Хоч магнати великою мірою спричинилися до освоєння чи, як висловлювалися польські історики 19 століття, "цивілізування" України, вони також були чинником нестабільності й напруженості, що стали хронічними хворобами суспільства. Керуючись принципом "сильний завжди правий", вони постійно вдавалися до насильства у конфліктах зі своїми підлеглими та іншими магнатами. Ці егоцентричні, анархічні тенденції, а також слабкість авторитету королівської влади у порубіжних землях змусили поляків визнати, що на Україні править беззаконня. Схильність магнатів до застосування грубої сили найяскравіше проступала у їхньому ставленні до селян. Установивши вільні від повиностей слободи і в такий спосіб заманивши у свої величезні землволодіння селянство, вони обкладали селян повинностями, як тільки минав термін слободи. Вимоги шляхти дедалі зростали, особливо після того як козацько-селянські повстання, здавалося, зазнали остаточної поразки у 1638 році. Отже, можна сказати, що кількаразові спроби українського козацтва стати в обороні покривдженого селянства та обмежити наступ панів на українські землі закінчилися невдачею
Окрім того преслідувалося православ'я польськими католиками, що викликало неабиякий гнів українців. Готовність до масштабного повстання поєднувалася із вправніст в бою, цією властивою рисою українців пограниччя. Масові повстання в Європі того часу звичайно характеризувалися відсутністю організованості та військової науки. З цієї точки зору Україна відрізнялася від інших країн. Мандрівники-чужоземці часто зауважували, що життя на повному небезпек пограниччі змушувало навіть простих селян та міщан освоювати мистецтво володіння вогнепальною зброєю. До того ж козаки утворюваи в повстанському військо ядро добре організованих і високомайстерних вояків. Навіть недавні поразки поглиблювали досвід українського козацтва у боротьбі з регулярною армією. Відтак із посиленням експлуатації народу магнатами в українському суспільстві пограничя зростала готовність і здатність боротися проти неї.
До середини XVII ст. український народ внаслідок колоніальної політики Польщі потрапив у катастрофічну ситуацію: було втрачено еліту; стався розкол серед духовенства, що призвело до міжусобної боротьби; міщанство в найбільших містах було усунуте від управління і справ торгівлі; виникли несприятливі умови для розвитку національної мови, культури тощо. Реальною ставала загроза етноциду. Врятувати від нього могла лише відчайдушна боротьба за створення незалежної держави. На жаль, як свідчать джерела, український народ підійшов до національної революції, не маючи у своїй свідомості сформованої державницької ідеї, що вкрай негативно вплинуло на розвиток визвольних змагань XVII ст. Революція спалахнула 1648 р. і тривала до 1676 р. її головний зміст полягав у розв'язанні двох завдань: створення незалежної соборної держави в етнічних межах України й утвердження у ній нового соціально-економічного ладу, в основі якого мала лежати дрібна (фермерського типу) козацька власність на землю
23.
