висилає до лівобережних полків універсал, у якому закликає підкоритися своїй владі, адже лише в такому разі він зможе захистити їх від ворожих нападів26. Крім того, він намагається встановити стосунки з представниками козацької старшини та вищого духовенства «лівого берега» Дніпра. У результаті таких дій він ледве не схилив на свій бік «тогобічного» наказного гетьмана Я. Сомка. гетьман Тетеря спочатку відмовляється від масштабних походів і віддає перевагу тактиці нападу на міста й селища Лівобережної України невеликими загонами28. Наприкінці зими 1662 — весною 1663 рр. правобережні полки спільно з татарами оволоділи Кременчуком, Потоком, Переволочною та намагалися здобути Гадяч, Голтву, Лохвицю, Лубни й інші міста. Але через деякий час вони були змушені повернутися на Правобережжя, де розгорталося повстання окремих полків, що були невдоволені як внутрішньою, так і зовнішньою політикою свого гетьмана. Розуміючи, що власними силами об’єднати Україну буде складно, Тетеря в серпні 1663р закликає на допомогу кримських татар та нагадує польському монарху про його обіцянку допомогти в цій справі. Правобережний гетьман разом із військами свого протектора протягом осені 1663 — зими 1664 рр. здійснює великий похід на Лівобережну Україну. нараховувала близько 100 тисяч чоловік30. Ця грандіозна як на той час кампанія спочатку спричинила до переходу певної частини лівобережних полків (невдоволених політикою І. Брюховецького), які повірили закличним універсалам П. Тетері про звільнення з-під московського «рабства»31. Але, загалом, вона не дала бажаних результатів її керівникам. Навпаки надзвичайна жорстокість її учасників щодо місцевого населення сприяла консолідації українців Лівобережжя, а також масовим виступам правобережців проти гетьмана, який допустив винищення українських земель польськими й татарськими військами.
Брюховецький
Відбивши наступ союзницької армії польського короля, кримського хана та правобережного гетьмана, правитель Лівобережної України І. Брюховецький планує й собі поширити владу на всю територію Українського гетьманату, а отже, оволодіти Правобережжям. Він видає декілька універсалів до жителів правобережної частини гетьманату. Зокрема, відомо, що у липні і жовтні 1663 р. він звертався до них з проханням перейти під царську протекцію та його регімент34. Використовуючи московську протекцію, Брюховецький залучив на допомогу російські частини й спільно з ними в березні 1664 р. розпочав під готовку до переправи через Дніпро. Перед тим він видав універсал до населення Правобережної України, де закликав останніх підтримати його в боротьбі з поляками. Крім того, в документі наголошувалося, що українсько-російське військо вступає на правий берег Дніпра з метою об’єднання двох частин України.
Дорошенко
Та найпослідовнішим, на думку багатьох вітчизняних і зарубіжних істориків, у справі з’єднання двох політичних центрів Українського гетьманату був П. Дорошенко, який обіймав гетьманську посаду протягом одинадцяти років, з 1665 до 1676 рр. Майже відразу після свого обрання на гетьманство, 25 жовтня 1665 р., П. Дорошенко звертається до полковника Полтавського полку (одного з найбільших полків Лівобережжя) із закликом перейти під протекцію польського короля й визнати його «гетьманський регімент», а отже, відмовитись від царської зверхності44. Таким чином, спочатку новообраний гетьман сподівався вирішити проблему об’єднання України під своєю владою мирними засобами. Протягом першої половини 1668 р. П. Дорошенку ціною великих зусиль все ж таки вдалося оволодіти більшою частиною Лівобережжя й скликати там загальноукраїнську раду для вибору гетьмана «обох сторін» Дніпра. Вона відбулася 8 червня 1668 р., а її хід та результати (які детально описані істориками)46 переконливо засвідчили бажання правобережних і лівобережних козаків жити в єдиній Українській державі. «За короткий час свого побуту на лівому березі Дорошенко встиг приєднати до себе не тільки козацтво, міщанство і поспільство, але й таку впливову верству, як духовенство» Влітку 1672 р. Оттоманська Порта розпочала воєнні дії проти Польщі, Правобережна Україна знову стала театром воєнних дій, а П. Дорошенко змушений був виступити на турецькому боці. Від перемоги Туреччини гетьман майже нічого не виграв, адже відповідно до Бучачського мирного договору Порта отримала Подільське воєводство, а за ним визнавалася територія «у старих кордонах». Більше того, Туреччина дедалі наполегливіше прагне перетворити Україну на безправного васала. Наприкінці 1672 р. Порта вимагає від гетьмана руйнації усіх фортець, за винятком Чигирина, сплати данини, роззброєння населення.
Останньою спробою переломити хід подій, відновити територіальну єдність і повноцінну державність був час гетьманства П. Дорошенка. Проте внаслідок постійної боротьби козацької верхівки за булаву, низки невдалих кроків та помилок, зради союзників, намагання Польщі, Росії та Туреччини контролювати хід подій в українських землях П. Дорошенко втратив підтримку народних мас, не зміг об'єднати українські землі в межах однієї держави і відновити її незалежність. Падіння гетьманства на Правобережжі стало завершальним актом Української національної революції.
