«Слово о полку Ігоревім» – найдавніша пам’ятка ораторського мистецтва, перлина літератури Київської Русі. Час написання: між 1185 та 1187 рр. Твір дійшов у списку ХVІ ст. У 1800 році твір було видано, а у 1812 році рукопис ХVІ ст. згорів у пожежі під час війни з Наполеоном. «Слово...» було знайдено у списку без вказівки автора. Все це породило проблему часу і проблему авторства. Щодо останньої існує декілька гіпотез. Серед них виділяють гіпотези Б. Рибакова, який приписував авторство боярину Петру Бориславичу. М. Федоров вважав, що писав «Слово...» воєвода князя Ігоря Рагуїл. О. Назаревський доводив, що це був син Ігоря від першого шлюбу Володимир. І. Новиков зазначає про галицького книжника Тимофія. Цікавим є обґрунтування авторства брата Ярославни – Володимира Ярославича – Л. Махновцем.
«Слово о полку Ігоревім» містилося у старовинному рукописі, придбаному на поч. 90-х років ХVII ст. колекціонером старовини О. І. Мусіним- Пушкіним у архімандрита Спасо-Ярославського монастиря у Ярославлі. У 1800 році тиражем 1200 примірників ця пам’ятка була надрукована в Москві. Під час пожежі Москви в 1812 році (війна з Наполеоном) рукописний збірник загинув, а тираж був майже втрачений. Отже, оригіналу пам’ятки не існує, а збереглися лише копії і передрук
Будь-яка по-справжньому значуща подія в літературі чи історії завжди породжує навколо себе безліч дискусій та наукових суперечок. «Слово о полку Ігоревім» не стало винятком. Досі точаться дискусії не тільки щодо авторства, а й навіть щодо автентичності твору.
Деякі науковці висловлюють скептичну точку зору щодо виникнення «Слова...» За їхніми версіями, ця пам'ятка літератури була написана зовсім не у ХІІ сторіччі, а є пізнішою містифікацією, створеною у XVIII сторіччі. Насправлі ж оригінального рукопису «Слова...» не збереглося, але багатьма науковцями було висунуто переконливі докази справжності цієї історичної пам'ятки. Зокрема, заведено вважати, що у тексті «Слова...» є такі мовні особливості, котрі вповні відповідають тому етапові розвитку мови, який був притаманний саме XII сторіччю, а потенційні містифікатори, навіть якщо б такі були, просто не могли дізнатися про ці мовні особливості — не мали звідки. Відтак містифікацію такого рівня «правдоподібності» створити просто не видається можливим. Годилося б обуритись сумнівами науковців, але й у цих скептичних позиціях були і свої плюси. Зокрема, дискусія про автентичність спричинила дуже пильне і докладне дослідження «Слова...», що, безумовно, дуже добре.
Вагомий вплив на вивчення "Слова о полку Ігоревім" в Україні у XX столітті мали праці видатного вченого-історика й філолога М.С. Грушевського. У своїх капітальних працях з історії української літератури він розглядав "Слово" як найважливіше джерело для характеристики політичної ситуації в Київській Русі. Він зробив огляд літератури про "Слово", підтвердив думку М. І. Костомарова про існування в XI-XII ст. на Русі світської поетичної традиції, яка вела свій початок від дохристиянських часів. На його думку, світська поезія спиралася, з одного боку, на народну поетичну творчість, а з іншого, на русько-візантійську книжну літературу. Таким чином, М. С. Грушевський "примирив" дві крайні точки зору на генезис поетики "Слова". Він опублікував також переклад пам'ятки, дав свою інтерпретацію спірних моментів у тексті. Одним із найбільш відомих дослідників "Слова" на початку XX століття був В. М. Перетц. У його монографії "Слово о полку Ігоревім" - пам'ятка феодальної України-Руси XII віку" твір розглядається в контексті історії України XII століття. Його книга містить в собі текст, великий коментар до нього, який підсумовує створене попередниками. Праця була настільки капітальною, що її називали енциклопедією "Слова о полку Ігоревім". Продовжувачами кращих традицій українського словознавства в Харкові були Д.І. Багалій та М.Ф. Сумцов, які використовували "Слово" як історичне джерело для характеристики минулого України.
