пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

Мета й основні напрями зовнішньої політики уряду Богдана Хмельницького.

Практично відразу після обрання Б. Хмельницького гетьманом Війська Запорозького на чільне місце в його діяльності виходить зовнішньополітичний вектор. Уже в березні 1648 р. на Запорожжі відбулися переговори з посольством коронного гетьмана М. Потоцького, під час яких українська сторона висувала вимоги поновлення давніх прав і вольностей; усунення з полків старшин-«ляхів»; виведення польського війська із Лівобережжя й козацького регіону Правобережжя й скасування тут «управління Речі Посполитої». Після перемог на Жовтих Водах і під Корсунем у травні 1648 р. Б. Хмельницький передав полоненому коронному гетьманові прохання до польського уряду, що передбачали створення по Білу Церкву й Умань (включаючи Лівобережжя) удільної, з визначеними кордонами, держави, вочевидь, як автономної складової Польщі. М. Потоцький, ознайомившись зі змістом прохань, відмовився відіслати їх до Варшави, вмотивовуючи це тим, що уряд ніколи їх не задовольнить.

Ураховуючи негативну реакцію М. Потоцького (а він відбивав настрої польської еліти), а також загальну заангажованість більшості козацької спільноти на персону короля, Б. Хмельницький вирішив обмежитися поміркованішими вимогами. Тому відправлене 12 червня До Варшави посольство отримало інструкцію домагатися скасування «Ординації» 1638 р., збільшення козацького реєстру до 12 тис., права самим обирати старшину, повернення православним захоплених Уніатами церков тощо. Уряд і сейм відхилили помірковані прохання Війська Запорозького. Створена для переговорів із Б. Хмельницьким комісія, відповідно до інструкції, уповноважувалася укласти з ним договір на умовах Кумейківської, Переяславської чи Куруківської угод, погодившись на 8-тисячний реєстр, а також не допустити виділення Війську Запорозькому територіального уділу.

Проте переговорний процес зірвався, Й ПОНОВИЛИСЯ ВОЄННІ дії. Після здобутої 23 вересня 1648 р. перемоги під Пилявцями гетьман продовжив похід, але не з метою виборення самостійності України, а для зведення на трон короля, спроможного реформувати державний устрій Речі Посполитої у такий спосіб, щоб Україна (щонайменше в складі Київського, Чернігівського, Брацлавського, Волинського і Подільського воєводств) отримала статус її державного суб'єкта.

Ураховуючи необхідність припинення воєнних дій, Б. Хмельницький та більшість старшин пішли на укладення 21 листопада перемир'я з новообраним королем. Українсько-польські переговори, що розпочалися 20 лютого 1649 р. у Переяславі, проходили вкрай напружено. Б. Хмельницький рішуче відхилив запропоновані польською стороною умови договору (збільшення реєстру до 12^15 тис., скасування унії, відновлення прав і свобод Війська Запорозького тощо), підкреслюючи право українців на створення незалежної держави в етнічних межах свого проживання. З великими труднощами комісарам удалося домогтися лише згоди на укладення перемир'я та проведення нових трактатів у кінці травня. Прикметно, що відповідно до умов перемир'я вперше польське посольство визнало існування автономної Української держави під назвою Війська Запорозького.

Нова позиція української еліти не влаштовувала короля, уряд і сейм Речі Посполитої. Довідавшись про результати переговорів, польський уряд відмовився від проведення комі сії й розпочав ВОЄННІ дії. Б. Хмельницький та його союзник хан Іслам-Гірей 15 серпня 1649 р. завдали нищівної поразки королю під Зборовом. Від катастрофи Річ Посполиту врятував хан, котрий у ніч на 16 серпня погодився на переговори з Яном Казимиром, що завершилися укладенням 18 серпня польсько-кримської угоди. Нона передбачала встановлення «вічної приязні» й надання взаємної військової допомоги; виплату Польщею щорічних упоминків; залишення Війська Запорозького при давніх вольностях і 40-тиеячному козацькому реєстрі; дозвіл татарам, що поверталися з походу, брати ясир в українських землях тощо. Поведінка Іслам-Гірея зробила гетьмана заручником польсько - кримського порозуміння. під тиском хана українське посольство пішло на поступки. Згідно з укладеним 18 серпня Зборівським договором козацька Україна одержувала автономію тільки в складі Брацлавського, Київського й Чернігівського воєводств (кордон мав проходити на захід від лінії Димер — Коростишів — Гіаволоч — Вінниця ~ Брацлав — Яміпль, що означало втрату земель 6-ти полків), куди заборонялося входити польським військам. Проголошувалася амністія учасникам боротьби, державні посади в козацькій Україні могла обіймати лише православна шляхта, чисельність реєстру обмежувалася 40 тисячами, розв'язання питань скасування унії й повернення православній церкві захоплених храмів і майна відкладалося до рішення сейму, шляхта набула право повертатися до маєтків, а її піддані зобов'язувалися виконувати повинності тощо.

