Панегірик - вірш прославляння на честь конкретної особи чи групи людей. В Українській літературі панегіричне віршування з’явилося у кінці ХVІ ст. і поширювалося у зв’язку з національно-визвольної боротьбою. Панегірики мали офіційне феодально-церковне спрямування, у них творився образ позитивного героя доби.
Панегіричне віршування на Україні культивувалося такими поетами, як Г.Сковорода, К.Сакович, Я.Седовський, цілим рядом анонімних творів. їх поезія була обумовлена реальною дійсність. В ній у ряді випадків піднімалися важливі питання грамадянсько-патріотичного характеру, такі як захист православної віри і батьківщини, поширення освіти, науки, книгодрукування і т.д. Це надавало кращим панегірикам гуманістичної спрямованості, що характерно для ренесансної барокової літератури. Чимало панегіриків переслідували і естетично-розважальну мету. Все це вимагало незвичайного, піднесено-риторичного стилю, емоційного викладу, ефективних патичних фігур, оригінальних тропів, словесної гри, інверсії, порівнянь-гіпербол.
Особливу категорію становить панегіричне віршування: похвальні та вітальні вірші, "побудки" до меценатства, треноси (похоронні плачі або уславлення померлих церковних, громадських, культурно-просвітних діячів), орації були улюбленим жанром українських схоластичних (тобто пов'язаних зі школою) поетів
40.
