Вагомим чинником становлення звичаєво-правової культури українського козацтва був історичний період існування Запорозької Січі. Правничо-судові інституції, які витворилися і функціонували у цій «християнській козацькій республіці», не лише увібрали в себе тогочасні козацькі правові норми, а загалом стали генетичними послідовниками звичаєво-правової культури часів Київської Русі, Галицько-Волинського, Київського та інших українських князівств.
Документальні матеріали XVI-XVII ст. свідчать про високий рівень правової свідомості не лише зем’ян і бояр, а й українських селян, яких джерела величаво називали «людьми» та «мужами» [1]. Всі вони у своєму докозацькому житті брали активну участь в органах громадського самоврядування, вічових та копних зборах, розв’язували різноманітні майнові конфлікти, розслідували кримінальні справи, знали до тонкощів положення копного судочинства, використовуючи при цьому як предковічні звичаї, так і державне законодавство (судебники, статути, Магдебурзьке право) . Крім власних органів управляння, в Січі функціонувало також власне козацьке право, яке було не писаним законом, a «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Якщо загалом на території України на той час діяли різні джерела права («Руська правда», Литовські статути, акти королівської влади, Магдебурзьке право), то на Запорозькій Січі найважливішого значення набуло козацьке звичаєве право, яке фундувалося на засадах колективізму, побратимства і взаємодопомоги.
На підставі звичаїв і традицій чітко регламентувалися права й обов'язки старшин. Норми козацького права стверджували ті суспільні відносини, що склалися серед козацтва. Вони закріплювали військово-адміністративну організацію Запорозької Січі, установлювали правила військових дій, діяльність судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначали види злочинів і покарань. Козацьке право визнавали зарубіжні держави, а козаки всіляко захищали його, побоюючись, що писане право може обмежити козацькі вільності.
