Пролог і епілог є не в усіх списках, що дозволило Володимиру Рєзанову припустити, що вони додані пізніше. Пролог прямо й безпосередньо виявляє дидактичну настанову драми: неминущий суд і відплата за лихі вчинки прийде до всіх, незалежно від того, чи хочуть вони в це вірити. Там же вказується й на авторське розуміння драматургічного мистецтва, виразно забарвлене впливом Просвітительства:
Перша дія надає сюжетній частині притчевого, алегоричного характеру. На сцені показується зустріч землероба зі священиком. Землероб говорить народною мовою, на відміну від решти персонажів. Він повертається з поля, де оглядав весняні сходи: Тут нагоджується священик, і Землероб адресує питання до нього. Священик пояснює вчення Церкви про необхідність страждань і смерти для майбутнього воскресіння. Як зерно, зогнивши, дає початок новому життю, так і людина починає справжнє життя лише по смерті. Тоді, по смерті, дістануть відплату і добрі, і злі:. Наприкінці першої, другої, четвертої, п’ятої дій вміщено по одному канту. В канті з першої дії розробляється її провідний мотив: алегорична картина зогнилого в полі зерна як ключ до загадки переходу людини до вічности:
Неминучість приходу смерти й воскресіння слідом за минущим життям ілюструється також образом заходу й нового сходу сонця. Крім того, в канті наводиться за приклад чотириденний Лазар, що вийшов із гробівця на голос Христа. Євангельські алюзії сполучаються з образом майбутнього загального воскресіння, коли на ангельський голос померлі встануть на суд, і тоді «всяк от нас // воспріимет в награду // муки чи отраду».
Друга дія вводить розробляє основну сюжетну лінію: протистояння Діоктита (з грецької «διώκτης» – «переслідувач, гнобитель»), й Гіпомена (з грецької «υ̉πομένος» – «той, що терпить»). Попри наявність західноєвропейських і польських відповідників до сюжету української драми, її конфлікт міг мати актуальні суспільні джерела. Ще Павло Житецький 1899-1900 рр. відзначав безпосередній зв’язок драми Георгія Кониського «з тогочасною українською дійсністю, коли на всьому просторі України сильні люди, без всякого суду і права, з ґвалтовним нападом захоплювали у слабих поля, луки, ліси, млини і всяке добро». Згодом ці міркування активно визискувалися соціологічним літературознавством ХХ ст. для пошуку класових витоків конфлікту драми «Воскресіння мертвих».
Звичайно, спроби надати протистоянню Діоктита й Гіпомена класового характеру виглядають непереконливо. Коли Гіпомен перелічує відібране в нього майно, стає очевидним, що він був людиною заможною. Діоктит відібрав орні землі, ліс, луки, млин, став, сад, потім же вночі напав на маєток Гіпомена. Про все це ми довідуємося з монологу Гіпомена. І ось на сцені з’являється Діоктит. Він разом зі слугами нападає на Гіпомена й наказує кинути того у в’язницю. Коли ж Гіпомен загрожує судом, Діоктит цинічно розмірковує про продажність суду
Третя дія побудована в формі розмови алегоричних персонажів: Терпіння та Відради. Терпіння взиває до Бога, протиставляючи праведність життя Гіпомена злочинам Діоктита. Воно запитує: чому ж справедливий Суддя не покарає злочинця й не винагородить праведника? Відповідає Відрада, пояснюючи, що Бог чекає на покаяння до останньої миті, сподіваючись на навернення злочинця, а тому бариться з карою. Натомість Гіпомен за кожне гідно пережите випробування одержить щедру винагороду:
У четвертій дії зображується смерть обох головних персонажів. Персоніфікований образ Смерти не виголошує жодної репліки. Смерть безмовно стинає косою спершу – у в’язниці – скатованого Гіпомена, а потім і Діоктита, який намагається забутися в пиятиці. Помираючи, Діоктит бачить Гіпомена в світлих шатах. Гіпомен помирає з молитвою, і два побожні Жебраки ховають його. А слуги Діоктита відразу після смерти пана кидаються грабувати його майно. Наступний кант зображує невблаганність Божого суду й суворість кари грішника:
Остання, п’ята дія, засвідчує тріумф вищої справедливости. Вона побудована як алегорична інтерпретація євангельської притчі про багатія й Лазаря: Щоправда, в драмі Георгія Кониського Діоктит і Гіпомен зустрічаються. Діоктита приводить із «геєнської отхлані[» диявол, Гіпомен же в сяйві райського світла приходить із ангелом, щоб обидва переконалися в неминучості відплати за добрі й лихі вчинки.
Райське життя, осяяне присутністю Божої ласки, позначене мотивами світла, неземних радощів. Мотив світла з’являється навіть у самовикривальному монолозі Діоктита:
Гіпомен зображує прекрасний світ Небесного Царства як цілковиту альтернативу земному, де кожна його втрата щедро компенсується Богом: Картини радісного райського життя подаються й у заключному канті. 12-рядковий епілог констатує алегоричний характер твору, в якому в особах Діоктита й Гіпомена відображено приклад посмертної долі всіх людей. Правдивість сюжету забезпечується його відповідністю Святому Письму: Драматургічний текст виявляється проєкцією в конкретну суспільно-культурну площину релігійної концепції, що набуває предметного вияву на сцені. Алегоризм і морально-дидактичне спрямування драми-мораліте міцно пов’язуються між собою, мотивуючись самою художньою моделлю драми.
