„Києво-Печерський патерик” був однією з найпопулярніших книжок української літератури. М.Грушевський наважився поставити його, щодо популярності серед читачів, поруч із „Кобзарем”, з початком друкарства - неустанно передруковуваним твором нашого письменства, „золотою книгою” українського письменного люду”.
Назва походить від слова „патер” - отець, застосованого для подвижників, зокрема аскетів-відлюдників, що своєю поведінкою виражали суперечливість між ідеалами християнства і узвичаєним побутом суспільства. Водночас їхня поведінка протистояла офіціалізації церкви після визнання християнства панівною релігією. Чернець-відлюдник ставав популярним народним героєм.
Головною темою оповідань, що входили до такої книги, були подвиги уславлених аскетів, а характерною особливістю - відносна короткість, вирваність епізодів із життя героїв, імітація враження оповідача від побаченого і почутого, отже умовно кажучи, новелі стичність.
Водночас ці оповідання є типовими легендами. Це суто християнський літературний жанр. Щоправда в нові часи зміст самого терміну розширився. Легендами стали називати оповідання фантастичного характеру, пов’язані з будь-якими релігійними віруваннями, оповіді про фантастично забарвлені народною уявою або просто не підтверджені документально історичні події чи випадки з життя видатних людей.
Києво-Печерський патерик – одна з найцінніших пам’яток давньої української літератури. Він виник у стінах знаменитої Лаври у першій половині XVIII ст. на основі монастирського літопису – низки розповідей про святих отців. Створений у період найбільшого розквіту Печерського монастиря, він звеличує й уславлює його святині, привертає до нього увагу влади і вірян. В основу твору покладені послання Симона, єпископа Владимирського і Суздальського, до печерського ченця Полікарпа, який, невдоволений своїм становищем у монастирі, скаржився, що його недооцінюють. Єпископ Симон дорікав Полікарпові за його невдоволення, гординю, за прагнення влади і слави, а натомість радив смиренно терпіти кривди і прощати тим, хто образив. Непокірного ченця єпископ переконує в тому, що вже саме перебування в святому монастирі – честь і слава, що тихе, спокійне життя миле Богові. До свого звернення єпископ Симон подає цілу низку повчальних прикладів та історій з життя печерських ченців, розповідає про чудеса, які відбувалися в монастирі. Героями його розповідей стають святі й грішні ченці: посник Євстратій, мученик Кукша, князь Святоша, святі Антоній та Феодосій Печерські, чорноризець Еразм тощо. За прикладом свого вчителя присоромлений Полікарп і сам взявся за перо. Він також вирішив описати життя і подвиги блаженних отців монастиря, щоб наступні покоління ченців довідалися про них та усвідомили святість місця, де служать Богові. Полікарп розповів про святого лікаря Агапіта, Прохора Лебедника, Марка Печерника та ін. Києво-Печерський патерик не має чіткого єдиного сюжету. Він, отже, складається з окремих частин-новел, головною і об’єднуючою темою яких були чудеса та духовні подвиги славних ченців монастиря, їхня боротьба зі спокусами та грішними бажаннями. Твір цінний і особливий також у пізнавальному плані, адже побут, стосунки ченців подані в контексті реального життя, що вирувало за мурами святої обителі. Автори пам’ятки правдиво, не прикрашаючи дійсності, розповіли про людську недосконалість, про слабкості та пристрасті людини, про марноти її земного життя і вічні спокуси, які заступають шлях до спасіння. Висновки. Отже, літературні пам’ятки князівської доби окрім своєї високої художньо-естетичної цінності мають неперехідне пізнавальне і виховне значення, адже не перестають і сьогодні хвилювати читача зверненням до актуальних і нині проблем гуманізму, суспільної та національної єдності, культурного вдосконалення.
