Літописання виникає наприкінці 10 ст., коли за наказом князя Володимира почали робити перші літописні нотатки. Особливо активізувалася робота в роки князювання Ярослава Мудрого. Російський філолог Олексій Шахматов виокремив у розвитку літописання 4 етапи. Перший( кінець 10- перша половина 11ст) був створений звід переказів про запровадження християнства на Русі. Другий етап (60-70 роки 11 ст.) пов*язаний іх діяльністю монаха Києво-Печерської лаври Никона. До початкових записів були включені розповіді про перших руських князів. На третій етап припадає створення нового зводу. Редактор зводу доповнив текст новими подіями, публіцистичними відступами, у яких дорікав князям за міжусобні війни. На четвертому етапі було увиразнено діяльність князів Володимира та Ярослава Мудрог, розповідається про заснування Печерської лаври та її ченця Феодосія і перших руських святих Бориса та Гліба.
Зародженню літописної творчості сприяв ряд чинників: діяльність могутньої Київської держави, відносно високий рівень матеріальної і духовної культури в давньокиївський період, заснування Київської митрополії, спорудження Софійського собору та ін. Літописання почалося у Києві. Вважають, що найдавніше зведення літописних матеріалів різного характеру і походження (короткі порічні записи, княжі літописи, народні перекази) належить до кін. X ст. Його склала, мабуть, група світських і духовних осіб з оточення Великого князя Володимира Святославича.
В XI ст. були складені Літописне зведення 1037, Києво-Печерське літописне зведення 1072–73 (автор книжник Никон), Новгородське зведення 1079, Початкове зведення 1093–95, складене ігуменом Печерського монастиря Іоанном. Останнє стало основою для складання першої редакції «Повісті минулих літ». Безпосереднім продовженням її в Іпатіївському списку був Київський літопис, складений у Видубицькому монастирі на підставі літописних зведень, які до нас не дійшли. Є відомості про чернігівський, переяславський, галицький літописи XII ст., однак вони не збереглися, уривки з них ввійшли до інших літописних зведень.
Епічні фольклорні жанри, використані літописцем:
-
топонімічні легенди і перекази (з метою з”ясувати походження назв слов”янських племен, окремих поселень та слова “Русь”);
-
родові перекази (довести право князів на політичну владу над усією Руссю, абсолютну політичну незалежність княжої влади від Візантії, доказ суверенності київської держави);
-
елементи обрядової поезії (літописні свідчення про слов”янські племена, їх звичаї, весільні та поховальні обряди);
-
загадки (утвердження мудрості і хитрості русичів, зокрема Ольги);
-
народні епічні перекази (одруження Володимира на полоцькій княгині Рогнеді, оповідь про Кожум”яку, про білгородський кисіль);
-
дружинний епос (цикли про Олега, Святослава, Володимира – формування узагальненого образу ідеального князя-правителя);
-
церковні легенди (доведення релігійної незалежності Русі).