Сейм 7 січня 1650 р. прийняв українських послів. 12 січня король видав документи про затвердження «Декларації ласки», військового привілею Війську Запорозькому й передачу йому Трахтемирова та надання Чигирина «на булаву запорозьку» Б. Хмельницькому. Упродовж 1650 р. у відносинах із Річчю Посполитою українська сторона домагалася від неї виконання умов договору й намагалася запобігти втягненню козацької України у воєнні дії проти Росії чи Порти. Проте уніатське духовенство не поспішало повертати захоплені храми й майно. Українська дипломатія прагнула схилити Річ Посполиту до визнання самобутності козацької України. У березні 1650 р. вона порушила питання про заборону панам-католикам приїжджати до маєтків, припинення на деякий час збирання з підданих податків та утримання польських підрозділів східніше лінії Бар — Хмільник. Відправлене у листопаді посольство вперше отримало завдання домогтися офіційного оформлення кордонів Гетьманщини («відокремленої лінії»), припинення «великого гоніння від панів» на «руський народ», присяги на дотриманні «вічного миру між Річчю Посполитою і Військом Запорозьким» із боку перших сановників держави й надіслання в Україну як заручників І. Вишневецького, А. Конецпольського й інших поважних осіб. Дипломатам доводилося докладати максимум зусиль, щоб уникнути погіршення (під впливом Венеції й Польщі) відносин із Портою й особливо воєнного конфлікту з Росією.

В останньому щонайбільше була зацікавлена кримська знать, котра намагалася розгромити Російську державу й приєднати Астраханське й Казанське ханства. І лише з великими труднощами гетьману вдалося у серпні ухилитися від походу в Росію.

Розгортання визвольної боротьби на Київщині й Брацлавщині та затятий спротив українських підрозділів під Білою Церквою змусили М. Потоцького поновити переговорний процес із гетьманом. Переговори засвідчили намагання української сторони зберегти чинність Зборівського договору, але через затримку татар Б. Хмельницький мусив поступитися. Укладений 28 вересня 1651 р. Білоцерківський договір істотно обмежував територію козацької держави (вона втрачала Брацлавське й Київське воєводства) й зводив нанівець її автономію: український гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана, позбавлявся права на міжнародні відносини з іншими державами й зобов'язувався (якщо не приведе хана «до послуг королю») порвати з Кримом; чисельність козацького реєстру скорочувалася до 20 тис. Договір також передбачав збереження прав і свобод православної церкви, амністію шляхтичам та дозвіл на їхнє повернення до маєтків тощо.

Його умови викликали гостре невдоволення в різних прошарках населення. Взимку 1652 р. польський сейм відмовився від ратифікації угоди. Блискуча перемога Б. Хмельницького на початку червня 1652 р. під Батогом ознаменувала виборення козацькою Україною незалежності. Перед гетьманом постало завдання переконати правлячі кола Речі Посполитої в доцільності визнання факту постання суверенного державного організму. У листах до короля, канцлера й сенаторів він наголошував на неможливості поновлення Білоцерківського договору, на чому наполягала Річ Посполита. В жовтні 1652 р. гетьман відхилив вимоги короля розірвати союз із Кримом і надіслати молодшого сина Юрія заручником до Варшави. Щоб досягти компромісу й уникнути воєнних дій, Б. Хмельницький погоджувався на поновлення статей Зборівського договору, на дотриманні якого повинен був присягнути Ян Казимир.

Урешті-решт досягай згоди перенести комісію на початок 1653 р., однак її роботу було зірвано наступом польських підрозділів, що призвело до розриву дипломатичних відносин. Спроба Б. Хмельницького у липні 1653 р. поновити їх за допомогою посольства А. Ждановича зазнала невдачі: його члени опинилися у в'язниці. Король та уряд мали намір домогтися капітуляції козацької України на умовах відречення від влади Б. Хмельницького, скорочення козацького реєстру до 6 тис. і перетворення інших козаків на «хлопів у панів своїх» тощо. 22 серпня 1653 р. польська армія перейшла у наступі. Розпочалася Жванецька кампанія, під час якої Річ Посполита й Кримське ханство порозумілися за рахунок українських інтересів. Укладена між ними 15 грудня (в усній формі) Кам`янецька угода передбачала відновлення, відповідно до умов Зборівського договору, прав і свобод лише козацтва, всі інші статті ігнорувалися. Хан погодився також на негайну окупацію козацької України польськими підрозділами, повернення шляхти й відновлення дореволюційних повинностей селян і міщан. Таким чином, політичні наслідки кампанії виявилися для Української держави катастрофічними: не передбачалося визнання навіть її автономії, не кажучи вже про незалежність.

Після укладення кримсько-польського Зборівського договору козацька Україна втратила свободу дій щодо Речі Посполитої й змушена була зважати на позицію ханства. її дипломатії доводилося, з одного боку, уникати загострення відносин із Кримом, а з іншого — утримувати його у сфері інтересів української зовнішньої політики, що виявилося вкрай складним завданням. Зокрема, намагаючись залучити Річ Посполиту й Україну до антиросійської коаліції, хан, шукаючи порозуміння з королем, усупереч наказам султана, не поспішав прийти на допомогу українцям весною 1651 р. Залишивши ЗО червня поле бою під Берестечком, Іслам-Гірей прирік українське військо на поразку. І все ж Б. Хмельницький змушений був зберігати доброзичливий характер взаємин із татарською знаттю, остерігаючись укладення спрямованого проти України ггольсько-кримського союзу.

Важливим напрямом зовнішньої політики Б. Хмельницького із самого початку Національної революції були відносини з Російською державою. Після Корсунської перемоги 1648 р. він вирішив схилити царя Олексія Михайловича до воєнних дій проти Польщі. Дізнавшись про смерть короля, гетьман звернувся 18 червня до російського царя з листом, пропонуючи розпочати боротьбу за польський трон, обіцяючи при цьому допомогу з боку Війська Запорозького. Через місяць у листі до путивльського воєводи гетьман ще раз підкреслив бажання, «штоби он (цар. — Авт.) ляхам і нам паном і царем бил одноє віри греческое...». Проте російський уряд не відповів на пропозицію Б. Хмельницького, оскільки виношував план династичної унії з Річчю Посполитою, а повернути Смоленськ і Сіверську землю розраховував шляхом дипломатичного тиску на Варшаву. Отже, ухилившись від ворожих дій проти України, він водночас демонстрував Польщі «Щирість» своєї дружби.

Козацька Україна прагнула запобігти можливому зближенню Речі Посполитої й Росії та домогтися розриву «вічного миру» між ними. Відтак, повернувшись із західного походу до Києва, Б. Хмельницький направив на початку січня 1649 р. посольство С. Мужиловського до Царя з проханням надати воєнну допомогу, проте російських! уряд відхилив це клопотання. Впродовж другої половини 1649 —1650 рр.

українські дипломати прагнули схилити правлячі кола Росії до воєнних дій проти Польщі, але безуспішно. Ситуація почала змінюватися із 1651 р. Переконавшись, що військову потугу Речі Посполитої суттєво ослаблено, Росія заходилася наполегливіше обстоювати у відносинах з нею свої інтереси. Щоправда, діяла напрочуд виважено, а в 1653 р. зробила невдалу спробу замирити Україну й Польщу на умовах Збо - рівського договору. Б. Хмельницький переконував Москву в доцільності укладення договору про взяття козацької України під протекцію, нагадуючи, що інакше змушений буде погодитися на протекторат султана. Прагнення приєднати до своїх володінь Україну й використати п мілітарну потугу для боротьби з Річчю Посполитою і Кримом, а також побоювання входження Гетьманщини до складу Османської імперії відіграли вирішальну роль у прийнятті 11 жовтня 1653 р. Земським собором ухвал про взяття Війська Запорозького під «государеву високу руку» й початок війни проти Речі Посполитої.

24.


01.02.2017; 19:38
хиты: 191
рейтинг:0
Гуманитарные науки
история
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь